Павло Литвинов, Віктор Файнберг і Тетяна Баєва – учасники демонстрації на Красній площі в Москві 25 серпня 1968 року проти введення військ країн Варшавського договору до Чехословаччини – стали лауреатами премії міністра закордонних справ Чехії Gratias Agit за поширення доброго імені Чехії за кордоном. Премія вручається щорічно від 1997 року, і за майже 20-річну історію в списку нагороджених майже 300 осіб та організацій.
Your browser doesn’t support HTML5
У Празі вшанували 8 росіян, які протестували у Москві в 1968-му проти вторгнення СРСР до Чехословаччини – відео
Цього року в Чехії згадують про події, які відбулися 50 років тому – Празьку весну і реакцію СРСР та його союзників на неї. Тому премією Gratias Agit сьогодні нагороджені троє учасників так званої демонстрації сімох. Павло Литвинов 50 років тому в Москві протестував проти дій Радянського Союзу і згодом опинився на засланні.
– Коли ви вирішили вийти на Красну площу (центральну площу Москви, на той час столиці СРСР – ред.) 25 серпня 1968 року, ви однозначно не думали, що коли-небудь отримаєте премію міністра закордонних справ Чехії за цей вчинок. Яке значення ця нагорода має для вас?
– Це дуже зворушливо, що нам дали цю нагороду і вважають, що ми зробили щось важливе для чеського народу. Я не думав, але приємно, що це пам’ятають і що міністр закордонних справ хотів відзначити наш внесок у розвиток чеської культури. Хоча це більше, ніж культура, – це політика і права людини. Це чудово, тому що насправді наша маленька демонстрація саме в силу своєї непомітності залишила якийсь слід, і цей слід можна не помітити, і багато років його не помічали, а можна зрозуміти, що це мало якесь моральне значення, тому це дуже цінується.
Історичний плакат 1968 року проти вторгнення до Чехословаччини
– Чи не розчаровує вас – всупереч тривалій боротьбі руху в СРСР за права і свободи – байдужість більшої частини нинішнього російського суспільства до громадянських свобод і практично покірливе повернення до того стану, в якому перебувало суспільство в той час, коли ви вийшли на демонстрацію в 1968 році?
Молоді хлопці в Москві зараз більше схожі на моїх студентів-американців, яких я вчив в Америці, ніж на тих росіян, одним з яких я колись був. Так що це вже якийсь прогрес
– Тут є кілька речей, які я вважаю очевидними, але вони не очевидні. По-перше, почнімо з того, що саме за радянських часів населення було абсолютно байдуже, а якщо не байдуже, то воно підтримувало радянську ідеологію і вважало, що всі, хто не підтримують цілком і повністю радянську владу, – це вороги. Але в цілому навіть цього не було. Була байдужість. Так що зараз те ж саме – байдужість. Але вже інший період, і набагато більше людей говорять те, що вони думають, незважаючи на переслідування. З'являється нове покоління, молоді люди, яким зараз по 16–18, вони виходять на демонстрації. Я зустрічав таких людей. Я багато років викладав в Америці. Так ось, ці молоді хлопці в Москві зараз більше схожі на моїх студентів-американців, яких я вчив в Америці, ніж на тих росіян, одним з яких я колись був. Так що це вже якийсь прогрес. Я не думаю, що я доживу до хороших результатів, але сказати, що це все нанівець і марно, я не можу, хоча дуже все погано.
– Ви кажете, що ситуація інша, багато що змінилося…
Росія сьогодні все-таки відкрита країна, люди можуть приїжджати і виїжджати. Це вже величезна різниця. У 1968-му ми всі жили в радянській в’язниці
– Росія сьогодні все-таки відкрита країна в тому сенсі, що люди можуть приїжджати і виїжджати. Це вже величезна різниця. У той час, коли ми писали наше звернення, ми всі жили в радянській в’язниці, з якої не можна було виїхати, в якій ми всі були, як у пастці. Зараз все-таки цього немає. Більшість людей вільно подорожують, я щороку приїжджаю в Росію, зустрічаюся, з ким хочу. Звичайно, мене не покажуть по «Першому каналу» телебачення (російському державному – ред.), та все ж в інтернеті можна знайти Радіо Свобода. За радянських часів його глушили, треба було їхати далеко від Москви, щоб почути Радіо Свобода. Це колосальна різниця.
