Провінційні комплекси Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького

(Рубрика «Точка зору»)

ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ

Ірина Костенко, Марина Остапенко

Україна недопрацьовує своїх домашніх уроків з

історичного минулого

(Тарас Возняк, генеральний директор Львівської

національної галереї мистецтв імені Возницького)

Ми відвідали Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького. І вкрай здивувались: майже сто років тому (1919 року) при Українській академії наук були сформульовані мірила для визначення «діячів українського народу і української землі», а львівські музейники чомусь досі з ними не ознайомились. І популяризують відвідувачам інформацію переважно на основі статей «Советской энциклопедии» і програмових засад «русского мира».

Згідно з критеріями від 1919 року видатними діячами українського народу є: «українці по народженню при умові, коли діяльність їх мала зв’язок з Україною, українців по місцю народження та по походженню, якщо діяльність їх не була зв’язаною з Україною, але мала характер першорядний… чужоземних діячів, що ніколи не жили на Вкраїні, – якщо праці їх торкалися українознавства».

Зрозуміло, що комуністичний режим такі формулювання терпів недовго: за короткий час авторів розстріляли, їхні праці заборонили. Але, панове музейники, впродовж 27 років незалежності України з ними варто було ознайомитись, щоб не сіяти до сьогодні в головах відвідувачів радянські бур’яни.

Загалом наше здивування від організації роботи національної галереї почалося ще при вході, коли біля парадних дверей ми прочитали наступне:

«…У залах демонструються твори європейського мистецтва 19-20 ст: видатних австрійських, польських, французьких, російських, угорських художників, а також роботи львівських митців…»

Гм.. Прочитане спонукало нас перелопатити купу енциклопедичних словників, але даремно, бо національності «львівські» ми так і не знайшли.

Щоправда, згадали як у недавньому минулому країну намагалися сепарувати поняттями «донецькі», «дніпропетровські»… Якщо це нові варіації на таку ж тему, то зрозуміло, звідки ноги ростуть. Якщо ні, то будемо дуже вдячні керівництву Національної галереї за надання авторитетних інформаційних джерел з дефініціями щодо національності «львівські».

Далі – музейна експозиція. Ми оглянули її двічі – з екскурсоводом і самостійно. І переконалися, що тема українського мистецтва у національній (!) галереї або замовчується або ретельно маскується. З великої кількості прикладів, які нас правдиво приголомшили, зупинимося лише на кількох.

_________________________________

1. «Це портрет Костомарова роботи російського художника Миколи Ґе», – повідомляє екскурсовод.

Микола Ґе, портрет історика Миколи Костомарова»

Але Микола Ґе – український художник. Ще у 1930-х роках це незаперечно обґрунтував фундатор українського мистецтвознавства Федір Ернст і тому представив у експозиції Всеукраїнського музею імені Шевченка 50 робіт цього майстра.

Один із найавторитетніших мистецтвознавців сучасності, професор Дмитро Горбачов називає Миколу Ґе «стовідсотково українським митцем».

«Він народився і помер в Україні, – пояснює професор. – Микола Костомаров був його інтелектуальним учителем. Історичні сюжети для своїх полотен Микола Ґе брав лише з праць Костомарова. До речі, знаменитий портрет історика (саме той, що в експозиції – ред.) художник подарував науковому товариству імені Шевченка у Львові».

Докладніше про українських митців Миколу Ґе, а також Іллю Репіна, Володимира Маковського, яких у Львівській галереї також називають «російськими художниками», ми писали в публікації «Яка національність Національного музею «Київська картинна галерея» (колишнього Музею російського мистецтва)?»

Тож що виходить: музейники 1930-х створили державницьку концепцію українського мистецтва і заплатили за це життям для того, щоб музейники незалежної України пропагували інформаційні догми зі статей «Совєтской енциклопедії»?

_________________________________

2. Біля портрету австрійської імператриці Єлизавети екскурсовод багатомовно і з драматичними подробицями переповідає життєвий шлях королеви. А біля полотна Вільгельма Леопольського «Смерть Ацерна» буквально двома словами: Ацерн – Себастіян Кленович – польський письменник, автор «Роксоланії», твору про звичаї українців.

Вільгельм Леопольський «Смерть Ацерна»

Панове музейники, на популяризацію історії королеви Сісі бездоганно працюють музеї Австрії та Угорщини.

А «Роксоланія» Себастіана Кленовича – найяскравіша пам’ятка української латиномовної літератури 16-го століття – це «терра інкогніта» для більшості українців. Тож саме біля цього зображення (здається, єдиного в колекціях українських музеїв) варто бути велемовнішим і повідомити, що Кленович є «засновником української школи в польській літературі», як писав Іван Франко. Що у своїй поемі «Роксоланія» (1584 року) автор із неймовірним захопленням прославляє Україну, звичаї українців, українську історію. Можна підживити текст екскурсії розповідями про дивовижні легенди й перекази, які рясно представлені у творі або ж просто яскравою цитатою на зразок:

Знайте всі люди, що Київ в Русі важить стільки,

Скільки для всіх християн Рим стародавній колись.

_________________________________

3. Екскурсовод: «Ігор Грабар – відомий російський імпресіоніст, майстер зображення снігу».

Ігор Грабар «Снігові замети», 1904 рік

Далі: «Генріх Семирадський, Владислав Яроцький, Анна Білінська… – польські художники», – повідомляє екскурсовод Національної галереї. І замовчує (чи й не знає), що всі ці митці народилися і формувалися в Україні.

Генріх Семирадський «Мавка», 1869 рік

Владислав Яроцький «Зимове сонце в Карпатах», 1929 рік

Дмитро Горбачов вважає інформацію про походження авторів надзвичайно важливою: «Культура – це світове явище. Але національний момент є дуже вагомим. Багато що стає зрозумілим від знання, де людина народилася. Саме відкриття української складової в житті Малевича дозволило французькому науковцю Ж.-К. Маркаде, автору монографії про Малевича, зрозуміти творчий феномен всесвітньовідомого батька супрематизму. Але загалом інформація про українське походження того чи іншого автора дуже добре працює на авторитет країни. Тож який сенс її замовчувати?»

_________________________________

4. «Україна» – такий підпис в експозиції стоїть під прізвищами лише Бойчука і Труша.

Роботи художників Новаківського, Романа і Маргіт Сельських, Монастирського представлені без означення країни, а впродовж екскурсії їх називають «львівськими митцями».

Панове музейники, чи доводилося вам зустрічатися з подібним деінде у цивілізованому світі? Приміром, Моне – це лише паризький художник чи Леонардо да Вінчі – флорентійського або ж Клімт – віденський? (Щодо відповіді не морочтесь, бо запитання риторичне).

Отже, що ми зрозуміли після відвідин Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького. На нашу думку, організація експозиції свідчить про те, що тривале перебування на околицях двох імперій спричинило великі втрати інформації щодо історії національного (себто українського) мистецтва і витворило дивні заморочки щодо якогось окремішнього статусу міста Львова.

Першу частину інформаційних втрат якнайкраще варто надолужувати науковими працями видатних вчених Миколи Біляшівського, Данила Щербаківського та Федора Ернста.

Щодо другої, то, вочевидь, є сенс уважно прочитати ту ж таки «Роксоланію» Кленовича і зокрема частину, де середньовічний автор чітко і недвозначно називає древній Львів українським містом:

З руських усіх городів піднімається вище за другі,

Краю цілого хвала, князь городів, святий Львів.

P.S. У разі виникнення сумнівів щодо тотожності назв Русь та Україна, рекомендуємо прочитати нашу публікацію «Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують».

Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода