Бессарабія – історична область у східній Європі між річками Прутом, Дністром і гирлом Дунаю та Чорним морем. Це етнічно найбільш розмаїта частина в країні, а також транзитний маршрут до Румунії та Євросоюзу. Бессарабія – це не розсадник сепаратизму, як побоюються деякі коментатори. І хоча ностальгія за Радянським Союзом тут висока, а російська мова є регіональною мовою міжетнічного спілкування, все ж політична вірність Москві тут слабка. Результати опитування свідчать, що почуття української ідентичності в громадян зросло, починаючи з 2014 року.
Дослідження «Фонду Карнегі за міжнародний мир», проведене 2017 року, доходить висновку, що центральному урядові в Києві потрібно керувати двома проблемами у цьому регіоні: процесом децентралізації та реформою освіти, – і робити це треба з особливою чутливістю, щоб не провокувати нестабільність. За тим, як офіційний Київ буде вирішувати це завдання, пильно стежитимуть в інших регіонах країни, таких, як Закарпаття та східні частини України, де російська також є мовою міжетнічного спілкування і де політична довіра до центральних органів влади залишається низькою, пишуть автори аналітичного дослідження Томас де Ваал і Балаж Ярабік. Радіо Свобода наводить деякі цитати з цього дослідження.
Місцева ідентичність
Бессарабія, також відома як Буджак, утворює південно-західний кут України, що лежить між Дністром та Дунаєм, з Молдовою на північ та Румунією на захід.
Бессарабія у складі Галицького князівства (ХІ-ХІІ ст.)
Свого часу Бессарабія перебувала під владою Османської імперії (наприкінці XV століття), потім правителі змінювались на румунських, російських і радянських. У 1954 році Ізмаїльська область, названа на честь найбільшого міста, була інтегрована в Одеський регіон, ставши в 1991 році частиною незалежної України.
У Бессарабії жодна національна група не утворює більшості, а етнічні українці становлять менш ніж половину від загального 600-тисячного населення. Інші етнічні групи переважно також є православними християнами різного походження, які традиційно жили на прикордонних російсько-османських територіях. Болгари складають суттєву етнічну групу (129 тисяч, за переписом населення 2001 року), за ними йдуть молдовани – 78,3 тисячі; менша кількість гагаузів (православні християни, які говорять тюркською мовою); росіяни-старообрядці; а довершують етнічну мозаїку албанці та роми.
Бессарабія – це не плавильний котел. Більшість селищ є моноетнічними, а рівень міжетнічних шлюбів дуже низький. Різні народи працюють у різних галузях економіки: болгари займаються вирощуванням винограду, а російські старообрядці здебільшого рибальством. Більшість людей кажуть, що вони добрі сусіди з іншими етнічними групами.
Єдиною спільнотою, яка зазнала ворожості і расизму, є роми. У серпні 2016 року ромські сім’ї були вигнані з села Лощинівка після вбивства дев’ятирічної дівчини, в якому звинуватили тамтешнього напів-рома і напів-болгарина. Місцева та регіональна влади нічого не робили для захисту громадянських прав ромів, які були вислані згодом.
На думку Роджерса Брубейкера, який займається вивченням міжетнічних конфліктів, протистояння та міжетнічна напруга в регіоні можливі. Однак це відбувається не за рахунок якоїсь глибокої ворожнечі серед населення на основі старих історичних розбіжностей, а тому, що деякі несумлінні місцеві лідери можуть використовувати ці розбіжності для власних цілей і «кодувати» їх як етнічні. «Селяни не будуть протистояти один одному з ножами, конфлікт перебуває на рівні сільських голів, – зазначив один із місцевих журналістів. – Конфлікт був зроблений штучно».
Місцеві жителі різних етнічних груп говорять про єднання, щоб захистити себе від зловмисних сторонніх дійових осіб – це наслідок довготривалої історії, коли регіоном управляють на відстані. За словами одного місцевого: «Сьогодні тут одна держава, завтра – інша. Це означає, що ти сьогодні герой, а завтра – зрадник».
Більш ніж через чверть століття після здобуття Україною незалежності Київ все ще віддалений від багатьох бессарабців. Багато з них, особливо люди похилого віку, погано розмовляють українською мовою й не дивляться українського телебачення. В Ізмаїлі, найбільшому місті області, розташованому на берегах Дунаю, респонденти заявили, що отримують більше інформації від сусідніх молдовських та румунських радіостанцій, ніж від українських. Опитування Центру Карнегі показує, що велика кількість мешканців Бессарабії у пошуках інформації покладається більш на плітки чи безпідставні особисті повідомлення. Це робить їх відкритими для дезінформації та маніпулювання з боку місцевих засобів масової інформації та політиків, особливо під час виборів.
Економічні фактори впливають на непевність населення. Незважаючи на те, що цей регіон добре відомий своїми багатими ґрунтами та високоякісними фруктами та овочами, сільськогосподарський сектор останнім часом потерпає від браку інвестицій. Підприємства закриваються в Болграді та Ізмаїлі, рівень безробіття високий. Як і в сусідній Молдові, жінки працездатного віку, зокрема, мігрували, щоб зайнятися низькокваліфікованою роботою в країнах ЄС.
Особливий гнів викликає жахливий стан доріг, хоча нові будівельні проекти дещо пом’якшують ситуацію. Погані дороги, в тому числі основна магістраль між Одесою та Рені, що ведуть до Румунії та ЄС, зменшили потенціал регіону як транзитного шляху та підвищили експортні витрати на сільськогосподарську продукцію. «Це транспортний коридор до Європи, але люди обходять його», – каже один чиновник з Одеси. Інші зазначають, що аеропорт в Ізмаїлі не функціонує з 2010 року, а залізницю до Болграда вже не можна використовувати.
Танкер на Дунаї поблизу Ізмаїла
Річка Дунай – ще одне потенційне джерело великої економічної вигоди – також недостатньо використовується. Річковий рух українською ділянкою дельти Дунаю в останні роки знизився, бо основним міжнародним водним шляхом стала румунська ділянка. Місцевий бізнесмен у Вилковому, розташованому на дельті, підрахував, що його місто бачить тільки половину від тих суден на річці, які були багато років тому.
Однак невдоволення Києвом не призводить до якоїсь ширшої вірності Румунії, іншої колишньої метрополії регіону, яка розташована за Дунаєм. Незважаючи на те, що багато місцевих жителів отримали румунські паспорти, які надають їм громадянство країни ЄС (хоча подвійне громадянство є не цілком законним в Україні), це не означає, що існує громадська підтримка возз’єднання з Румунією. Провокаційна резолюція парламенту Румунії в минулому році, за якою 27 березня святкують як національне свято об’єднання Бессарабії з Румунським королівством (сто років тому, у 1918 році, Бессарабія була провінцією Російської імперії), була сприйнята з гнівом в Україні, але не мала місцевих наслідків у регіоні.
Небагато з тих, хто розмовляє в Бессарабії румунською, визначають себе як румуни, вірні Бухарестові. Більша кількість людей називає себе та свою мову молдовською. Анатоль Фетеску, голова молдовської громади в Україні, розповів авторам дослідження, що українські молдовани мають довгий родовід, окремий від Румунії, та різко критикував Бухарест за недружнє ставлення до України.
Привид сепаратизму
Бессарабія – переважно російськомовний регіон – все ще пишається російськими імперськими перемогами над османськими ворогами у вісімнадцятому столітті. Під час подій Євромайдану й початку конфлікту на Сході України в 2014–2015 роках багато хто припускав, що Бессарабія може стати наступною після Криму та Донбасу щодо сепаратистських настроїв. У листопаді 2014 року було оприлюднене попередження про небезпеку бессарабського сепаратистського руху, який також міг охопити Гагаузію в сусідній Молдові.
Таке передбачення не виправдалось, а бессарабський сепаратизм був обмежений кількома провокаційними епізодами. Дійсно, в квітні 2015 року була спроба запустити так звану «Бессарабську народну республіку», що складалася б із дев’яти західних районів Одеської області, і цю спробу називають майже комедійною невдачею. Сепаратисти провели лише одну прес-конференцію в ресторані «Монте-Крісто» в Одесі. Ніхто не відповів на заклик приєднатися до так званої «Народної ради Бессарабії» (інтернет-домен якої, надто очевидно, був зареєстрований у Москві).
Потім голова української Служби безпеки звинуватив Москву у цій схемі, заявивши, що у плани входило підірвати мости в цьому регіоні. Організатори були заарештовані, а згодом двох із них відправили до Росії в рамках обміну в’язнями. (Тоді медіаменеджерів з Одеси Олену Гліщинську і Віталія Діденка обміняли на українців Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка – ред.).
Як і в Харкові, Дніпропетровську та інших областях, цей епізод засвідчив, що Москва значно переоцінила привабливість свого проекту «Новоросія» на півдні та сході України, метою якого було об’єднання регіонів із великим російськомовним населенням на підтримку Кремля та в опозиції новому урядові Києва.
Плакат у Бессарабії, який попереджає про відповідальність за заклики до сепаратизму
Відчуття регіональної солідарності підсилює вплив у столиці політиків з регіону Бессарабії. В січні 2015 року, під час ескалації конфлікту на сході України, місцеві лідери мобілізовували людей проти центральної влади в Києві. Мешканці сіл Дмитрівка та Кулевча, де переважають етнічні болгари, протестували проти мобілізації для служби на сході України. Відео протестів показують, як селяни перекрикують місцевих чиновників, які приїхали для оголошення призову, вигукуючи «Ні війні!». Хоча після того, як чиновники відступили, протести так само вщухли.
Три політики, які представляють Бессарабію у Верховній Раді, отримують вигоду від таких сценаріїв. Усі вони не мають очевидної ідеологічної належності та протягом років переходили з однієї партії до іншої. Всі вони потужні місцеві можновладці. Враховуючи обмежене фінансування етнічних громад з боку регіонального бюджету – наприклад, бюджет забезпечує тільки 30 хвилин ефіру на тиждень місцевими мовами, – ці політики заповнюють вакуум, використовуючи свої ресурси для фінансування бізнесових та культурних проектів, таким чином зберігаючи лояльність місцевого населення.
Віталій Барвиненко – бізнесмен та парламентар від міста Білгорода-Дністровського. Він двічі змінював партійну належність і зараз представляє фракцію «Відродження», яку пов’язують із олігархом Ігорем Коломойським. Олександр Урбанський представляє місто Ізмаїл. Його брат Анатолій є головою Одеської обласної ради, а їхній батько Ігор – впливовий бізнесмен та засновник компанії-перевізника та експортера зброї «Каалбай».
Антон Кіссе є найбільш значущим із трьох. Етнічний болгарин, Кіссе представляє партію «Наш край», яка відкололася від «Опозиційного блоку». Він отримує підтримку як від болгар із Болградського району, так і від невеликої гагаузької громади.
З наближенням виборів 2019 року ці мажоритарники, ймовірно, консолідують свій вплив на Київ, адже президент Петро Порошенко потребує їхньої підтримки для переобрання на посаду.
Тим часом з’являються два питання, які загрожують новою неприємністю: форсований процес об’єднання територіальних громад як частина всеукраїнського процесу децентралізації та зміни в навчанні мовами меншин як частина широкої реформи освіти.
Небезпеки децентралізації
Процес децентралізації розпочався по всій Україні у 2017 році. Процес передбачає об’єднання менших населених пунктів у нові територіальні громади на добровільній основі.
