Виховання дітей в україномовному середовищі – зараз пріоритет у житті Ганни Счасної-Гарус, вдови загиблого бійця, оборонця Донецького аеропорту з позивним «Сім’янин». У грудні 2016 року її чоловік Андрій Широков загинув у бою на Світлодарській дузі, що поблизу Дебальцева Донецької області. Жінка залишилась з п’ятьма дітьми, двоє з яких прийомні.
Маргариті – 12 років, Анжеліці, Миколі, Олексію – по 9, наймолодшому Іллі – 6. Часу для себе мама – Ганна Счасна-Гарус – не має, як і посидіти у тиші – для неї просто велика розкіш, це нереально, каже вона. Життя у родині змінилось у грудні 2016 року, коли Ганна 18 грудня не могла додзвонитись до чоловіка – бійця 54-ї бригади. Тоді з дітьми прикрашала ялинку і постійно набирала номер чоловіка. Але телефон мовчав. Подзвонила до жінки командира і почула, що Андрій перебуває в полоні або загинув. Але його тіло побратими знайшли на місці, де був бій, і винесли.
Він мені сниться
«Коли Андрій їхав, він завжди телефонував, навіть із Донецького аеропорту. Я чула постріли, постріли, а він спокійно розмовляв, казав, що трішки стріляють. А тут телефон був поза зоною досяжності, і це мене насторожило. Життя повністю моє змінилось, як його не стало. Я відчувала Андрія перші 40 днів, цілий рік, відчувала його присутність, з ним розмовляла. Він мені сниться», – говорить Ганна.
Ангели тата забрали на небо воювати у небесному війську
Кожній дитині про смерть тата Ганна сказала окремо. У церкві наймолодший син Ілля запитав у неї, де тато, то показала йому на вітраж із Богородицею і сказала: «Ангели тата забрали на небо воювати у небесному війську». Кожна дитина переживає втрату тата по своєму, є десь внутрішній спротив, діти вимагають якомога більшої до себе уваги. Ще сьогодні вони вчаться жити без батька, а Ганна – без чоловіка. Коли розмовляли про Андрія, дітлахи замовкали і прислуховувались, вдаючи, що буцімто малюють чи слухають музику.
«Тато поїхав нас захищати. Ми це знали. А мама смажила котлети і передавала на фронт», – зауважив Микола.
Підприємець Андрій Широков воював понад два роки. У 2014 році пішов добровольцем у «Правий сектор». Споряджали його за власні гроші. Чоловік обрав для себе позивний «Сім’янин», бо таким він був у житті, його родина була для нього найдорожчою. Він у складі добровольчого батальйону побував у найгарячіших точках у зоні бойовий дій. Кілька разів був у Донецькому аеропорту, захищав селище Піски і шахту.
У Дніпрі у квітні цього року відкрили пам’ятну дошку оборонцеві Донецького аеропорту.
Меморіальний знак встановили на фасаді будівлі залізничного технікуму, який закінчив Андрій Широков
Доки чоловік воював, Ганна Счасна-Гарус опікувалась дітьми і займалась волонтерством. Жінка допомагала добровольцям усім необхідним.
– Чому чоловік вирішив піти воювати? Адже його як батька п’ятьох дітей не мобілізували?
Ми з чоловіком прокинулись як українці, усвідомили, що ми українці, з початком війни. Ми тоді постановили, що розмовляємо лише українською мовою, вдома буде лише українська
– Майдан, потім Росія забрала Крим і почались військові дії на Донбасі, тоді Андрій прийшов і сказав: «Я записався у «Правий сектор». Ми з чоловіком прокинулись як українці, усвідомили, що ми українці, з початком війни. Ми тоді постановили, що розмовляємо лише українською мовою, вдома буде лише українська. Чоловік народився на Донеччині. Андрій казав, що це його обов’язок – захищати дітей, щоб війна не прийшла до нас у місто. Я знаю родину, прийомну, яка взяла 4 дітей і покинула Донецьк. Бо ми разом проходимо 5-денні навчання, і там почула про цю сім’ю. У батьків запитали, як діти сприйняли окупацію Донецька. А жінка відповіла, що вона їм цього не дала побачити, бо зібрали речі і все залишили: свій великий улюблений дім, який роками самі творили. У нас була схожа ситуація – троє своїх дітей і двоє прийомних, великий будинок. Андрій це почув і сказав, щоб діти були у своїй хаті, у своєму місті, він і пішов на війну».
– Чому чоловік обрав саме «Правий сектор», а потім улітку 2016-го підписав контракт на службу в 54-й бригаді Збройних сил?
У лютому 2017-го термін контракту в ЗСУ мав завершуватись, але я певна, що він, якби залишився живий, продовжив би службу
– Чоловік пояснив, що був у військкоматі і йому сказали, що у нього немає документів, і він пішов тоді у добровольчий батальйон «Дніпро-1», а звідти теж не було відповіді. Тоді він і записався у «Правий сектор». Два роки приїжджав-від’їжджав. Узимку не воював. Андрій двічі був поранений, двічі був у Донецькому аеропорту. А туди заходили найкращі бійці. Під аеропортом стояв «Правий сектор» і ще деякі добровольчі батальйони. Зі 100 бійців відбирали в аеропорт 5-7 кращих.
Читайте також: Свідчення оборонців Донецького аеропорту
Там дуже було страшно, як розповідав чоловік, скрізь бетон і бетон, постріли, було дуже страшно, коли стріляли танки. Коли бійців «Правого сектору» потім не впускали на передову, Андрій вирішив вступити у підрозділ офіційний, служив у 54-й бригаді. У лютому 2017-го термін контракту в ЗСУ мав завершуватись, але я певна, що він, якби залишився живий, продовжив би службу…
– Коли ви бачились з чоловіком востаннє перед загибеллю?
– Андрій приїжджав у жовтні 2016 року на кілька днів, які ми так гарно провели з дітьми. Дуже хвилювався, щоб пільги нарахували, про дітей розмовляли. Я навіть записувала чоловіка на телефон, бо він цікаво дуже говорив про те, що відбувається на війні. Ще не сіла за ці його розповіді про військові будні писати. Просила залишити для дітей побажання, щось хлопцям сказав, щоб слухали мене. А він пожартував тоді: «А хіба вони будуть слухатись».
– Чи знали ви щось про те, що готується бій у грудні? Може, у телефонній розмові Андрій говорив? Чи вже потім, після його смерті, ви розмовляли з його побратимами про те, за яких обставин загинув чоловік?
Перед боєм Андрій сказав, що це не бій, це жах, це поганий план, це на смерть. Андрій пішов, бо інакше він не міг. Він був снайпером і прикривав бійців
– Він нічого не казав про бій. Півтора року я збирала свідчення побратимів. Я мусила це знати, як це було. Перед боєм вони збирались, і Андрій тоді при всіх сказав, що це не бій, це жах, це поганий план, це на смерть. Але командир відповів, що хто не хоче, той може не йти. Андрій пішов, бо інакше він не міг. Він був снайпером і прикривав бійців. Його побратими мені розповіли, що кожен зі снайперів по десять поклав. Це було 18 грудня, зранку почався бій. Було чимало негараздів, штурмовики йшли багато кілометрів пішки у мороз мінус 20, рації мали не всі. Коли була команда командирам на відступ, то вони цього не чули, бо не мали рації. Половина відступила, а половина – ні. Бій був сильний і жорстокий. Обстріли ворожих мінометів накривали їх у невеликому лісі, де вони були. З підрозділу Андрія 6 загинули, 26 бійців були контужені і поранені, потім лежали в госпіталі. З того, що я дізналась, що у тому лісі їх поховали, по суті, але бійці, які вижили, то завдяки 6 снайперам, які віддали своє життя, в тому числі і Андрій. Бо всі там мали залишились. Найкращі пішли у бій, бо не могли відмовитись.
– Як ви даєте собі раду без чоловіка з п’ятьма дітьми? Чи відчуваєте підтримку простих людей, влади?
Мені багато людей дзвонили, але я розмовляла лише з тими, хто зі мною говорив українською мовою
– Рік був дуже важкий. Мені багато людей дзвонили, але я розмовляла лише з тими, хто зі мною говорив українською мовою. Тому що російською мовою мені нічого доброго не казали. Через тиждень після похорону зателефонувала працівниця служби соціального захисту і російською сказала прийти до них. Я відповіла, що прийду, коли зможу. А вони мені всі пільги зняли, лише через півроку до мене дійшло, що я нічого не маю: ні пільги Андрія, ні на багатодітну родину. Тоді з сестрою ми підняли скандал, написала скаргу, а мені відповіли, що я винна, бо не прийшла. З’ясувалося, що ми – не перша родина, яким таке зробили. Але потім все нарахували і борги оплатили.
Я – мама-вихователька, мені виплачують зарплату. Маю допомогу і пенсію на дітей. Все мені держава виплатила після загибелі чоловіка. У мене сестра – юрист. І вона після смерті Андрія вважає своїм обов’язком юридично допомагати родинам загиблих, бо справді важко оформити всі документи. Хоч є люди, які за це відповідають, але вони не зацікавлені у цьому. Кожна сім’я сама дає собі раду.
