До нинішнього Дня. І про наступну революцію

(Рубрика «Точка зору»)

У стрічці Фейсбуку почали з’являтися дописи, що до наступної революції будемо більше готові. І звісно, тоді: заживемо!

Так от, маленька історія з революції попередньої, до якої ми не були готові. Хоча могли б. Бо в передостанню двигнути то двигнули, а потім сіли на призьбі – дивитися, як воно «у них» вийде. Не вийшло, тож гримнули черговим Майданом. Тільки хіба не вийшло – у них?

2013-й

Побиття студентів, 30 листопада. Де надавати допомогу? Де? Хто? Як?

На момент каліцтва наступних майданівців вже було де. І кому. І як. Навіть обладнання притягли під склепіння соборів.

Більш того, ми могли «розвернутися» за годинку – в шпиталь, в готель, в їдальню, в криївку.

І не ми одні. Пів-Києва. І добрий шмат країни.

Революція гідності. Майдан Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 року

І ось той день настає. Приймаю безліч дзвінків: «Ярино, можна везти і сюди, і туди, а в нас взагалі мало не європейська реанімаційна палата прямо тут, в аудиторії, в кімнаті, в каплиці…»

Але – нІкого везти у шпиталь.

Ми складаємо їх рядком під небом і накриваємо ковдрами. І лижні шоломи кладемо на груди. І образки під руки вкладаємо. Вже не питаючи, чи хрещений. Отець знає: на Водохреща хрещені. І Бог знає. Віримо.

Вивчили другу пісню, яку тепер теж знають всі. Перша – то гімн. Друга – «Плине кача».

Тіла загиблих учасників Революції гідності на майдані Незалежності в Києві, 20 лютого 2014 рік

Зрозуміли, що можна приготуватися.

Але ще, боюся, не зрозуміли – що ця готовність може бути запізнілою.

Бо поки хтось не готовий, хтось уже на Інститутській. Зі щитом. Дерев’яним.

В Авдіївці. У звичайних кросах.

На державній службі. За 100 баксів на місяць.

Вони – помиляються. Щит дерев’яний не захищає. Стріляти влучно ще не дуже вдається. Система кусається.

Вони – падають.

Вони – чекають побратима, хто подасть руку.

І вірять, що рук буде більше для подати. Більше, ніж для накрити ковдрою.

Працюймо невпинно. Вже. Без довгих приготувань.

З тими, хто є. Хто помиляється. В кого теж можна кинути камінь. А можна – встати поруч і взятися до справи. І перехилити врешті шальку терезів щодо всіх тих, з каменем у руці і дулею в кишені. З їхніми – нашими! – призьбами та складеними руками.

Щоб не потрібні були наступні революції. Щоб герої – не помирали.

Во ім’я тих, хто вже заплатив життям за це наше знання.

Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода