Візочки – для дівчаток, машинки – для хлопчиків: яких тат хоче бачити українське суспільство?

Київ – Візочки чи машинки? Скандал навколо виробника дитячих меблів змусив частину українського сегменту Facebook знову говорити про сексизм і про те, яку роль тати відіграють у вихованні дітей. Дехто з українських чоловіків проводить із дітьми дійсно багато часу і навіть готовий піти для цього у декретну відпустку. Однак масовим це явище в Україні поки що не стало.

Право на дію | Візочки - для дівчаток, машинки - для хлопчиків: яких татів хоче бачити українське суспільство?

Громадська активістка Анастасія Мельниченко звернула увагу на допис на сторінці виробника, який рекламував дитячі візочки у формі машинки. Зараз цей допис доступний тільки у вигляді скріншоту, оскільки менеджер сторінки або видалив його, або приховав.

Там ішлося: «Ну, звичайно, це не чоловіча справа – грати з візочком. Для справжніх хлопців ми зробили таку машинку «біп-біп».

Мельниченко це обурило, і вона написала їм коментар, однак у відповідь, за словами активістки, їй нагрубіянили в особистих повідомленнях (такий скрін, як і скрін самого посту, вона виклала на своїй сторінці).

«Я розумію, що дуже небагато в Україні є людей, які можуть жартувати, не принижуючи, і просувати товар не за рахунок упослідження вразливих груп, але є купа організацій, які проводять тренінги. І якщо ваш СММ-ник сам трохи застряг в палеоліті, то його хоча б можна навчити елементарним правилам як вести сторінку так, щоб нікого не ображати. Щоб не відтворювати гендерні стереотипи, не об'єктивізувати тощо. Ну тобто в барі за пивом він може робити все, що хоче, але на офіційній сторінці бренду писати щось сексистське – геть «не альо», – написала вона.

Услід за цим постом обурення досить багато користувачів соцмережі написали свої зауваження щодо такої позиції фірми.

На сторінці компанії, про яку йдеться, немає посту, який розкритикували, натомість з’явилося повідомлення за 7 лютого: «На сьогодні ми знаходимося під тиском певної групи осіб, у зв'язку з чим рейтинг нашої сторінки знизився. Нам дуже прикро, що наші погляди на гумор не збіглися. Впевнені, це явище тимчасове і відгуки реальних покупців і поціновувачів українського продукту відновлять справедливість».

А пізніше – і нова заява, у якій виробник меблів вибачився і пообіцяв врахувати цей досвід у майбутньому.

Представник компанії Дмитро Бєлих пояснив Радіо Свобода позицію виробника таким чином: «У цій публікації ми не мали на увазі нічого поганого, і не хотіли нести якусь негативну інформацію. Там було написано у жартівливій формі, що не чоловіча справа – гратися з візочком. І це повідомлення було як для жінок, так і для чоловіків, для наших клієнтів. Спочатку ми зробили візочок, і після багатьох прохань – зробили машинку. Але наші опоненти побачили в цьому якісь сексистські наміри і перекрутили цю фразу, що не чоловікам возити візочки. Чомусь це все стало орієнтовано на дорослих чоловіків, які не повинні гуляти з дітьми чи щось у цьому роді. Це, чесно кажучи, нонсенс. У мене є діти. Я гуляю з ними, вожу візочок, багато чого роблю. Ну, у сексизмі – це в останню чергу, у чому можна звинуватити нашу компанію».

Конфлікт навколо реклами дитячих меблів, можливо, не найсерйозніший, але він досить симптоматичний і вказує на багато інших проблем, зауважив Радіо Свобода журналіст і письменник, автор, зокрема, книжки «Тато в декреті» Артем Чапай:

Артем Чапай

– Ми тут бачимо просто брак рефлексії. Він просто думає, що це не переноситься, але якщо ти починаєш так дитину виховувати, що це не хлопчача справа, то потім цей хлопчик може теоретично відмовлятися зі своєю дитиною гуляти. Але мені тут здається, що обидві сторони тут занадто різко відреагували, тому що ми у Facebook живемо у такій «фейсбучній бульбашці», і коли туди проникає оцей треш із навколишнього світу, то ми на нього досить різко реагуємо. Хоча, наприклад, у візуальній рекламі поза межами соцмережі є багато більш серйозних речей, ніж те, що вони написали. Тобто я, якщо чесно, про цю компанію вперше дізнався через цей скандал.

Там просто гірше інше – що вони зараз у коментарях у себе влаштували: вони одні коментарі труть, а інші коментарі продовжують ображати феміністок, і ми далі бачимо там спотворену картину.

Хоча, знову ж таки, ми бачимо за межами Facebook багато трешу серйознішого як, зокрема, об’єктивізація – використання жінок у рекламі у якості об’єктів, часто – абсолютно недоречно, бо йдеться, наприклад, про рекламу бетону.

Але ми не можемо міняти одні аспекти, не змінюючи інші. Наприклад, у країні – бідність. І я, коли писав книжку про декрет, то відповідав на питання, чому чоловіки практично не йдуть в декрет: через бідність. Тобто люди часто отримують зарплату в конвертах, через це ніхто не платить у соціальні фонди, і потім, коли люди йдуть у декретну відпустку, то у більшості випадків не отримує за це гроші. Таким чином, у декретну відпустку піде той, хто заробляє менше, а у більшості випадків – це жінка.

– У коментарях під постами з обох сторін з’являлись різні позиції щодо того, що саме характерно для хлопчиків і дівчаток. Чи можна говорити про якусь межу між насаджуванням дитині гендерних стереотипів і дійсно розвитком якихось якостей, і так для неї характерних? Що ви особисто про це думаєте?

– Ну, взагалі, мені здається, це якесь застаріле уявлення, що для чоловіка характерне це, а для жінки характерне інше. Воно йде з тих часів, коли ми всі більше працювали фізично, і так, дійсно, чоловіки краще полювали на оленів. Але коли ми говоримо про сучасний світ, коли йдеться більше про домовленість, ніж про реальний розподіл, то навіщо насаджувати, що справжній хлопчик не буде гратися з дитячим візочком, чому насаджувати, що дівчинка не грається з машинками? Чому хлопчик не може гратися з посудом, наприклад. Мої діти граються з посудом. Вони бачать, що у них по черзі то мама, то тато готує, чому б їм не гратися з посудом. Чи вони мають думати, що от я прийду з роботи, ляжу на диван, буду пити пиво, а жінка буде готувати, хоча вона теж прийшла з роботи?

Навіть такі дрібнички, ну, геть дрібнички, коли мій син приходить із садочка і каже: хлопчики не носять рожеве. Я кажу: чому, у мене є улюблена рожева сорочка, яку мені подарував кум, тобто теж інший чоловік. Але основне – це розподіл праці. Бо це нав’язування до того призводить, що в результаті якусь роботу жінка нібито повинна робити, тільки вона.

У результаті доходить до таких навіть ситуацій, коли жінка після народження вже першої дитини починає розуміти, що її чоловік – не такий хороший, як вона уявляла, але вона, наприклад, фінансово залежить від нього і не може піти. І це – серйозніше набагато питання. Я не за те, щоб «іти», але просто треба розуміти, що люди мають залишатися разом не з фінансових причин, а з психологічних. Тобто ось, якщо щось не складається, ми будемо щось міняти, будемо обговорювати, а не так, як оця моя знайома, яка сім років жила з чоловіком, просто чекаючи, поки її дитина піде до школи, а вона зможе працювати, і ці сім років просто живучи з ним вимушено.

– Останніми роками у публічний простір, мені здається, виходить більше історій про чоловіків, які не просто возять візочок, а всіляко активно беруть участь у житті своїх дітей, а дехто навіть іде для цього у декретну відпустку. У нас в ефірі кілька тижнів тому була активістка спільноти «Київ дружній до батьків і малюків», і ось вона говорила про те, що основний «кістяк» спільноти – це саме мами, але також є активні тати, і вони, в основному, молодого віку і так далі. Чи можна, на вашу думку, сказати, що ці стереотипи, що мама миє раму, дійсно змінюються з часом?

– Змінюються, але, на жаль, не так швидко, як би нам хотілося. Виглядає так, що через покоління ми, скажімо, не доженемо Швецію, де люди намагаються все якось порівну ділити, де, скажімо, декретна відпустка ділиться навпіл справді – півроку бере мама, а півроку – тато.