Ганна Счасна-Гарус з дітьми на пікеті на захист української мови біля ОДА. Дніпро, 2017 рік
– Що найбільше вас засмучує сьогодні?
Мене засмучує те, що половина людей робить вигляд, що війни в країні немає. Мене дуже засмучує присутність російської мови в Україні
– Мене засмучує те, що половина людей робить вигляд, що війни в країні немає. Якби українці прокинулись і згадали, ким вони є, що ми – велика нація, маємо право бути господарями на своїй землі, керувати країною, то ми б давно перемогли. Мене дуже засмучує присутність російської мови в Україні. Ми вдома розмовляємо українською мовою, але дітям важко, бо у школі – російська мова, Маргарита слухає російську музику, довкола дітей, поза домом, усе російською. Такий відчутний спротив усьому українському в Дніпрі.
– Але ви не спостерігаєте байдуже за усім цим і реагуєте на кожну ситуацію, коли вас ображають за українську мову. Для прикладу, як це було торік у крамниці, де ви купували червоно-чорну стрічку, коли довелось викликати поліцію, бо продавець, як ви сказали, повелась неадекватно через вашу українську. Чому для вас так важлива українська мова?
Громадянам України байдуже, що за українську мову, українську державу з Росією воюють кращі українські чоловіки. Я багато змінити не можу, але можу впливати на виховання дітей в українському дусі
– Мені болить виховання моїх дітей, те, що довкола них – одна російська мова. Останній рік я бачу, що в нашій школі є портрет Андрія, але вже цього року про нього не згадували. Мені це не потрібно. Але коли я приходжу на лінійку у школу і там 8 травня кажуть, що завдяки перемозі 1945 року ми маємо мирне небо над головою, і це у школі, де вчаться мої діти, то це просто обурює. Якби я не писала скарги і їх не довбала, то вони б це ще й російською сказали. Хоча школа має статус української. Садочок, який відвідує Ілля, україномовний. Але чому там всі розмовляють російською? Всі свята російською мовою. Лише восени свято врожаю було українською. Я «воювала» з дідом Морозом, щоб він українською пару рядків вірша процитував. Ми відмовились йти на те свято, щоб не поринати у те болото, бо мені сказали, що чоловік, який гратиме цю роль, не зможе вивчити українською мовою кілька рядків. У садочку навіть опитування провели серед батьків, і одна бабуся підійшла до мене з претензією, яке я маю право щось вимагати українською, мовляв, їдь на «свій Захід». Так, я маю право. Бо я народилась у Дніпрі – це моє місто, моя країна, за яку загинув мій чоловік, загинув не за те, щоб мене чи моїх дітей, усіх українців принижували і вказували, куди їм їхати. Громадянам України байдуже, що за українську мову, українську державу з Росією воюють кращі українські чоловіки. Я зрозуміла, що багато змінити не можу, але можу впливати на виховання дітей в українському дусі. Це дуже важко у місті, де стільки «сєпарів» і стільки російської мови.
Ганна Счасна-Гарус з дітьми на пікеті на захист української мови біля ОДА. Дніпро, 2017 рік
Ганна Счасна-Гарус шукає для своїх дітей гуртки, де б закладалась любов до українського і була присутня українська мова. Діти зараз приєднались до «Пласту» і поїдуть у пластовий табір. Кілька днів перебували на Львівщині, зокрема і у Львові: «Насправді це дуже і дуже важко. Я не знаю, як виховувати хлопців. Мій чоловік був врівноважений і спокійний. Я емоційна. І самій досить складно давати собі раду. Добре було б на кілька годин у день знайти няню, але це нелегко».
Та, пропри всілякі буденні життєві проблеми, Ганна не уявляє свого життя без дітей. Не жалкує, що з Андрієм вирішили взяти на виховання двох хлопців – Миколу і Олексія. Спершу хотіли усиновити, але через тривалі бюрократичні перепони погодились на статус прийомних батьків. Тоді у них вже були маленькі Маргарита і Анжеліка, а після того, як забрали на виховання Миколу і Олексія, народився наймолодший Ілля. «У перші місяці після загибелі Андрія я не могла впасти навіть у депресію, бо діти були довкола мене і постійно був їхній галас. Андрія немає, але я знаю, що маю так опікуватися дітьми, як було з ним».
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
В Україні запровадять іспит з української для охочих отримати громадянство – указ
В Україні розпочинається десятиліття української мови – указ
«Українська – це круто»: як українці популяризують свою мову
«Це моя мова»: як російськомовні українці перейшли на українську
«Принципово не спілкуюся російською». Єгор Гуськов про досвід переходу на українську мову