Україна наблизилась до ЄС, але їй ще далеко до членства – Carnegie Europe

Відносини між Україною та Євросоюзом є випробуванням, наскільки близькими можуть бути стосунки країни з ЄС без перспективи повного членства в союзі. Незважаючи на поступове поглиблення відносин, що вкорінені в Угоді про асоціацію та зону вільної торгівлі, цикл відносин між Україною та ЄС досягнув рівня, на якому обидві сторони виявляють ознаки втоми, якщо не недовіри, а спільне зобов’язання щодо проведення реформ коливається напередодні запланованих на 2019 рік виборів. Так про нинішні відносини між Україною та Європейським союзом і перспективи на майбутнє пише Ґвендолін Зассе у виданні Carnegie Europe.

Експерт вказує на те, що з часу прийняття візової лібералізації в червні 2017 року близько 400 000 українців скористалися щойно отриманими можливостями для поїздки до Шенгенської зони. Це, звичайно, невелика частка загального населення України - менше ніж один відсоток, – але символічне значення безвізового режиму було набагато більшим. Само собою, однак, цього не буде достатньо, щоб втримати інтерес та довіру до ЄС або зобов’язання щодо реформ української еліти.

Фактичне наближення до законів та стандартів ЄС продовжує бути повільним та болісним процесом. Вплив Угоди про зону вільної торгівлі та нещодавно ухвалених автономних торговельних заходів ЄС на користь України до цього часу мав незначні наслідки, а торгівля з ЄС все ще менша у загальному обсязі (14 мільярдів доларів), ніж перед кризою 2014 року (17 мільярдів доларів у 2012 році).

Уряд України склав амбітний план приєднання до Шенгенської зони, Митного союзу, Енергетичного союзу та Цифрового єдиного ринку ЄС. Президент Петро Порошенко зробив ще один крок уперед, оголосивши членство в ЄС просто питанням часу після того, коли ці коригування політики будуть запроваджені. Ця надмірно оптимістична риторика є одним із передвиборчих кроків Порошенка перед президентськими та парламентськими виборами 2019 року в Україні.

Правова система Європейського союзу, зазначає Зассе, не призначена для країн зі слабкою адміністративною спроможністю, економік на шляху модернізації або тих, хто намагається встановити верховенство права. Більше того, наслідки Угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС мають бути різними у різних галузях економіки та регіонах. Промисловість на південному сході України зазнає непропорційного удару – це розвиток, який може спричинити політичний тиск на того, хто перебуватиме при владі в Києві.

За відсутності перспективи членства допомога ЄС, спрямована на пом’якшення таких наслідків, у підсумку буде обмежена, хоча макрофінансова допомога ЄС Україні є найбільшою, яка надана державі, що не є членом ЄС. Додаткові 2 мільярди доларів на макрофінансову допомогу було обіцяно під час саміту «Східного партнерства», який проходив у грудні 2017 року. Макрофінансова допомога ЄС має бути узгоджена з МВФ, але ЄС неодноразово використовував більш гнучкий підхід до виділення допомоги.

У майбутньому ЄС має спрямовувати більше своїх ресурсів на південний схід України, а також на охорону здоров’я, освіту, соціальні послуги та інфраструктуру. Всі ці сектори мають важливе значення для української громадськості, тому вони критичні для збереження рівня підтримки ЄС та активної протидії ознакам зростання недовіри до ЄС серед розчарованої української молоді.

Політика ЄС повинна бути чимось більшим, ніж сумою її частин. Але коли увага складових ЄС відволікається внутрішніми проблемами (наприклад, у Німеччині чи Великобританії) або вони переорієнтовуються в бік від відносин з Україною (як Польща), простір для внутрішньої політичної підтримки реформ скорочується. Різноманітність акторів на боці ЄС кидає власні виклики: це не дає достатньої уваги залученню ЄС, і це дає українським політичним елітам можливість вільно самотужки шукати підтримки та пом’якшувати критику. Існують докази того, що коли ЄС вдається говорити єдиним голосом та робити це голосно – наприклад, наприкінці 2017 року в контексті ставлення до новостворених антикорупційних інституцій, – український уряд бере це до уваги і принаймні частково міняє свій підхід.

За словами автора, повернення до політики декларативної європеїзації не є ні в інтересах України, ні в інтересах ЄС. ЄС та окремі країни-члени повинні послідовніше використовувати свої канали, щоб обмежити можливості відхилення від важливих ділянок реформ. У підсумку тиск щодо втілення реформ має чинитися всередині України. Зовнішній актор, такий, як ЄС, буде ефективним лише тоді, коли внутрішні політичні структури та суб’єкти цього хотітимуть. Ось чому це критичний момент у процесі реформ в Україні.

Зовнішньополітичну орієнтацію України визначено, але глибина її відносин із Заходом та, зокрема, з ЄС, на кону. Крокувати абияк до 2019 року і вже потім прискорити темп – це цілком може виявитися нереалістичним сподіванням як для ЄС, так і для українських політиків, які вагаються просуватися вперед. Зрештою, немає нових політичних лідерів, котрі можуть надійно позначити новий початок у процесі внутрішньої реформи. Час, втрачений протягом наступного півтора року, – це дорогий час для України, не в останню чергу через те, що сповільнення процесів реформ іще більше відтягує частину населення та розпалюватиме розкол серед орієнтованих на реформи українців у парламенті та в громадянському суспільстві, пише Ґвендолін Зассе у виданні Carnegie Europe.