Чим керувалися люди, чия кваліфікація дозволяє жити і добре заробляти у будь-якій розвиненій країні світу, коли після Майдану взялися за реформи в Україні? Чому вони, хто раніше, а хто пізніше, вийшли з цих процесів? Які основні висновки із «програшу реформаторів» та що робити тепер? Про це у розмові із Анжелою Ніколаєнко, кваліфікованим менеджером з управління проектами та програмами.
– Яка Ваша кваліфікація за міжнародними стандартами? Скільки приблизно заробляють фахівці Вашого рівня в інших країнах?
– За основною вищою освітою я – магістр комп’ютерних наук (Master in Computer Science), потім під час роботи у ІТ-консалтингу здавала екзамени та отримували сертифікати експерта у комп’ютерних мережах (CCIE R&S) та професіонала з кібербезпеки (CISSP).
Маю 10-річний досвід роботи у міжнародній аудиторській та консалтинговій компанії «великої четвірки», де спеціалізувалася на підвищенні ефективності бізнесу, зокрема за допомогою автоматизації бізнес-процесів та інвестицій у ІТ-системи. Працюючи там, розвинула компетенції у менеджменті, бізнес-фінансах, економіці та закріпила це екзаменами з сертифікації CIMA (Сертифікований інститут фахівців з управлінського обліку), а у кар’єрі вийшла на щабель старшого менеджера.
Після Майдану, з початком війни та економічної кризи багато моїх колишніх колег поїхало з України, кваліфікація дозволила їм перевестися в інший офіс або знайти нову роботу в країнах Західної Європи, у США, Канаді та країнах Близького Сходу.
Про абсолютні цифри зарплатні менеджерів мого рівня казати складно, але у будь-якому разі мова йде не менше ніж про 3-5 тисяч доларів на місяць ...
Про абсолютні цифри зарплатні менеджерів мого рівня казати складно, бо вона залежить від рівня життя та правил оподаткування у конкретній країні, але у будь-якому разі мова йде не менше ніж про 3-5 тисяч доларів на місяць після оподаткування.
– Чому Ви після Майдану пішли працювати у державні структури?
– На тлі масового виїзду кваліфікованих людей був й інший тренд. Багато моїх колишніх колег, які лишилися, після Майдану відчували підйом патріотизму та відповідальності за майбутнє країни. Поширеним був підхід «хто, крім нас». І дійсно, багато професіоналів пішли в державний сектор просувати та реалізовувати реформи. Багато хто працював на волонтерських засадах або ішов на посади держслужбовців з мізерними, порівняно з ринком праці, зарплатами.
Я називаю це своєрідною «мобілізацією», адже вбачаються паралелі з тими добровольцями і мобілізованими, які пішли захищати країну від російської агресії. Перша хвиля такої мобілізації – це умовно 2014-15 роки та часи досить професійного та технократичного (а не політичного) Кабміну Яценюка.
Себе я відношу до «другої хвилі». Коли технократи почали подавати у відставку, я відчула, що тепер і моя черга взяти естафету. Тоді все це ще здавалося «спринтом» і була ілюзія, що можна швидко добігти до перемоги та успіху.
– Які проекти з реформування державних інституцій Ви реалізовували? Як оцінюєте результат?
– Спочатку у якості проектного менеджера за донорські кошти я долучилася до пенітенціарної реформи. Допомогла Міністерству юстиції спланувати та розпочати реорганізацію – ліквідацію центрального органу виконавчої влади та організувати набір через відкриті конкурси нових державних службовців у департаменти міністерства.
Конкурси проходили за новим на той час законом та порядком відбору державних службовців. Я мала сподівання і моя особиста мета полягала у тому, щоб набрати через конкурси професіоналів, які би змогли надалі просувати та реалізовувати реформу. Але вже у перші місяці після старту конкурсів стало цілком зрозуміло, що, по-перше, масово залучати професіоналів на низькі зарплати неможливо, а, по-друге, вибір, який робила конкурсна комісія, дуже часто розходився з вибором залучених спостерігачів та експертів.
Я залишила цю реформу з переконанням, що люди, яких набрали через ці «конкурси», скоріше лояльні та слухняні, аніж професіональні, тому не зможуть розробити законопроект, який би відображав суть необхідних змін у пенітенціарній системі, провести його через комітет у Верховній Раді та довести його до голосування у сесійній залі. І час показав, що я мала рацію.
Для успішної реформи потрібна професійна команда однодумців, причому, окрім професіоналізму, ще необхідно, аби збігалися цінності
Основний мій висновок з цієї 8-місячної роботи – один у полі не воїн. Для успішної реформи потрібна професійна команда однодумців, причому, окрім професіоналізму, ще необхідно, аби збігалися цінності.
Відразу після цього я пішла працювати в «Укрпошту», де саме формувалася професійна команда однодумців, людей з досвідом у міжнародних та приватних бізнесах. Я була керівником Проектного офісу, відповідала за портфель з біля 20 стратегічних проектів. Окрім цього я, як менеджер проекту, у дуже стислі строки завершила корпоратизацію державного підприємства, перетворивши його на публічне акціонерне товариство.
Основний мій висновок з цієї роботи – один у полі не воїн
Після того, як була сформована команда Проектного офісу, у кожного проекту знайшовся власник і був призначений менеджер, я взялася за надскладний та комплексний проект трансформації мережі сільських відділень.
Я випробувала декілька ідей та детально спланувала запуск 130 пересувних відділень у Чернігівській області. Одночасно йшла робота і по іншим стратегічним проектам, і десь на кінець першого року моєї роботи стало остаточно зрозуміло, що швидко і без грошей трансформації не буде, що таким чином можна досягти лише локальних покращень або оптимізації, і то – без системного та довгострокового ефекту.
Через півтора роки після старту я залишила спроби виправити ситуацію на окремому державному підприємстві, бо це надто скидалося на «биття чолом у стіну, лише задля того аби опинитися у сусідній камері».
– Що є головним гальмом реформ в Україні? Хто саме блокує реформи?
– Це надскладне питання і весь мій власний досвід говорить, що простих відповідей та рішень не існує.
Ми маємо олігархічну модель економіки, коли заробляє не той, хто пропонує кращий продукт та чесно веде конкуренцію, а той, хто монополізував ринок
З одного боку, ми маємо дійсно збіднілу країну, де більшість зайнята щоденним виживанням та не може ризикувати, з деградованою освітою та відсутнім запитом на реформи знизу. З іншого боку, ми маємо олігархічну модель економіки, коли заробляє не той, хто пропонує кращий продукт та чесно веде конкуренцію, а той, хто монополізував ринок та встановлює будь-які ціни, десь підкупив та отримав преференції чи пільги, десь не платить податки і прибутки тримає по офшорах, десь має «своїх» людей у органах виконавчої влади, у регуляторах, «кишенькових» депутатів у Верховній Раді, знає, як порушити закон, але отримати рішення суду на свою користь.
У такій економічній системі чесний бізнес апріорі програє конкуренцію
У такій економічній системі чесний бізнес апріорі програє конкуренцію та не бачить жодного сенсу інвестувати у виробництво продуктів з високою доданою вартістю.
Зв’язок великого олігархічного бізнесу з державними чиновниками – це типова «кругова порука», як у мафії, і вона здатна підтримувати сама себе десятиліттями – через популістські обіцянки та «гречкосійство» на виборах, через монополізацію доступу до ЗМІ.
Зв’язок великого олігархічного бізнесу з державними чиновниками – це типова «кругова порука», як у мафії
Ця система зв’язків буде усіма силами противитися змінам на різних щаблях, їй не вигідне верховенство права та однакові правила гри для усіх громадян та учасників ринку. І розірвати це порочне коло дуже важко, насамперед через те, що шар тих, хто дійсно розуміє необхідність та вимагає змін, дуже тонкий і продовжує тоншати через еміграцію.
– Чи є альтернатива розчаруванню і масовому виїзду просунутих і кваліфікованих українців за кордон?
– Багато з тих, з ким я більш ніж два роки намагалася змінити країну на краще, розчарувалися, насамперед через неможливість швидких змін. Ми пересвідчилися, що реформи – це не спринт, реформи – це марафон, а значить доведеться розраховувати сили, аби їх вистачило добігти до фінішу. Для того, щоб не імітувати, а дійсно проводити потрібні реформи з довгостроковим позитивним ефектом, потрібний так званий «довгий горизонт», тобто впевненість, що на його реалізацію буде достатньо часу. Недарма виборча система у всьому світі має цикл 4-5 років, це час за який можна, обравши певний курс, проголосивши певну програму, дійсно отримати результати, за які не соромно.
Потрібно створювати свої політичні партії, консолідувати сили і організації від громадянського суспільства, що вже існують, та йти на вибори – як у Верховну Раду, так і на місцевому рівні
Майже всі, хто спробував себе у реформуванні, визнають, що цей «довгий горизонт» можна отримати тільки через безпосередню участь у політичному процесі. Потрібно створювати свої політичні партії, консолідувати сили і організації від громадянського суспільства, що вже існують, та йти на вибори – як у Верховну Раду, так і на місцевому рівні.
Тільки через чотири роки спроб прийшло розуміння, що ніхто у владі не чекає нас з нашими професійним досвідом та порадами, що саму можливість змін доведеться виборювати.
На жаль, таким як я легше поїхати та прожити безпечне та досить забезпечене життя у розвинених країнах, тому вірогідність цього сценарію лишається низькою.
Єдиний шанс я вбачаю у тому, щоб така консолідація сил проходила із зрозумілою програмою економічного розвитку – більше економічної свободи, захист прав власності, більше нових бізнесів, більше нових робочих місць, інвестиції у підвищення продуктивності праці, більші ринки збуту, більші зарплати, більше податків, більші видатки на бюджетну сферу.
Порядок денний економічного зростання – єдиний зрозумілий для пересічного громадянина та виборця
Мені здається, що порядок денний економічного зростання – єдиний зрозумілий для пересічного громадянина та виборця. Можливо хтось ідеалістичний скаже, що гроші – не головне, але я переконана, що без грошей та прозорої системи їх перерозподілу у сучасному світі не буває таких життєво важливих речей як армія, освіта, наука та охорона здоров’я.
– Якщо сприймати теперішню Україну як амбітний проект, то на які б сили Ви опиралися у його реалізації і що саме робили?
–Після Майдану я багато читала про досвід модернізації та трансформації інших країн, особливо мене цікавив досвід країн Східної Європи, адже в нас досить схожі історія та менталітет. Особливо надихнув приклад сусідньої Польщі, яка десятки років вела системний громадянський спротив та вибудовувала опозицію комуністам, ростила і привела до влади на виборах свою «Солідарність». Вони спиралися на широкі верстви населення, на простих людей, які об’єднувалися через профспілки і церкву та фінансували партійну діяльність через внески та пожертви.
Я не бачу іншої можливості змін, аніж спиратися на громадянське суспільство
Звичайно, нам набагато складніше, оскільки радянська машина поколіннями винищувала тих, хто мав власну думку та міг організовано протистояти свавіллю держави. Держава у нас не сприймається як спільна справа, до якої необхідно долучатися та над розвитком якої треба працювати разом. Вона сприймається як щось вороже, від чого треба дистанціюватися та навіть ховатися, у чиї справи пхати носа небезпечно. Але паростки громадянських організацій проростають, ми потихеньку напрацьовуємо досвід об’єднання заради спільної мети. Так, це дуже повільно, набагато повільніше, ніж мені хотілося б, але довгостроково я не бачу іншої можливості змін, аніж спиратися на громадянське суспільство – освічений середній клас, малий та середній бізнес. Нікому іншому зміни у цій країні просто не потрібні.