Три особливості Бессарабії зробили процес злиття проблематичним. У Бессарабії є великі села, багато з яких налічує 4000 жителів або більше, і більшість із них уже мають школи, дитячі садки та медичні заклади – насправді вони ризикують втратити їх у процесі злиття з сусідніми поселеннями. По-друге, сусідні села часто населені різними етнічними групами, а це означає, що якщо вони об’єднані в одну нову територіальну одиницю, одне село може стати новим регіональним центром та володіти обласною школою чи поліклінікою. Це може спричинити збурення між різними етнічними групами. Нарешті, погані дороги Бессарабії означають, що місцевим жителям доведеться витрачати багато часу на те, щоб дістатися до об’єктів нових збільшених громад. «Це має відбуватися інакше: спочатку інфраструктура, потім нові громади», – стверджував один із місцевих сільських голів.
Місцеві жителі, яких опитували в рамках дослідження Центру Карнегі, заявили, що громадськість не отримувала чітких повідомлень від центрального уряду. «Держава не працює; тут немає структур, і це проблема держави, – сказав один із учасників фокус-групи. – ЗМІ повинні постійно транслювати позитивне значення та успішні приклади злиття, а це не відбувається». Місцеві політики майже напевно експлуатують цей скептицизм. Вони побоюються, що децентралізація підірве їхню майже беззаперечну економічну та політичну владу в регіоні.
Невизначеність посилюється через відсутність інформації про те, що станеться після завершення добровільного об’єднання в 2018 році. Місцеві жителі стурбовані тим, що інші міста і села, які не погодились на процес, будуть змушені це робити.
Занепокоєння щодо освіти
Друге суперечливе питання серед етнічних спільнот Бессарабії – це новий закон про реформу освіти в Україні, який Порошенко підписав 25 вересня 2017 року.
Суперечка довкола закону зосереджена на статті 7 про мову навчання.
Стаття 7 розрізняє три групи меншин. «Корінні народи України» мають гарантоване право на освіту з усіх предметів рідною мовою у школі. Це, очевидно, стосується кримських татар, а в бессарабському контексті, можливо, гагаузів. Друга категорія – носії офіційних мов ЄС, що охоплює болгар і румунів Бессарабії, які можуть продовжувати отримувати принаймні частину своєї середньої освіти рідною мовою.
Третю групу складають представники інших мов меншин, найбільш значущі з них – російськомовні. Вони зможуть вивчати свою рідну мову як особливий предмет у загальноосвітній школі, а всі інші предмети будуть вивчатися українською мовою.
У Бессарабії громади меншин були погано поінформовані про новий закон щодо реформи освіти і були стурбовані тим, що вони чули. Більшість співрозмовників наполягала, що вони хочуть, щоб їхні діти знали українську мову, щоб мати змогу отримати вищу освіту або отримати роботу на державній службі. «Ми повинні були запровадити українську мову як національну мову відразу на зорі незалежності», – сказав один місцевий чиновник. Але вони також вказують на нестачу професійних можливостей (недостатньо кваліфікованих українських вчителів у провінції для охоплення всіх предметів) та погану інфраструктуру (застарілі школи та неякісне обладнання), що зробить швидкий перехід до повного навчання українською мовою нездійсненним.
Діти з гагаузької громади йдуть до школи у селі Виноградівка поблизу Болграда
Висновки
Бессарабія – регіон з багатою землею сільськогосподарського призначення, що межує з Чорним морем, Дунаєм та ЄС, має великий, але недостатньо використаний економічний потенціал. Етнічне розмаїття має бути джерелом радше гордості, аніж занепокоєння. Цільові інвестиції є частиною рішення.
Центральній владі слід більше працювати над тим, щоб спрямовувати фінансові кошти на допомогу дрібним фермерам регіону, які ледь виживають, і робити це треба у партнерстві з ЄС, який інвестував у інфраструктурні проекти, такі, як автошлях Одеса – Рені. Але потрібні не тільки гроші. Весь потенціал Бессарабії може бути реалізований, і неможливо уникнути труднощів – необхідне набагато краще спілкування між Києвом та регіоном, який все ще відчуває себе на периферії нової України.
Порожній постамент від пам’ятника Леніну в місті Болграді
Повний текст публікації «Фонду Карнегі за міжнародний мир» читати тут. Над перекладом працювала Людмила Ваннек