(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів та помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.
Ми вже зазначали, що навколо Криму в певний період склалася дуже вигідна стратегічна ситуація, за якої Кримське ханство залишалося військовою силою, грізною для сусідів, тоді як йому самому ніхто серйозно загрожувати не міг. Які зовнішньополітичні дії робили кримські хани для того, щоб закріпити й зберегти це як свою перевагу? І як довго тривала така ситуація, за якої Крим залишався практично невразливим?
Дійсно, з першої чверті XVI століття ‒ тобто після того, як остаточно зникла ординська загроза ‒ Крим упродовж деякого часу відчував себе абсолютно безпечно. Цей дух епохи позначився навіть у плануванні нової столиці: адже заснований у 1530-х Бахчисарай будувався у стратегічно дуже вразливому місці, абсолютно без врахування безпеки. Засновник Бахчисарая, Сахіб I Герай, схоже, просто не уявляв, що хтось ‒ навіть у віддаленій перспективі ‒ міг би серйозно загрожувати його державі. І хоча в другій половині XVI і першій половині XVII століття Крим став мішенню для регулярних морських рейдів українських козаків, масштаби цих рейдів були незначні, й для існування самої Кримської держави загрози не становили.
Однак у перші десятиліття XVII століття ці походи почастішали та посилилися. До того ж, до українських козаків додалися ще й донські. І якщо запорожці переважно атакували поселення західного та південно-західного берега півострова, нападаючи на Гезлев і рідше на Інкерман, то донські нищили Східний Крим, висаджуючись на берег то з боку Азовського моря, то з боку Чорного, в глухих куточках судацького узбережжя.
У 1637 році сталася подія, яка багато в чому стала поворотною в історії відносин Криму із сусідніми країнами. Донські козаки захопили османську фортецю Азов у гирлі Дону
Однак навіть і це ще не вселило в ханів занепокоєння стратегічного плану. Хани чудово розуміли внутрішню логіку коротких руйнівних вилазок, бо й самі охоче користувалися таким же інструментом у своїй зовнішній політиці. І, відповідно, знали, що дрібні набіги є дієвим важелем тиску на сусіда, але загрози самому існуванню цього сусіда вони не становлять.
Але в 1637 році сталася подія, яка багато в чому стала поворотною в історії відносин Криму із сусідніми країнами. Цього року донські козаки захопили османську фортецю Азов у гирлі Дону ‒ або, як її називали в Криму, Азак.
Захоплення Азака стало проблемою навіть не стільки для Туреччини, скільки для Криму. Тому що для Туреччини Азак був крайньою північчю імперії, екзотичним дальнім кутом, найвіддаленішим стратегічним форпостом, але не більше від того. А для Криму Азак мав величезне практичне значення, тому що це був центр сполучення та контролю за численними підлеглими Криму степовиками, які жили між Доном, Каспієм і Кубанню ‒ як, наприклад, за Малою ногайською ордою на Північному Кавказі. Ці степовики мало контактували безпосередньо зі Стамбулом, а ось їхні контакти з Кримом йшли значною мірою через Азак. Та й, окрім того, Азак і орди, які оточували його, були першою лінією кримської оборони на той випадок, якби росіянам заманулося наступати на Крим з Астрахані.
Словом, падіння Азака фактично відітнуло від Кримської держави її північнокавказьких васалів і позбавило її надійного, так би мовити, щита, на який Крим вельми розраховував.
Новим і найнебезпечнішим для Криму явищем було те, що акція донців у Азаку була не просто коротким грабіжницьким набігом, а справжньою війною за територію. Зайнявши фортецю, козаки оголосили стривоженим кримцям, що слідом за Азаком візьмуть і Темрюк, і Керч, а потім і Кефе.
У Криму ця звістка викликала мало не паніку. Аж до того, що різного плану віщуни стали поширювати страшні пророцтва про те, що росіяни прийдуть і захоплять Крим, виселять звідти всіх татар і заселять півострів калмиками. Одним словом, реальна загроза наступу чужинців застала країну ‒ яка вже років сто як була впевнена у повній власній безпеці ‒ зненацька. Причому впоратися з козаками, які засіли в Азові, кримці самостійно не могли ‒ бо, як вони самі з гіркотою визнавали, фортеці вони брати не вміли. Щоб вигнати донців з фортеці, знадобилося п’ять років і величезне османське військо. Коли козаки, нарешті, залишили Азак, від фортеці, по суті, нічого не залишилося: вона була знесена османським артилерійським вогнем та вибухами у підземних підкопах під стінами.
Московський цар клявся, що не має ніякого стосунку до дій козаків і що нехай султан, якщо зможе, хоч переб’є їх в Азові всіх до єдиного. Бо Москва теж злякалася, що самодіяльність її підданих загрожує справжньою великою війною з Туреччиною. І, судячи з усього, хан із султаном вірили цареві, бо й самі спостерігали, що військові спільноти на далекому кордоні всюди починали діяти все більш самостійно, їх ставало все важче змусити підкоритися центральній владі. Туреччина, наприклад, мала вельми схожу проблему з Буджацькою ордою, та й у Криму сформувалася ціла, так би мовити, партія війни, яка звертала мало уваги на ханські заборони й регулярно громила Україну чи Московію незалежно від того, чи відповідало це інтересам зовнішньої політики Бахчисарая, чи ні.
І ось, ледь була вирішена проблема з Азаком, яка стала, так би мовити, першим тривожним дзвіночком настання нової епохи, як перед Кримом постала нова проблема.
У Речі Посполитій, в українських володіннях якої до середини XVII століття кримські та буджацькі напади через свою частоту і руйнівну силу перетворилися вже на справжнє національне лихо, почали шукати шляхи вирішення цієї проблеми.
І варшавські стратеги, зваживши ситуацію, все частіше доходили висновку: якщо Туреччина є вкрай небезпечним супротивником, то перемога над Кримом хоча й вимагає серйозних зусиль, однак, власне кажучи, зовсім не має вигляду чогось фантастично недосяжного. Причому польські плани не передбачали чогось на кшталт виселення кримських татар і заміни їх калмиками. Передбачалося, що розгромлені татари стануть васалами Речі Посполитої, і король навіть виплачуватиме їм, як українським козакам, платню, щоб ті охороняли зовнішні кордони королівства, але не грабували Україну.
У 1640-і роки з’явився важливий новий нюанс: відбулося потепління відносин між Польщею та Московією. І між двома країнами почалися перші теоретичні обговорення плану наступу на Крим
Думка про наступ на Крим звучала в Польщі вже не вперше, проте раніше це ще ніколи не тягло за собою якихось реальних наслідків ‒ розмови залишалися розмовами, і боятися Криму було нічого. Однак у 1640-і роки з’явився важливий новий нюанс: відбулося потепління відносин між Польщею та Московією. І між двома країнами почалися перші ‒ поки що суто теоретичні ‒ обговорення плану наступу на Крим. Спільного наступу.
Слід зазначити, що досі Крим успішно міг впоратися з кожним зі своїх північних сусідів окремо. Але ось у разі, якби вони висунулися на південь спільно й одночасно, шанси Криму вистояти проти такої об’єднаної атаки виглядали досить примарними.
І ця ситуація стала потужним сигналом тривоги. Ханам треба було негайно щось робити, щоб не дати відбутися цьому польсько-російському союзові, тому що такий союз став би смертельно небезпечним для Кримського ханства.
Упродовж усього циклу наших бесід ми приділяємо особливу увагу відносинам Криму з його найближчими сусідами в Європі: Річчю Посполитою та Московським царством. Але це, звичайно, були далеко не єдині партнери Криму. XVII століття залишило в європейських архівах чимало документів, що свідчать про активний дипломатичний обмін між Кримом і західноєвропейськими країнами ‒ наприклад, Швецією та Данією. Причому йдеться не про поодинокі контакти, а про тривалу взаємодію упродовж багатьох десятиліть. Які загальні теми для обговорення могли бути в кримських ханів і правителів цих віддалених від Криму країн?
Це були теми спільної боротьби з Московією. Ці теми залишалися незмінними як у XVII столітті, про яке ми зараз говоримо, так і на століття раніше ‒ адже перші контакти Криму зі Швецією були встановлені ще в 1550-і роки, й тоді хани теж пропонували шведським королям спільно боротися з Москвою. Ось і тепер, у середині XVII століття, кримські хани знову порушили те саме питання перед шведським двором.
Що ж стосувалося двору данського, то й до нього кримська дипломатія зверталася з тією ж самою пропозицією. Втім, відносини Криму з Данією були менш активними, ніж зі Швецією. В цій країні ханська дипломатія діяла не стільки у власних інтересах ханства, скільки як група підтримки союзника Криму ‒ Польщі, яка дуже потребувала союзу з данцями в конфлікті зі Швецією, що саме назрівав.
