(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята)
Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.
Початок 17-го століття ознаменувався не просто черговим втручанням османських султанів у справи ханів Криму, що траплялося й раніше, але й епізодами прямого спротиву кримців посиленню османського впливу. Найбільш яскравим із них стала, мабуть, багаторічна боротьба за Крим Джанібека Герая з Мехмедом Гераєм ІІІ, в якій брали участь і турецькі яничари, й українські козаки. Давайте спочатку окреслимо загальну ситуацію з правами обох на кримський престол і розглянемо перший етап їхньої боротьби.
Коли Стамбул зняв з трону Джанібека Герая, пригадавши йому, серед іншого й невдачі в Хотинській кампанії, а Мехмед III Герай був посаджений на трон замість нього, то спочатку відносини нового хана зі Стамбулом складалися цілком позитивно. Але потім султан зажадав, щоб хан, як і його попередники, виступив із військом до Ірану. І на це отримав жорстку відмову. І ця відмова забезпечила Мехмеду III Гераю всенародну підтримку, тому що після страшної різанини, яку кримське військо зазнало там від кизилбашів минулого разу, ніхто в Криму до Ірану йти вже не хотів.
І тоді історія Мехмеда II Герая ніби повторилася знову. У відповідь на відмову йти до Ірану султан оголосив про позбавлення влади хана й послав до Криму військо, щоб повернути на трон покірного собі Джанібека Герая. Але Мехмед III Герай врахував досвід свого діда й приготував оборону. Щоправда, кримським вершникам було б практично неможливо боротися проти яничар, а рушничних стрільців у хана було дуже мало. Але тут на допомогу прийшов випадок.
Початок 17-го століття ‒ це розпал вкрай активних і успішних походів на Чорне море човнових флотилій українських козаків. Козаки мало не щороку нападали з моря на Крим і громили прибережні поселення. Ось і тепер, в 1624 році, в руках кримських вартових опинилися учасники чергового такого походу, чия флотилія була викинута на берег штормом. У звичайний час їх, без сумніву, просто продали б до Туреччини на галери, але тепер, в умовах війни з султаном, работоргівля між Туреччиною та Кримом призупинилася, і козаків призвели до ханського брата, Шагіна Герая. В обмін на життя та свободу полонені козаки погодилися допомогти ханському війську гідно зустріти яничар. А козаки були на той момент, мабуть, чи не єдиними в Криму, хто міг на рівних посперечатися з яничарами в рушничному та гарматному бою.
Коли османський паша повів свою армію до Бахчисарая, об'єднане кримсько-козацьке військо дало таку відсіч, що паша втік у фортецю Кефе, сів на корабель і пішов у море
І коли османський паша, який висадився в Кефе, повів свою армію до Бахчисарая, щоб силою скинути бунтівного хана, об'єднане кримсько-козацьке військо зустріло його під Карасубазаром і дало таку відсіч, що паша втік у фортецю Кефе, сів на корабель і пішов у море, доповідати султану про поразку.
Однак важливо зауважити, що Мехмед III Герай не оголосив про розрив відносин Криму з Туреччиною. Він лише повстав проти несправедливості відносно себе, але саму кримсько-турецьку унію під сумнів не ставив. І коли султан, загнаний у глухий кут розгромом османських військ під Карасубазаром, був змушений надіслати Мехмеду III Гераю указ, який повертав і підтверджував його права на престол, хан з повагою прийняв цей папір ‒ і вирушив правити до Бахчисарая.
Але брат і найближчий радник хана, Шахін Герай ‒ який, по суті, сам і організував Карасубазарську оборону ‒ займав куди більш радикальну позицію. Він вважав, що Бахчисараю треба остаточно порвати зі Стамбулом, який лише нещадно експлуатує кримських татар, тисячами гублячи їх в чужих землях у марних для Криму війнах. Але було зрозуміло й те, що Крим не має сил для справжньої великої війни з Туреччиною. І тому Шахін Герай став збирати коаліцію, учасниками якої бачив давніх ворогів османів, а саме Іран з підвладними йому правителями Кавказу та Польщу з її багатотисячним українським козацьким військом.
І тут зустрічаємо в документах дуже цікаву, красномовну деталь. У своєму листі до польського короля Шахін Герай пише йому, запрошуючи до антитурецької коаліції: не надсилайте нам більше як дарунки золото та хутряні шуби, як це велося здавна, а замість того краще надішліть нам пороху та свинцю, тому що спочатку ми купували ці запаси у турків, але тепер, будучи нашими ворогами, вони перестануть продавати їх нам.
А козаки, вцілілі в Карасубазарській битві, вирушили додому, на Запоріжжя, з хорошою нагородою та за дорученням зібрати якомога більше своїх товаришів на службу Шагіну Гераю. Козакам навіть дали вози, щоб доставити додому посуху їхні човни, на яких вони прибули до Криму як пірати, а пішли, за дивним збігом обставин, як герої і союзники.
А Мехмед III Герай щасливо продовжив своє правління, і цей мирний період тривав чотири роки, поки хану знову не довелося зітнутися зі своїми противниками.
Раз вже ми торкаємося цієї теми, давайте поговоримо про загальну ситуацію в кримсько-українських відносинах у першій половині 17-го століття. Тільки що ми бачили козаків і кримчаків з різних боків барикад у Хотинській війні, ще раніше запорожці увійшли у смак морських походів на Крим ‒ і раптом все змінилося, і старі вороги б'ються пліч-о-пліч. Чому давні образи були забуті, як надалі розвивалося кримсько-українське співробітництво? Чи вдалося запорожцям захистити самостійність ханів?
Твердо дотримуємося тієї точки зору, що Кримське ханство та українське козацтво невірно вважати ні старими ворогами, ні старими друзями
Ми твердо дотримуємося тієї точки зору, що Кримське ханство та українське козацтво невірно вважати ні старими ворогами, ні старими друзями. Тому що кожне з цих двох крайніх тверджень дуже легко спростувати незліченною безліччю протилежних фактів. Які ж вони вороги, якщо не раз, як ви й говорите, пліч-о-пліч билися проти спільних ворогів? І які ж вони друзі, якщо упродовж декількох століть з великою майстерністю та величезним завзяттям пускали кров один одному?
Ось ким вони дійсно були ‒ то це старими сусідами. Сусідами, які не відчували один до одного ні страху, ні, відповідно, ірраціональної ненависті. І які ‒ в разі збігу їхніх інтересів ‒ діяли злагоджено та ефективно. А в разі розбіжності інтересів завдавали один одному руйнівних ударів.
Такою була політична культура середньовіччя, і це слід враховувати при аналізі подій тих років. І саме з цієї причини приречені на провал будь-які спроби характеризувати події середньовіччя в модних сучасних термінах «вічної ворожнечі», «вічної дружби» і за допомогою інших спрощених ярликів.
Якщо повернутися до подій 1620-х років, про які у нас зараз йдеться, то описана закономірність виявилася в них досить яскраво.
Отже, правителі Кримського ханства на цей момент були зацікавлені в союзі з Польщею та з українськими козаками для спільного протистояння Османській імперії. Українські козаки були зацікавлені отримати максимальну автономію від Польщі, але в той же час отримувати від неї платню за те, що вони охороняють кордони Речі Посполитої від кримськотатарських і буджацьких нападів. А Польща була зацікавлена, по-перше, припинити ці татарські напади, а по-друге, перетворити свавільне українське козацтво в жорстко контрольований інструмент державної політики, але при цьому максимально компактний і необтяжливий для скарбниці. А у війні з Туреччиною Польща не була зацікавлена абсолютно, тому що така війна загрожувала величезними ускладненнями, а Крим не був ні досить сильним, ні досить надійним союзником для такої війни. У Польщі були політики, які гаряче підтримували ідею боротьби проти Туреччини спільно з Іраном і Кримом, але король не вірив в успіх такого незвичайного альянсу і, як показало майбутнє, мав рацію в цьому.
Запоріжжя та Буджак, а часом і Крим, ходили в походи не тоді, коли їм це було дозволено, а тоді, коли їм це було потрібно
І додамо: нарешті, ще один вельми важливий мотив українського козацтва ‒ заробіток. Адже у козаків було мало інших джерел прибутків, окрім військових трофеїв: королівської платні переважна більшість з них не отримувала, якась економічна діяльність у них, звичайно, велася, але була далеко не головним заняттям цього військового товариства. В цьому козаки вельми схожі на буджакців і певні прошарки кримського суспільства, які теж часто були змушені воювати просто для того, щоб прогодуватися. Саме тому суворі заборони на самовільні походи в сусідні країни й викликали у військових станів по обидва боки кордону обурення та відкриту непокору. Оскільки, що б не веліли своїм підданим на прикордонні турецький султан або польський король, Запоріжжя та Буджак, а часом і Крим, ходили в походи не тоді, коли їм це було дозволено, а тоді, коли їм це було потрібно.
Словом, як можна бачити, інтереси сторін багато в чому були суперечливі. І ця суперечність поставила серйозну проблему перед Кримом, який намагався створити антитурецький союз із королем і козацтвом. Тому що інтереси короля та козацтва були далеко не однаковими.
Особисто побувавши на Дніпрі, в 1625 році Шахін Герай уклав із козаками союз. Але тут же в Крим надійшло веління хану від османського султана виступити на Польщу. Султан, зрозуміло, хотів посварити союзників і поставити хана в політичний глухий кут. Однак вийшло інакше: козаки самі попросили кримське військо вступити в українські межі, тому що готувалися до сутички з польським військом. І зрештою Мехмед III Герай здійснив такий похід, тим самим підлестившись на певний час до султана й зробивши послугу українським союзникам. Але такий похід загрожував розривом з іншим партнером ‒ польським королем. Тому Шагіну Гераю довелося улещувати й короля. Оскільки король жорстко вимагав від козаків, щоб ті не ходили Дніпром у самовільні морські рейди на Крим і на Туреччину, щоб не накликати ударів звідти на Україну, то Шахін Герай визнав, що Польщі буде приємно, якщо він збудує на Нижньому Дніпрі нові фортеці, які покладуть край таким морським набігам. Шахін Герай і збудував їх, за допомогою турецьких інженерів, але король залишився незадоволений, тому що вважав за краще контролювати морську активність козацтва самостійно ‒ тим більше, що козацькі флотилії могли ще стати в нагоді Речі Посполитій.
У 1628 році проти кримського хана виступив мірза Кан-Темір, ватажок Буджацької Орди, який діяв в інтересах султана. Його війську вдалося увірватися до Криму, захопити півострів і оточити Мехмеда III і Шахіна Гераїв у фортеці Чуфут-Кале. Облога тривала місяць, і виснажений голодом гарнізон фортеці був уже готовий здатися. Але тут від Перекопу до фортеці підійшли 4 тисячі українських козаків, розгромили буджакців, зняли облогу й врятували хана. При цьому на переході від Перекопу загинув гетьман козаків, Михайло Дорошенко, дід знаменитого в майбутньому гетьмана Петра Дорошенка.
З козаками вперше в історії безпосередньо намагалася домовитися іноземна держава, Крим, ніби козаки самі були державою
Ханські війська та козаки загнали орду Кан-Теміра в фортецю Кефе, але захопити його там не змогли, а тут на допомогу мірзі з'явився і турецький флот. Кримські беї зайняли сторону султана, Мехмед III і Шахін втратили підтримку власного війська, і їм довелося разом з козаками тікати на Запоріжжя. Звідти Шахін Герай просив допомоги у польського короля, пропонуючи йому навіть, щоб Крим увійшов третьою державою до складу Речі Посполитої. Але король боявся війни з Туреччиною й відповів, що не потребує цього, тому що його держава й без того досить могутня: її прибутки за один день дорівнюють річному прибутку всього Криму. Тому Польщі буде досить, якщо брати, повернувшись до влади, просто зберігатимуть мир із Річчю Посполитою. Однак таємним дорученням король дозволив козакам всіляко допомогти кримським біженцям. Восени того ж року брати намагалися разом із козацьким військом пробитися до Криму, але зазнали невдачі. Спробу повторили в травні наступного року, але закінчилася вона повним провалом і загибеллю Мехмеда III Герая та безлічі козаків.
Підбиваючи підсумок цієї глави кримсько-українських відносин, ми не думаємо, що запорожці цілеспрямовано діяли в інтересах незалежності Криму від Туреччини. Мало того, вони навряд чи були зацікавлені навіть у вічному мирі з Кримом ‒ тому що в гіпотетичному випадку такого миру всяка потреба в українських військових поселенцях на польському кордоні відпала б, і король першим би подбав, щоб очистити цю межу від анархічного елемента.
Для козаків цей союз мав інше значення: з ними вперше в історії безпосередньо намагалася домовитися іноземна держава, Крим, ніби козаки самі були державою. Це сильно піднімало їхні ставки в політичному торзі з центральним польським урядом за правосуб'єктність і автономію.
До вашої уваги – перелік усіх частин цієї серії: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста, двадцять сьома, двадцять восьма, двадцять дев’ята, тридцята, тридцять перша, тридцять друга, тридцять третя, тридцять четверта.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії