Компенсація для звільнених полонених через Страсбурзький суд: як це працює?

Київ – Кілька тисяч євро як компенсацію за знущання в полоні сподіваються отримати для звільнених бранців через Європейський суд з прав людини активісти із Дніпра. Виплатити їх у разі перемоги в суді буде зобов’язана українська влада. Водночас, як зауважують в Українській гельсінській спілці з прав людини, через Європейський суд із прав людини теоретично можна отримати також визнання відповідальності Кремля за злочини, скоєні у непідконтрольній Києву частині зони конфлікту на Донбасі. Але суд остерігається виносити рішення, якщо вважає, що його не виконають, кажуть вони.

Право на дію | На що можуть розраховувати люди після звільнення з полону?

Забезпечення «сталого миру» у зоні конфлікту на Донбасі та звільнення незаконно утримуваних там українців назвала першочерговим завданням на 2018-й представниця України у гуманітарній підгрупі мінських перемов Ірина Геращенко. Наприкінці минулого року додому із незаконних місць утримання на непідконтрольній території повернулося 74 українці. Київ натомість передав іншій стороні 233 людини.

Дніпровська правозахисна група «Січ» заявила днями про збір свідчень колишніх полонених та цивільних заручників, аби потім подати позови до Європейського суду з прав людини. За словами директора організації Дмитра Реви, до них вже звернулося 12 людей із грудневого обміну, а загалом правозахисна група підготувала позови від 70 осіб.

«Після виходу з полону у людини є термін – півроку, коли вона може напряму, без національних судів, звернутися до Європейського суду з прав людини. Ми цей шлях вже проходили у 2014-2015-му, тобто він вже напрацьований. Тобто людина звертається, ми проводимо з нею інтерв’ю і оформлюємо такі свідчення, котрі вже потім кладуться в основу цієї скарги проти держави Україна і держави Росія солідарно. Але оскільки Росія рішень ЄСПЛ не виконує, то Україна буде таким фінансовим відповідачем. Тобто мова йде про кілька тисяч євро. Це – те, що вони отримають через кілька років після рішення (суду – ред.), яке Україна зобов’язалась виконувати», – пояснює він у коментарі Радіо Свобода.

Водночас, як зауважує виконавчий директор Української гельсінської спілки Олександр Павліченко, Україна ще на початку конфлікту визнала, що не може контролювати окремі території і не може, відповідно, нести відповідальність за те, що там відбувається:

Олександр Павліченко

– Європейська конвенція визначає певний набір прав, дотримання яких зобов’язана забезпечувати держава, під юрисдикцією якої перебувають особи, права яких порушуються. Відповідно, Україна заявила свою юрисдикцію на ті території, які вона контролює. І у 2014-му відбувся процес дерогації, коли Україна заявила про незабезпечення контролю над територіями і у зв’язку з цим – відмову у забезпеченні прав, визначених Європейською конвенцією, на цих територіях, тобто у частині Донецької і Луганської областей.

Разом з тим, ті порушення прав людини, які там відбуваються, так само підпадають під юрисдикцію Європейської конвенції, і Європейський суд із прав людини має визначити, хто де-факто здійснює контроль над цими територіями. Відповідно, не йде мова ні про ОРДЛО, ні про «республіки» так звані, а йдеться про державу, яка ратифікувала конвенцію і взяла на себе зобов’язання. Ми розуміємо, що це – або держава Україна, на території якої розташовані ці так звані «республіки», або інша держава, яка там може здійснювати ефективний контроль, тобто Російська Федерація.

Говорячи про полонених, може йтися про порушення багатьох прав – права на особисту недоторканність і свободу, свободу від катувань, іноді навіть йдеться про позбавлення життя. Щодо цивільних заручників є випадки порушення права власності. Досить велика кількість справ якраз готується юристами правозахисних організацій, які допомагають потерпілим у відновленні цього права, зокрема, коли йдеться про порушення на контрольованій Україною території. Вдається досягти і позитивних результатів.

Зараз відбувається процес комунікації, коли суд визнає заяву такою, що має ознаки порушеного права, і надсилає запити до державних органів, щоб з’ясувати обставини і позицію держави з цього питання.

– Зараз ця комунікація ведеться і в Україні, і в Росії?

– Щодо кожної окремої справи відбувається комунікація. Я не берусь судити, наскільки Росія зараз виступає тим суб’єктом-відповідачем, але на сьогоднішній день заявляються порушення (у справах – ред.) і проти України, і проти Росії.

– Які у цих справ перспективи у Страсбурзі? Чи були прецеденти, щоб люди у таких випадках вигравали суди проти інших держав?

– Питання – досить непросте, тому що Європейський суд із прав людини є одночасно і юридичним інструментом захисту прав людини, і інструментом, який наділений певними політичними важелями.

І якщо говорити про конфлікти, які відбувались між країнами-сторонами конвенції, то є досить невелика кількість справ, які пов’язані були саме з цією проблемою. Я можу назвати найпершу справу, яка була пов’язана з конфліктом, це – справа Луїзіду, коли Північний Кіпр був захоплений Туреччиною і не був даний доступ жителям південної частини до їхньої власності на півночі острова. Європейський суд із прав людини ухвалив рішення, яке не виконувалося впродовж десятиліть. Це було одним із таких ключових рішень, які не мали виконання, і Європейський суд із прав людини намагається уникати ухвалення рішень, які не можуть бути виконані.

Тому, коли ми говоримо про те, чи буде засуджена держава-агресор, наприклад, яка спричинила збройний конфлікт на Сході України, тобто Російська Федерація у рамках цих проваджень ЄСПЛ, ми сподіваємося, що у разі надання достатніх доказів буде доведено, що саме громадяни Російської Федерації, органи Російської Федерації були причетними до порушення конкретного права, і суд це визнає.

Вже є випадок, який став прецедентом, це – справа Ілашку проти Молдови та Російської Федерації, йшлося про позбавлення волі трьох осіб на території «Придністровської молдавської республіки» так званої, вони були позбавлені свободи, засуджені так званим органом, який виконував судові функції. І дві держави були визнані винними за порушення прав цих осіб – Молдова, яка, як і Україна на сьогодні, не мала можливості втрутитися і вплинути на ситуацію, і Російська Федерація, яка здійснювала ефективний контроль над ситуацію через те, що її базована сорокова армія розташовувалась на території «ПМР» і виконувала так звані миротворчі функції.

– Загалом питаннями воєнних злочинів, якщо такі були здійснені, займається Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, як я розумію. Україна не ратифікувала Римський статут, який визнає юрисдикцію цього суду, але зверталась туди із окремими позовами, зокрема, пов’язаними із ситуацією на Донбасі. На що у такій ситуації, яку ми маємо зараз, має повноваження цей суд, і чи може він допомогти притягнути до відповідальності тих, хто вчиняв злочини щодо людей у полоні?

– Міжнародний кримінальний суд має право братися за розгляд ситуації, якщо вона підпадає під його юрисдикцію, якщо держава погодилася на здійснення розслідування. Це Україна зробила своїми листами. Тобто вона, фактично не ратифікувавши Римський статут, запросила Міжнародний кримінальний суд брати участь у розслідуванні злочинів, які вчиняються на території України і пов’язані з воєнним конфліктом на Сході України. І окремо було подання щодо розстрілів на Майдані, це 18–20 лютого 2014 року.

Разом з тим, є так званий принцип комплементарності. Тобто суд ухвалює рішення, чи братись за справу щодо конкретної країни, після того, як оцінить, наскільки ефективно працюють органи, що здійснюють розслідування – це правоохоронні органи, судові органи. Якщо розслідування здійснюється неефективно, Міжнародний кримінальний суд визначає, які дії він може вчиняти, і порушує справи проти вищих посадових осіб, тобто не йдеться про рядових виконавців.

Можу сказати, що наша організація наприкінці минулого року підготувала подання до Міжнародного кримінального суду із чітким описом конкретних випадків позбавлення волі українських військових і бійців добровольчих батальйонів, випадків катування, застосування жорстокого поводження. І це, власне, може стати одним із елементів, які вимагатимуть з боку прокурора Міжнародного кримінального суду. І цей принцип комплементарності виправдовується тим, що на непідконтрольній території розслідування неможливо здійснити і є потреба залучення фахівців, які б мали повноваження здійснювати розслідування на тих територіях.

Були подання і в 2016 році, зокрема, із перерахуванням певної кількості випадків, які можуть бути визнані воєнними злочинами або злочинами проти людяності.

Але знову ж таки, це – дуже нешвидка процедура, і розраховувати, що відбудеться виправлення ситуації і компенсація на рівні цієї структури, проблематично, має бути національний механізм.

– Чи можуть розраховувати на справедливість люди, які, ймовірно, постраждали на непідконтрольній Україні території від української сторони? (запитання від слухачки Наталії з Одеси – ред.)

– У кожному конкретному випадку свідчення мають бути задокументовані. Що робити у такій ситуації? Намагатися відновити своє право через суд, але, наскільки мені відомо, таких позовів практично не було. Можна звертатися до адвокатів чи правозахисних організацій, щоб залучити міжнародні механізми.

Ми працюємо тільки на підконтрольній території. На жаль, у нас немає можливості приїжджати на непідконтрольну територію з тим, щоб хоча б якимось чином фіксувати такі ситуації. Тому, на жаль, та територія – це, як ми говоримо, сіра зона права, де права фактично немає, там фактично воєнний режим встановлений, комендантська година і решта речей. Коли зникне той режим, можна буде говорити про відновлення там права.