(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.
Як ми вже говорили, 1736 і 1737 років російським військам двічі вдавалося захопити Крим, але обидва рази сил утримати його не вистачало. Однак настав 1771 рік, і Василь Долгоруков не тільки увійшов із військом на півострів, але й не вийшов із нього. Як розгорталася та доленосна кампанія в Криму й звідки за 20 років у Росії взялися сили захопити півострів?
Почнемо, напевно, одразу з відповіді на питання, звідки в Росії взялися сили для військового підкорення Криму. Тому що, дійсно, події 1730-х років наочно продемонстрували: якщо навіть російська армія й була здатна пробитися на півострів, то закріпитися там, а вже тим більше міцно заволодіти цією землею, було вкрай проблематично. Тактика випаленої землі, використана спочатку Мініхом та Лассі, вже на третій рік позбавила самого ж Лассі можливості повторити свій похід ‒ просто тому, що в геть розореній країні, зі спаленими селами, із жителями, які розбіглися хто куди, з засипаними самим ханським військом при відступі колодязями, було вже нічим годувати та поїти величезну армію. А надійно забезпечувати її всім необхідним із Росії (або хоча б із України) російській логістиці того часу було, все-таки, ще не до снаги.
Відповідаючи на запитання, де Росія знайшла нові сили для завоювання Криму, можна сказати, що важливу частину цих сил вона відшукала всередині самого Кримського ханства
Тому на цьому етапі петербурзькі стратеги зрозуміли, що ключ до тривалого, стійкого закріплення в Криму та оволодіння ним лежить зовсім не в тому, щоб смертельно налякати Крим, а навпаки: в тому, щоб знайти там сили, які самі допоможуть російському просуванню. І, відповідаючи на запитання, де Росія знайшла нові сили для завоювання Криму, можна сказати, що важливу частину цих сил вона, як не дивно на перший погляд це прозвучить, відшукала всередині самого Кримського ханства.
Тому що хоча з 1730-х до 1770-х російська армія, звичайно, й розвивалася, й модернізувалася, й оновила склад командирів, серед яких на зміну іноземцям-європейцям, на кшталт Мініха, прийшли вже власне російські воєначальники, але при цьому якогось кардинального, радикального стрибка російської військової потужності за ці 30–40 років усе-таки не відбулося. В усякому разі, такого, який відбувся раніше, під час петровських реформ. Але з іншого боку, ні Крим, ні Туреччина сильнішими відтоді аж ніяк не стали.
А ось що дійсно цього разу змінилося, так це те, що росіянам вдалося переманити на свій бік деяку частину місцевих, кримських, сил, готових до такої, так би мовити, співпраці ‒ або, використовуючи більш сучасний термін, до колабораціонізму. І ось саме ця тонка різниця в колишньому та новому підході й хитнула шальку терезів на користь Росії, причому хитнула вельми рішуче.
Що ж це були за сили всередині ханства?
Упродовж усього нашого циклу я не випадково так докладно висвітлював суперечності в кримсько-турецьких відносинах. Ці суперечності, зрозуміло, не складали єдину або хоча б навіть основну сторону тих різноманітних і багатогранних відносин, які історично склалися між Кримом і Туреччиною. Але усвідомлення цих суперечностей дозволяє зрозуміти, звідки в момент вирішального російського кидка на Крим у самому ханстві взявся той досить широкий і впливовий соціальний прошарок, який не тільки був налаштований різко опозиційно щодо Стамбула, але навіть був готовий погодитися з тим, що верховенство Петербурга можна вважати меншим злом у порівнянні з верховенством Стамбула. Бо цей прошарок у найближчих подіях не тільки голосно повідомить про себе, а й на якийсь час стане переважним у внутрішньополітичному житті Криму.
Не менш важливе й усвідомлення тієї проблеми, яку в 18-му столітті почала становити мала впливовість і часта змінюваність ханів, частина яких до сходження на престол і зовсім не бувала в Криму, все життя проживаючи в Османській імперії, а частина, отримавши титул, роками була відсутня на півострові, борючись на далеких османських фронтах. Усвідомлення цієї проблеми, в свою чергу, теж допоможе зрозуміти, як у Криму могли сформуватися ті кола, які були готові взагалі відмовитися від самого інституту ханської влади, і в підсумку все-таки відмовилися від нього.