Зміни є, скажімо так, у колах людей з вищою освітою і у великих містах, я би так обмежив. Мені здається, про щось інше говорити поки що рано. Хоча у мене, знову-таки, є друг хороший із робітничого середовища, який працює на заправці, і він на певний час також ішов, щоб сидіти зі своєю дитиною. Але це вже такі особистісні приклади, коли він просто дуже любить свою доньку, і для нього це важливо. Ну, і частково – через мій приклад, можливо, бо це друг моєї дружини.

Зараз ми говоримо про психологічні речі і про дрібні речі, як от коментарі в інтернеті, але, знову ж таки, чому чоловіки у нас навряд чи найближчим часом будуть масово ходити в декретні відпустки? Бо щоб піти у декретну відпустку, треба знати, що на цей час збережеться твоя зарплата. В Україні ж нема такого, в Україні платять там тих нещасних 300-400 гривень.

– Що може вплинути на таку ситуацію, що може допомогти залучати тат більше до виховання дітей? Ну, крім виходу ринку праці із «тіні».

– Вихід з «тіні» – це найперше. По-друге, щоб жінки статистично заробляли приблизно стільки ж, скільки чоловіки, але це, мені здається, ще важче. Бо якщо у більшості цивілізованих країн тіньовий ринок праці складає 10%, у середньому, а у нас більше 50%, але про рівність оплати праці взагалі поки що ніде не йдеться, навіть у Швеціях чи Даніях, тобто це іще складніше, це на довшу перспективу завдання.

Тому так, по-перше, це – офіційні зарплати, з яких би платилися офіційні податки. Але ж, ви розумієте, це вже зміна всієї системи, за якою працює наша країна від початку незалежності.

– Про вашу книжку «Тато в декреті». Розкажіть про технічні моменти: наскільки легко чоловік може піти в декрет в Україні? Як це відбувається?

– У моєму випадку я просто написав заяву про відпустку за власний рахунок. Тобто я працював на ставку, а перейшов на гонорарну поштучну оплату, і в результаті нічого не робив – і відповідно, нічого не отримував.

Але це ситуація людини, що живе у Києві, винаймає квартиру. От якщо ми платили 6 тисяч за оренду, то ці 300 гривень, які держава мені заплатить, чесно кажучи, не вартують того часу, який я витрачу. Я краще один раз встану на кілька годин раніше, попрацюю кілька годин і зароблю більше. От я тому й кажу, що ця ситуація обмежується людьми з вищою освітою, при тому – більш-менш «вільними»: ІТ-фахівцями, якоюсь творчою інтелігенцією, хто може з дому працювати, хто гнучкіший. Якщо ми говоримо за шахтарів, якщо ми говоримо за людей, які працюють реально за «мінімалку», про що може йтися? Звичайно, у декрет піде той, хто менше заробляє, майже завжди це буде жінка. І плюс – це посилюється, підкріплюється оцими стереотипами, що не чоловіча справа – возити візочок.

– Із коментарів знайомих жінок у декреті можна почути обурення від формулювання «сидіти в декреті», мовляв, там стільки всього треба робити, що «сидіти» точно не встигаєш. У вашій книзі ви теж про це говорите. Якщо підсумовувати, із якими основними викликами зіткнулись саме ви, і наскільки ситуація змінилась із часом, коли ви вийшли з декрету?

– Усі жінки, які читали книжку «Тато в декреті», кажуть, що тут – усе те саме, що відчувають і вони, що нічим тут чоловік не відрізняється від жінки. От всупереч якимось стереотипам, що чоловіки – якісь сутнісно інші істоти, аніж жінки. Коли ти опиняєшся у подібній ситуації, ти найімовірніше будеш поводитися подібно.

Я багато про це пишу: мене дратувало, не буду приховувати, коли от після народження дитини моя дружина стала дратівлива дуже, істеричніша, але ми помінялись – і я таким самим став. Тому що ти сидиш увесь день вдома, тобі, по суті, поговорити на «дорослі» теми немає з ким, уся твоє розмова зводиться до «А де у тата вушко? Де у корови очко?» – і так цілий день. А тобі хочеться з кимось поговорити. У результаті приходить з роботи дружина – ти хочеш виговоритись, а вона, навпаки, хоче помовчати.

Плюс – недосипання. Так само діє на чоловіків, як і на жінок. Якщо тобі по чотири рази за ніч треба прокидатися, тому що хтось заплакав, когось треба на горщик посадити, то ти теж будеш під ранок невиспаний, істеричний, і так само будеш поводитись. Тому виклики для чоловіка – такі самі, як і для жінки.