Гість програми «Ваша Свобода»: Ігор Козловський – історик, релігієзнавець. Президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків. Викладав релігієзнавчі дисципліни в Донецькому національному технічному університеті. Автор понад 50 наукових книг та 200 статей. Наприкінці січня 2016 року Ігоря Козловського в Донецьку затримали представники угруповання «ДНР». Спочатку бойовики звинуватили вченого у «незаконному зберіганні вибухових речовин». Згодом так званий «суд» аргументував арешт Ігоря Козловського тим, що він – «особливо неблагонадійний громадянин, бо мав контакти з низкою заборонених у «ДНР» організацій, зокрема членами партії «Свобода» в 2014 році». Ігоря Козловського звільнили з ув’язнення разом з іншими 73 українцями 27 грудня 2017 року.
Your browser doesn’t support HTML5
Ваша Свобода | Ігор Козловський. Визволення з тюрми «ДНР»
Інна Кузнецова: Пане Козловський, Ви ще журналістів не зненавиділи за те, що ми вам тут весь час ставимо незручні запитання? Запитують про найстрашніше – і це знову доводиться переживати.
– Я навіть скучив за такими запитаннями. Для мене як для творчої людини дуже важливе спілкування з людьми. У тих умовах, у яких я перебував, такого спілкування не було. Були непрості стосунки з тими, хто там є...
Це жах, свавілля, якась фантасмагорія. Це все було ірреальним. До кінця я не зміг зрозуміти – навіщо?
Ті люди, які мене затримували, своїм мене не вважали. Я спостерігав за цими подіями і в мене була своя думка. І вони про це знали. Серед простих людей, простих військових, наглядачів я, сказав би, відчував певною мірою повагу. Вони в мене запитували про різні речі, які стосувалися, наприклад, і історії релігії, і взагалі історії. З повагою дивилися на мене і дослуховувалися до моєї думки. Вони також не розуміли, чому я опинився там. Я взагалі намагаюся спілкуватися з душею.
Розумію, що люди різні, у них є різні світогляди, позиції і політичні позиції. Але є душа. І з цією душею потрібно розмовляти...
Нам потрібне зріле громадянське суспільство. Це явище, яке потрібно виховувати як національну ідею
Нам потрібне зріле громадянське суспільство. Це явище, яке потрібно виховувати як національну ідею. І ми повинні розмовляти з громадянським суспільством там. Як це робити, я ще не знаю. Тому що треба достукатися до кожної особи, особистості, щоб тебе почула. А щоб почула, треба розмовляти, у тому числі і її мовою, знаходити точки дотику, без яких неможливо рухатися вперед.
Ми пройшли дуже важкий шлях розривання контактів, навіть родинних контактів. Це питання на роки, навіть на десятиліття...
– Чим те, про що говорять кияни, чим живуть кияни, відрізняється від того, що знають там?
– Рідні передавали журнали, газети з України. Передавали близькі, учні, збирали (передачі – ред.) тут, в Україні, перетинали цю межу розділення. А там уже приймали інші та привозили в СІЗО, в колонію, де я вже останніх вісім місяців перебував. Листи не дозволялися, але все ж таки були невеличкі такі.
Це різні світи, не тільки світогляд, світобачення, зовсім інша конструкція світу. За ці три роки виросло покоління нових людей, які вже конструктивно інакше мислять. Якщо в 2014 році їм було 15 років, то зараз уже 18 років. Йдуть служити, як вони кажуть, у «збройні сили» «республік». Це люди, які йдуть туди свідомо, беруть зброю, щоб, як кажуть, захищати свої інтереси, ідеї. У більшості вони просто виживають, тому що в людей немає роботи. Військова служба – це там, де можна заробити гроші.
Коли мене катували, з мішком на голові, кричали, що вони є «русский мир». Ніхто не знає, що це таке, але постійно говорять
Щодо ідеї... Коли мене катували, коли я був з мішком на голові, кричали, що вони є «русский мир». Це міфологема, ідеологема, яку вони придумали. Ніхто не знає, що це таке, але постійно говорять, що вони є «русский мир»...
Багато людей там живе, які проукраїнські. За ними спостерігають. І поширена практика, як у колишньому СРСР, пишуть доноси, так зване «стукачество» є.
«Воєнний трибунал» «вєрховного суда» – це такий особливий орган, через який пройшла більшість громадян, які були невійськовими. Це «трійка».
Взагалі, таке враження, що вони там зробили такий своєрідний мікс із 1937 року, 1950-х, 1970-х років СРСР. Це схоже на рольові ігри. Але ці «рольові ігри» стосуються життя людей, їхньої долі.
– Вас схопили біля будинку, коли ви виносили сміття і йшли платити квартплату. У той момент, крім сина Святослава, вдома нікого не було. Як вони ввійшли в квартиру? Вибивали двері?
– Я думаю, що у них є певні засоби, як відкривати двері... Зникло дуже багато речей. Зникли документи. Вони брали гроші, коштовності. Вони кричали, що привезуть у підвал до мене сина, щоб я визнав, що гранати, вибухівка мої. Казали, що катуватимуть його на моїх очах...
Побиття, струмом електричним, підвішують...
Про шпигунство були тільки натяки. Казали: ви, мабуть, глибоко законспірований шпигун. У них невеличка фантазія з цього (методів катування – ред.). Це і побиття, людей катують струмом електричним, підвішують...
Син чекав. У нас з ним таке своє спілкування. Дуже радів після мого звільнення з полону. У всіх, кого звільнили, також є бажання взяти участь у тому, щоб усіх, хто там залишився, витягнути. Люди дійсно там страждають.
– Президент Чехії Мілош Земан намагався вплинути на Ваше звільнення з полону, спілкувався з Путіним. Навіть телефонував «лідерам» угруповань бойовиків. Він дивувався, що вони не відповіли. І був вражений їхнім хамством. Як Ви це сприймаєте? Адже Мілоша Земана звинувачують у проросійських настроях.
– Я знаю. Він – людина, яка має право на свій погляд. Він є президентом країни. Його погляди навіть можуть не збігатися з поглядами громадянського суспільства Чехії. Про це ми знаємо. Але президент Чехії теж багато робив, писав листи, стежив за цими подіями. Він говорив, що декілька разів телефонував до Путіна...
Президент України Петро Порошенко (праворуч) і звільнений з полону російських гібридних сил релігієзнавець Ігор Козловський (посередині), 27 грудня 2017 року