Сам факт наявності протесту щось означає
Інша справа, що в усьому світі, включно з Росією, спостерігається велика байдужість до прав людини. Це проблема. Але це не проблема, пов’язана безпосередньо з Росією. У Росії все розвивається, просто сьогодні це путінський режим, який намагається задушити всі вільні паростки, але я не думаю, що вони спроможні піти так далеко. Вони сьогодні окупували Крим, вони контролюють Донбас, загрожують іншим країнам, усе це робив і Радянський Союз. Та все ж за кожним із цих питань існує якась думка. Захід вводить санкції, тобто це не порівняти. За радянських часів поправка Джексона-Веніка, яка дозволила єврейську еміграцію, – це була найголовніша подія. А сьогодні вводяться санкції проти всіх друзів Путіна... Це питання таке: склянка напівпорожня чи напівповна? Я вважаю, що вона напівповна, але багато хто вважає, що вона напівпорожня. Можливо, я оптиміст… Але загалом ситуація дуже погана. Сенцов може померти не сьогодні-завтра.
Ситуація з моїми друзями, кримськими татарами, в Криму – жахлива. Сидять політв’язні. Усе це дуже погано. Але сказати, що нічого не відбувається, не можна. Сам факт наявності протесту щось означає.
Опозиційний протест у Москві на Пушкінській площі, 5 травня 2018 року
Коли ми бачимо, що з’являється такий енергійний чоловік, як Навальний… я не завжди його підтримую, але вражає, скільки людей допомагає йому працювати. Його переслідують, посадили його брата, йому дають регулярно по 15 діб, але все-таки вони нічого з ним зробити не можуть, його підтримують мільйони людей. Так що це все відносні явища. Те, що вони хвилювалися через наявність такої інтелігентної і сильної людини, як Нємцов, і його вбили, теж показує, що в якийсь момент їм залишається тільки вбивати. Це все страшно, але сам факт, що це відбувається, показує наявність внутрішньої опозиції в країні.
– Ваш близький друг, Анатолій Марченко, виступив з відкритим листом про загрозу радянського вторгнення в Чехословаччину. І він свого часу голодував і загинув від цього. У зв’язку з голодуванням Олега Сенцова сьогодні часто згадують Анатолія Марченка.
– Я теж згадую кожен день. Це певні паралелі. Наша справа – змусити Путіна випустити його й інших.
– Жертва, смерть Олега Сенцова, може вплинути якимось чином так само сильно, як самопожертва Марченка?
– Ніхто не знає, що станеться. Я сподіваюся, що він не помре. Я просто не люблю прогнозувати смерті, але загроза її абсолютно реальна.
Акція на підтримку українських «в’язнів Кремля», і зокрема Олега Сенцова, на площі Вацлава Гавела в Празі, в якій 7 червня 2018 року брав участь і Павло Литвинов:
– А як вам здається, людське життя може коштувати звільнення інших людей?
– Тільки своє особисте. Про інших говорити не беруся.
Горбачов шукав шляхи поліпшити відносини із Заходом. І це було приводом для нього – почати звільнення ув’язнених
– Багато хто вважає, що це голодування вплинуло на рішення Горбачова згодом звільнити політичних в’язнів.
– Це факт. Він звільнив Сахарова, і Сахаров дав йому список політичних ув’язнених. Це все сталося не в результаті самого голодування, але в результаті його загибелі, в результаті того, що ця загибель обернулася скандалом. Горбачов шукав шляхи поліпшити відносини із Заходом. І це було приводом для нього – почати звільнення ув’язнених. Він, можливо, і сам збирався це зробити, але жертва, яку приніс Толя Марченко, безумовно, допомогла.
Анатолій Марченко
– Під час демонстрації на Красній площі у вас був маленький син. І в минулому, і зараз говорять, що боротися з несправедливістю можуть тільки ті, в кого немає сім’ї і кому нема про кого турбуватися. Ви думали про дітей? І чому сімейні обставини вас усе ж не зупинили?
Реформи, які відбувалися в Чехословаччині, були надією для нас і прикладом, що, хоча комуністи й стоять на чолі країни, можуть відбуватися якісь реформи
– Ну, вони могли б зупинити – це властивість мого характеру. Я не кажу, що всі повинні чинити так, як це робив я, зрозуміло. Хтось із російських поетів-сатириків XIX століття говорив: «Дружина і діти, мій друже, – велике зло». Я маю на увазі саме те, що через дружину і дітей люди мовчать і не протестують. Але це питання пріоритетів. Я просто відчував, що повинен вийти, що я не буду себе поважати, якщо не вийду, бо я відчував, що це моя честь, моя вина, що моя країна напала на свого маленького сусіда, що я (теж за це) відповідаю. Це була перша мотивація. І друга мотивація була, що ті реформи, які відбувалися в Чехословаччині, дуже скромні реформи чехословацької весни, були надією для нас і прикладом, що, хоча комуністи й стоять на чолі країни, можуть відбуватися якісь реформи. Звичайно, в разі, якби з’явилися в Радянському Союзі такі комуністи, як Дубчек, які були готові на перші кроки – реформи… Вони з’явилися. Тільки на 20 років пізніше, разом з Горбачовим. І з цих спроб виріс кінець комунізму і розпад Радянського Союзу.
Оригінал публікації на сайті Російської редакції Радіо Свобода