Не випадково я загострив увагу й на проблемах причорноморських ногайських орд у 18-му столітті. Те, що в них іноді виникали напружені відносини з центральним ханським урядом, давало російській політиці просто-таки благодатний ґрунт для того, щоб використовувати цю напруженість у своїх інтересах. І, зрозуміло, ця можливість була використана.
Російська політика зуміла спочатку розділити Крим, а потім домогтися влади над ним
Адже, взагалі-то, мало яка з класичних колоніальних кампаній у всій світовій історії була заснована на одній лише тактиці випаленої землі; і стратегічний провал Мініха лише підтверджує це. Тому що головне гасло будь-якої успішної колоніальної кампанії в усі часи полягає не в принципі «вогнем і мечем», а в гаслі «розділяй і володарюй».
І ось російська політика, дотримуючись цього принципу, зуміла спочатку розділити Крим, а потім домогтися влади над ним.
Як саме стався такий поділ?
Найслабшою ланкою кримської держави виявилися, що цілком очікувано, причорноморські кочові орди ‒ більшість населення яких переселилося в ці землі з Волги та Каспію всього лише за сто з гаком років до того, а деякі улуси були ще більш пізніми прибульцями, які прийшли сюди вже лише в самому 18-му столітті. І непродумана політика часто змінюваних у Бахчисараї ханів замість інтеграції цих біженців у громадську структуру Кримської держави найчастіше, навпаки, лише посилювала відчуження між ними та бахчисарайським урядом.
Найслабшою ланкою кримської держави виявилися, що цілком очікувано, причорноморські кочові орди
Тому цілком зрозуміло, що коли в ногайських степових станах з’явилися російські агенти, які обіцяли перетворити ці орди мало не на незалежні ханства під заступництвом російської імператриці, то ця ідея знайшла гарячий відгук серед мірз, незадоволених політикою Бахчисарая. І вже 1770 року про свій перехід у підданство Росії оголосили дві причорноморські орди: Єдисанська та Буджацька.
Їм, щоправда, на вимогу нових російських покровителів довелося переселитися зі своїх колишніх причорноморських кочувань на Кубань, але це були вже деталі. У Петербурзі, власне кажучи, взагалі планували в перспективі прибрати всіх ногайців далеко на схід, ближче до Сибіру, змусивши їх у майбутньому перекочувати до оренбурзьких степів, але мірзи, природно, про це поки що не знали та, в надії дістати окреме власне ханство на Кубані, виконували те, що від них вимагали росіяни. Зокрема, незабаром взяли участь у російському військовому поході на Крим.
Що ж стосується власне Криму, то перша пробна куля була кинута й тут. До молодого хана Каплана II Герая теж прибули російські представники з привабливими пропозиціями відмовитися від Стамбула та стати абсолютно незалежним ‒ а отже, і незмінним ‒ правителем. Хан спочатку відмовлявся, а потім почав сумніватися – але тут султан уже зрозумів, у чому справа, й надіслав йому на зміну більш надійного Селіма III Герая, який різко відкинув усі подальші російські ініціативи.
Серед кримської старшини йшла гаряча дискусія щодо того, що робити і як вчинити країні, що опинилася між жорен двох імперій
Я зараз не шукатиму відповіді на запитання про те, чи мала намір Росія на цьому етапі саме привласнити, завоювати Крим, або ж планувала залишити його нехай і васальною, нехай і залежною від Петербурга, але все ж окремою державою. Схоже, що в Петербурзі тоді все ще панувало уявлення, що буде досить лише вигнати турків із півострова та вивести Крим із-під їхнього верховенства ‒ і тоді кримці, змучені османським засиллям, самі охоче стануть російськими союзниками. Це було, звісно, великою переоцінкою ступеня кримсько-османських суперечностей. Адже навіть якщо багато хто в Криму дійсно був обтяжений османським тиском, то це зовсім не означало, що вони були готові з радістю змінити його на тиск російський ‒ який, до речі, в результаті виявився значно тяжчим для кримських татар. І серед кримської старшини йшла гаряча дискусія щодо того, що робити і як вчинити країні, що опинилася між жорен двох імперій.
Отже, позитивної відповіді на російські пропозиції ханський двір не давав і давати не хотів. А терміни тим часом підганяли, і відповідь Петербургу була потрібна негайно. І тоді замість умовлянь Катерина II вирішила діяти силою.
У 1771 році генерал Долгоруков пішов на Крим. Цей похід разюче відрізнявся від мініховського погрому. При тому, що й цього разу військова міць російської та супротивної їй армій знову були непорівнянні, цього разу російським військам було суворо заборонено палити, грабувати та спустошувати країну, як це робили Мініх і Лассі. І хоча під час цього походу, як завжди, не бракувало різних, часом досить жорстоких ексцесів, але ‒ в цілому й загалом ‒ генеральна лінія російського уряду була така, що окупаційній армії, щоб не відлякати й не відвернути від Росії місцеве населення, належало поводитися вкрай, так би мовити, ввічливо.
І якщо комусь цей термін раптом здасться чимось знайомим, то, ймовірно, не менш знайомими здадуться йому й епізоди перебігу цієї військової кампанії, коли російські війська підступають до кримських фортець ‒ Ор-Капи, Гезлева, Арабата, Керчі, Єні-Кале ‒ де стоять османські гарнізони, й ці гарнізони, без єдиного пострілу, складають перед росіянами зброю, безперешкодно сідають на судна й вирушають до себе додому, залишивши місцеве населення захищатися, як вийде. Ну, зрозуміло, вони це робили не від боягузтва. Вони мали для своєї почесної капітуляції надзвичайно поважні причини. Адже Туреччина була скута по руках і ногах на інших фронтах, і тому надіслати потужний десант на допомогу своїм кримським гарнізонам, навіть за всього бажання, не могла. Ну а раз не могла, то ж задля чого битимуться османські солдати проти вочевидь більших сил противника…
Ну, а що ж до місцевого населення, то тут думки розділилися. Одні представники старшини разом із ханом готували спротив, інші ‒ як, наприклад, мірзи причорноморських орд ‒ бадьоро йшли поруч із Долгоруковим і вмовляли співвітчизників не чинити спротиву, тому що це, мовляв, не завоювання, а довгоочікуване звільнення від османського засилля. А треті чекали, чим усе завершиться, і коли Долгоруков увійшов у Бахчисарай, то вони встали в чергу, щоб засвідчити йому свою повагу.
Хану Селімові III ‒ який, як я вже казав, із самого початку був противником будь-яких політичних торгів щодо протекції Росії над Кримом ‒ залишалося лише визнати свою поразку. Долгоруков із показною люб’язністю запрошував Селіма III обговорити новий статус хана як «незалежного» правителя Криму під російським протекторатом, і хан спочатку вголос не заперечував проти таких переговорів і навіть натякав на свою готовність до них.
Селім III, знайшовши вдалий момент, несподівано для росіян склав із себе ханські повноваження та поспішно відплив до Стамбула
Але потім у певний момент Селім III відчув, що російський командувач насправді хоче заарештувати його й замінити на більш доброзичливого кандидата з-поміж ханського роду ‒ адже Долгоруков, зрозуміло, не забув, що коли він вступав зі своєю армією до Криму, то Селім III зустрів його на чолі кримського кінного війська в 50 тисяч людей, очоливши всіх, хто був проти російського вторгнення. І хоча ця кіннота була вочевидь нездатною протистояти російським артилерійським батареям, і бою не відбулося, і вповільнити Долгорукова хан не зміг ‒ в будь-якому разі, Росія розглядала його як правителя вкрай ненадійного, якого слід було якомога швидше позбутися. Тому Селім III, знайшовши вдалий момент, несподівано для росіян склав із себе ханські повноваження та поспішно відплив до Стамбула.
А Крим залишився під російською військовою окупацією ‒ щоправда, поки що ще в статусі незалежної держави. Російські війська розташувалися на півострові, й кримська старшина розпочала вибори нового хана.
Хто був обраний на ханський престол і як він правив країною в цих нових умовах ‒ про це, я думаю, ми поговоримо в нашій наступній розмові.
До вашої уваги – перелік усіх частин цієї серії: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста, двадцять сьома, двадцять восьма, двадцять дев’ята, тридцята, тридцять перша, тридцять друга, тридцять третя, тридцять четверта.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії