Як і чим живуть одесити, які багато років тому поїхали з рідного міста, і чим Одеса колись нагадувала Європу сьогодні? На Одеському міжнародному кінофестивалі показали фільм «Into_нація великої Одеси» Олександра Бруньковського – він народився в Одесі, навчався тут у художньому училищі, а потім і сам поїхав із рідного міста. Прем’єра фільму «Into_нація великої Одеси» відбулася на Московському єврейському кінофестивалі, де стрічку визнали найкращим повнометражним документальним фільмом. В інтерв’ю Радіо Свобода Бруньковський розповів, як змінив концепцію «Into_нації» заради кількох героїв, чому творчим людям не обов’язково їхати з Одеси і задля чого він включив у фільм тему подій 2 травня 2014 року.
– Письменник Михайло Жванецький кілька разів з’являється у вашому фільмі, але так і нічого не говорить, на відміну від інших героїв «Into_нації великої Одеси». Чому він так і не заговорив?
– Мова кінематографу і та естетика, яка мене цікавить, передбачає певні здогадування. Здогадка – для мене це один з найважливіших елементів фільму, вона вимагає включення глядача в образний ряд. Якщо ви ставите таке питання, цей образ Жванецького вас уже якось зачепив, і ви всередині маєте власну відповідь. Отже, глядач певним чином додумує, осмислює свій життєвий досвід і виступає співавтором фільму.
Крім того, знаєте, у системі Станіславського говориться, що треба «шукати в доброму – злого, а в злому – доброго». Ми знаємо Михайла Жванецького як майстра розмовного жанру, мабуть, навіть короля. Мені було цікаво, як майстер і король мовчить, як він думає. Це можна показати на екрані, і я скористався такою можливістю.
– Скільки тривали зйомки «Into_нації»?
– П’ять років – перші кадри я зняв ще у 2013 році. Нас не підтримувала ніяка держава, ми знімали за рахунок людей з усього світу. Інколи вони передавали нам маленькі суми, інколи великі, але гроші з’являлися поступово, тому знімали також поступово. Але я завжди розповідав про Одесу, ця тема в мене з’явилася не п’ять років тому. Навіть коли я вступав до вишу, читав «одеський» розділ із «Євгена Онєгіна».
– Як ви обирали героїв для фільму? Більшість з них живуть не в Одесі, але деяких ви все ж таки знімали в цьому місті.
– Початкова концепція полягала в тому, щоб говорити з тими, хто вже не живе в Одесі. Здебільшого я її зберіг. Але раптом мені сталі цікаві і інші люди, знаєте, у кіно так буває. Наприклад, Олег Губарь спочатку виступав як консультант фільму, але я почув у ньому «справжні» інтонації і вирішив включити його до фільму. Це нібито руйнування концепції, але для мене важливо у кіно прислуховуватися до підказок життя, і у кількох моментах я вирішив заради цього трохи порушити правила. Мабуть, це такі обертони концепції.
У фільмі також з’являється мій вчитель, режисер Марлен Хуцієв. Він як людина, звісно, не народився в Одесі, але як режисер він народився саме тут. Саме на одеській кіностудії він поставив стрічку «Весна на Зарічній вулиці» – це його перший фільм, його візитівка, яку знають по всьому світу.
– Ви, до речі, вирішили не підписувати своїх героїв у фільмі. Чому?
– По-перше, в фіналі фільму, в титрах, я всіх називаю і розповідаю, хто чим займається. По-друге, це пов’язано зі ставленням до них як до персонажів. Знаєте, як буває – можна почати розмовляти з якоюсь людиною, відчути інтерес до неї і навіть не знати, як його чи її звати.
Крім того, імена відволікали б від фільму, я не хотів вносити до кіно телевізійну естетику із титрами. Ми і так показуємо титрами, де зараз перебуваємо, і я не хотів, щоб на екрані було багато тексту. Нехай глядачі дочекаються фіналу, там усе буде.
– Один із героїв вашого фільму, актор Роман Карцев, нібито жив в Одесі, а на екрані він в іншому місті. Він переїхав?
– Це той випадок, коли людина мешкає всюди, такий спосіб життя. І цей фільм не стільки про Одесу як таку, а про спосіб життя. Люди в це місто також переїжджали з усього світу, і це досі відчувається в тих, хто тут народився.
Я б хотів, щоб наше улюблене місто стало способом життя сучасної людини незалежно від того, де вона живе. Це історія про поєднання – так само, як народилася Одеса, народжується новий світ. В європейські міста, наприклад, з’їжджаються різні люди, представники різних культур. Це непросто, так само непросто було і в Одесі колись. Все відбувалося дуже швидко, все відбувалося під тиском, мабуть, інколи хотілося і битися.
– Говорячи про бійки: в фільмі ви зачіпаєте тему подій 2 травня в Одесі – це дуже болісна політична тема. Ви також дали можливість висловитися одній зі сторін конфлікту. Яка була мета включення цієї теми у фільм?
– Я одразу скажу, що це для мене – не політична проблематика. В моїй естетиці це факт історії, це психологія, це про відносини між людьми. Із цим можна впоратися або не впоратися, але це неможливо викреслити.
Я не вважаю, що дав висловитися якійсь стороні конфлікту. До мене підходили люди після показу, які стоять на іншій стороні в цьому конфлікті, і говорили, що я в своєму фільмі продемонстрував, що життя продовжується. Воно продовжується, воно формується, і іноді це дуже болісно.
– Хтось із відомих одеситів казав, що «в Одесі прекрасно народитися, але головне – вчасно звідси поїхати». Ваше ставлення до такої позиції?
– Ця думка витає в повітрі, мабуть. Вона цікава, але доволі провокативна. Я вважаю, що їхати звідси взагалі не обов’язково. Я колись поїхав, але сьогодні я не можу сказати, що це обов’язково. Можна жити тут, і це буде цікаво і результативно. Сьогодні я не можу назвати Одесу провінцією, вона поєднана із усім світом. Це місто від’їзду, але й приїзду. У фільмі я показую, що в Парижі є вулиця Одеська, яка поєднується із вулицею Від’їзду, а трохи далі по площі – вулиця Приїзду.
Це такий безкінечний вир, від якого Одеса збагачується. Художники завжди мандрували, щоб подивитися на інші країни, набратися знань і образів, а потім поверталися в рідні міста. І сьогодні для Одеси це реально.