Ні шведський, ні данський двір кримських пропозицій не прийняв і з Московією воювати не став. Справа в тому, що на арені українських подій відбулися серйозні зміни. Завдяки кримській допомозі українські козаки досягли величезних успіхів і, по суті, вивели чималу частину України з-під влади Польського королівства.
Граючи, як уже зазначалося, на суперечностях партнерів, Богдан Хмельницький змінив кілька покровителів, не надаючи жодному з них остаточної переваги: він визнавав своїм покровителем то кримського хана, то османського султана, то знову висловлював лояльність польському королеві, а закінчилося все це тим, що гетьманська протодержава в 1654 році перейшла під верховенство московського царя. І цей союз, на відміну від ефемерних союзів гетьмана з ханом і султаном, став довготривалим.
І це був зсув, без перебільшення, тектонічного масштабу.
Основний принцип кримської зовнішньої політики XVI і XVII століть – «закон Селіма»: головне зовнішньополітичне завдання Криму – не допустити посилення будь-якого з двох його північних сусідів, Польщі та Москви
У попередніх передачах у нас вже йшлося про основний принцип кримської зовнішньої політики XVI і XVII століть: так званий «закон Селіма», згідно з яким головним зовнішньополітичним завданням Криму було не допустити посилення будь-якого з двох його північних сусідів, Польщі та Москви, настільки, щоб цей сусід зміг перетворитися на загрозу для Кримського ханства. А ще страшніше для Криму було б, якби ці сусіди об'єдналися проти нього. І, в першу чергу, для того, щоб припинити саму можливість такого об’єднання, Крим і допоміг козацькому повстанню проти польського короля.
Зараз вже важко говорити, наскільки виправданим було занепокоєння Ісляма III Герая перед польсько-московським союзом проти Криму та наскільки такий союз був взагалі можливий. Найімовірніше, цей задум від самого початку був нереальним ‒ адже про такий союз польські та російські дипломати перемовлялися й потім, у наступні десятиліття, але абсолютно безрезультатно: дуже вже глибокі й непримиренні були суперечності між Варшавою і Москвою.
Однак хан вирішив діяти на випередження, і спочатку мав блискучий успіх: Речі Посполитій довелося забути про будь-які грізні плани щодо Криму, тому що розгорнулася війна всередині її власних кордонів.
Але подальші події вийшли з-під контролю хана. Бо які б плани не будував Іслям III Герай щодо свого майбутнього верховенства над гетьманською Україною, українці не стали кримськими васалами, а замість цього перейшли під владу Москви й тим самим неймовірно посилили її.
Таким чином, тонкий баланс сил між північними сусідами, який покоління кримських ханів старанно вибудовували й віртуозно підтримували методом контрольованого хаосу, значно похитнувся в бік Московії. А коли в спину Речі Посполитої з півночі в 1655 році вдарила ще й Швеція, в Польщі почалося те, що в польській історії називається «Потоп», то цей баланс остаточно впав.
Зрештою, наступник померлого в 1654 році Ісляма III Герая, Мехмед IV Герай, прийшовши до влади, зіткнувся з катастрофічною зовнішньополітичною ситуацією, з якою не стикався жоден його попередник. Тому що тепер з Кримом з північного напрямку межували не дві приблизно рівні за силою слов’янські держави, як раніше, а посилена Московія, яка розрослася за рахунок Гетьманщини, ‒ і Польща, яка тонула у хвилях Потопу, відбиваючись на два фронти.
Остаточна загибель Польщі стала б для Криму катастрофою. Тому що тоді сталося б найгірше: на півночі залишився б лише один, надпотужний, противник. Який, покінчивши з сусідом, потім негайно розвернувся б і проти Криму.
І тому тепер, згідно із «законом Селіма», Польщі треба було допомагати. І допомагати терміново. Ось тоді в кримській політиці й стався крутий розворот від підтримки козацтва до союзу з Польщею ‒ розворот, який в імперській історіографії заведено називати «зрадою».
І ось тоді до Стокгольма та Копенгагена й помчали кримські посли, прагнучи допомогти польському сусідові. Але, як уже згадувалося, їхні зусилля були марними: воювати з росіянами ні данці, ні шведи не збиралися. А шведи на додачу ще й порадили хану повернутися до союзу з козаками. Чого той, зрозуміло, робити не став.
До вашої уваги – перелік усіх частин цієї серії: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста, двадцять сьома, двадцять восьма, двадцять дев’ята, тридцята, тридцять перша, тридцять друга, тридцять третя, тридцять четверта.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії