«Переозброєння армії досі тримається на зусиллях ентузіастів» – Бадрак

Як проходить реформування оборонної сфери України? Що гальмує переозброєння армії? Які кроки треба зробити, щоб прискорити модернізацію оборонно-промислового комплексу? На ці запитання Радіо Свобода відповів директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) Валентин Бадрак.

До 80% грошей іде лише на утримання армії, а не на переозброєння – Валентин Бадрак

– В Україні є майже усі умови для проведення реформування оборонної сфери. У Міністерстві оборони України (МОУ) існує департамент воєнної політики, стратегічного планування та міжнародного співробітництва, є ухвалений у червні 2016 року Стратегічний оборонний бюлетень (СОБ) з переліком завдань, з Матрицею досягнення стратегічних цілей, створений за безпосередньою участю радників. Контроль за виконанням указу про введення у дію СОБ покладено на секретаря Ради національної безпеки і оборони України. Згідно з означеною Матрицею досягнення стратегічних цілей, аж до кінця 2018 року в Україні можуть бути військові, а не цивільні політики, міністр оборони, його заступники, держсекретар відомства та керівники структурних підрозділів апарату Міноборони. Поки постать самого міністра Полторака влаштовує дуже багатьох, навіть за умов натягнутих відносин з начальником Генерального штабу.

Однак, незважаючи на це і на те, що СОБ визнає дефініцію «оборонне реформування» як «докорінні перетворення складових сил оборони, спрямовані на забезпечення їх готовності до відбиття збройної агресії проти України та набуття необхідних спроможностей, відповідно до принципів і стандартів, прийнятих у державах – членах НАТО і ЄС», досі є чимало нерозв’язаних вузлів. Причому значна кількість «глухих кутів» пов’язана зовсім не з дефіцитом ресурсів чи нерозумінням радниками суто української ситуації. Є ціла низка ознак, що «ера паліативів» у розбудові оборони ще продовжується.

­– Які це ознаки?

– У переліку закупівель МОУ немає ракет, серйозно модернізованих засобів ППО (протиповітряної оборони – ред.), ударних БАК (безпілотний авіаційний комплекс – ред.). Щоб вони з’явилися, у державі мають змінитися «правила гри». А те, що в армії немає нових танків «Оплот» і після трьох років війни, а півтора десятка створених різними підприємствами бронеавтомобілів не привели до уніфікації такої армійської машини – свідчення розбалансованості системи.

Турчинов анонсував перехід на нові танки для Збройних сил України (відео)

І хоча джерела у військовому відомстві запевняють, що саме 2018 році у Збройних силах України з'явиться перша ракетна зброя, переозброєння армії досі тримається на спорадичних зусиллях ентузіастів.

Українська армія у війні на Донбасі вже давно використовує іноземну зброю (відео)

«Роздута» чисельність ЗСУ з некомплектованою низкою бригад створила прецедент, коли на утримування армії йде близько 80% оборонного бюджету.

– Тоді ж у чому можна побачити реальні зміни?

– Переозброєння має місце лише на тактичному рівні. Реально можна казати про наявність лише двох потужних ракетних проектів. Та і то у війська йдуть одиниці замість сотень зразків нових озброєнь.

Очевидно, що відстає керівництво процесами. Наприклад, відомо про катастрофічну ситуацію із тренажерними комплексами у Повітряних силах ЗСУ, але включити їх закупівлю виявляється занадто складно. Або інше рішення – виділення військовому відомству 1,4 мільярда гривень на створення боєприпасного виробництва. І це при тому, що за підготовку виробництв відповідає Міністерство економічного розвитку. Військові планують із завданням впоратися, але визнають, що це – на тлі певного ігнорування наявного потенціалу інших підприємств.

Щойно було подолано ступор у проекті забезпечення ЗСУ засобами зв’язку, як фактично виріс новий – у сфері інформатизації та забезпечення військ єдиною автоматизованою системою управління (ЄАСУ). Неготовність держави створити дієву систему для втілення нових технологій й розвитку підприємств оборонно-промислового комплексу обумовлює ситуацію, коли майже не існує дослідно-конструкторських робіт (ДКР) на перспективу.

Загалом можна констатувати, що Міноборони фактично відмовилося від фінансування дослідно-конструкторських робіт.

– А чого найбільше зараз бракує українській армії?

– Переконаний, що в 2018 році Україні важливо зосередитися на створенні єдиної автоматизованої системи управління (ЄАСУ) ЗСУ та продовжити активне переоснащення армії на нові засоби зв’язку. Цього вимагає рівень наявних загроз та аналіз темпів і якості переозброєння українського війська. Створення ЄАСУ ЗСУ, за оцінками експертів нашого центру, здатне на 40% покращити реагування на військові атаки та підготуватися до реагування на потенційний наступ ворожих російських військ.

ЄАСУ може суттєво знизити втрати особового складу ЗСУ під час зіткнень та вогневих атак українських підрозділів.

Збільшення боєздатності військ за рахунок переозброєння новими танками, артилерійськими системами чи іншими видами озброєнь і військової техніки «обійдеться державі у рази дорожче, ніж створення та впровадження ЄАСУ.

Поки ж військові менеджери відсувають це завдання з переліку найбільш вагомих пріоритетів переозброєння ЗСУ. Профільні фахівці вважають, що рівень автоматизації управління в ЗСУ не перевищує 30% – і це є викликом розвитку ЗСУ як інституту стримування.

– Що гальмує ці процеси?

– Потенціал оборонних підприємств, які готові вкладати в нові розробки та розширення виробництв, зводиться нанівець існуючою політикою військового відомства до ціноутворення.

В цей час від позиції Міністерства оборони України залежить, чи вийдуть оборонні підприємства України на етап розвитку та чи будуть здатні на ініціативні розробки озброєнь і військової техніки (ОВТ).

Йдеться про погодження керівництва військового відомства щодо надання оборонним підприємствам можливості отримувати мінімальні прибутки в межах визначених урядом рівнів при виконанні державного оборонного замовлення (ДОЗ). І в умовах, коли держава фактично відмовилася фінансувати дослідно-конструкторські роботи, ЗСУ майже не мають шансів щодо переозброєння на сучасні оборонні системи майбутнього.

Замість інвестицій в такі розробки підприємства вже відмовляються від розробок та виробництв ОВТ, а низка підприємств виносить технології і виробництва в іноземні країни – в Литву, Судан та навіть ПАР.

Ще одна ознака – проекти створення ОВТ, які нині «піднімає» «оборонка», належать до невисокої капіталомісткості. І ціноутворення є одним із головних факторів впливу на ситуацію.

Нині підприємства за власний рахунок провадять дослідно-конструкторські роботи, фінансують експериментальне виробництво, закуповують сучасне устаткування, винаймають висококваліфікованих (а значить високооплачуваних) фахівців, несуть ризики невизначеності в обсягах закупівлі своєї продукції. А отже, підприємства ОПК не мають можливості активно нарощувати кадровий потенціал, вкладати кошти в розвиток виробництва, фінансувати подальші розробки.

Тому в Україні поки що неможливо серйозно замислюватися щодо створення нового ЗРК середньої дальності або ударного безпілотного авіаційного комплексу (БАК) оперативно-стратегічного рівня.

Якщо рішення про повернення рівнів прибутків підприємствам ОПК до необхідного рівня не буде ухвалене Міністерством оборони України, то протягом 2018 року проблема переозброєння ЗСУ залишатиметься на сьогоднішньому рівні, тобто, без особливих перспектив на майбутнє.

Отже, якщо підрахувати реальний шлях від авансування робіт в межах ДОЗ до остаточних розрахунків, підприємства виявляються нездатними до такої співпраці – собі у збиток. З’явилися приклади відмови від виробництв (зокрема, у згаданій сфері виробництва АСУ для Повітряних сил ЗСУ), а деякі підприємства просто виносять виробництва в іноземні країни – в Литву, Судан, навіть ПАР і Китай.

Державні підприємства тягнуть собі лямку на мінімумі, забувши про ініціативи. Це у той час, коли наукова й технологічна база, за визначенням фахівців, дозволяє започатковувати серйозні проекти, такі як створення національного ЗРК середньої дальності або ударного безпілотного авіаційного комплексу.

В Україні презентували нові безпілотники для армії (відео)

До цього ще можна додати, що й західному інвестору абсолютно невигідно йти в Україну – немає умов для реалізації своїх інтересів. Саме тому разом із проблемою ціноутворення на ОВТ варто розв’язувати й встановлення рівних прав підприємств усіх форм власності на світовому ринку зброї. Бо відсутність в Україні конкурентних умов для підприємств усіх форм власності в галузі ВТС не може забезпечити належний захист інвестицій приватних та іноземних інвесторів, і саме це сьогодні стримує інвесторів.

Скажімо, проекти створення в Україні нових виробництв стикаються із усвідомлюванням, що замовлення самої тільки України не зроблять підприємство рентабельним, а продавати третім державам можна лише з урахуванням домовленостей зі спецекспортерами. Вартість продукції на ОВТ необхідно узгоджувати з «Укроборонпромом», а комісійні спецекспортерів можуть досягти (а то й перевищити) 15%, що робить проекти і Україні невигідними для західних учасників, що володіють передовими технологіями.

Нова гвинтівка для Збройних сил виробництва Україна – США (відео)

– Що, на думку фахівців, треба робити для пришвидшення модернізації оборонно-промислового комплексу?

– Треба вирішити базову проблему ціноутворення на продукцію оборонного призначення таким чином, щоб підприємства ОПК отримували прибутки у 30% та мали можливість розвиватися, оскільки сьогоднішня робота – за межею рентабельності.

Також необхідно вирішити проблему грошових винагород при впровадженні розробок, технологій у серійне виробництво підприємствам-розробникам озброєнь, тобто перейти до світової практики виплат роялті. Держава мала б фінансувати підготовку серійних виробництв, якщо до виконання включене приватне підприємство.

Військове відомство має діяти більш оперативно і професійно при постановці зразків озброєння у ЗСУ та зменшити час від завершення випробувань до оголошення рішення.

Управління військових представництв має позбутися сумнівними функціями, зокрема, концентрацією на контролі вартості зразка – замість контролю якості озброєнь.

Для переходу на стандарти НАТО потрібна мережа випробувальних лабораторій для сертифікації озброєнь і військової техніки національного виробництва за стандартами НАТО та поліпшення їх якості.

Необхідні рівні права підприємств усіх форм власності на світовому ринку зброї, що створить у державі конкурентне середовище і забезпечить належний захист інвестицій приватних та іноземних інвесторів, оскільки саме це сьогодні стримує інвесторів.

Крім того, ідеально було б створити єдиний урядовий орган для формування державної військово-технічної політики та координації роботи всіх підприємств ОПК. Цей орган мав би також виконувати функцію формування загальної потреби всіх 12 замовників, відповідати за впровадження нових технологій, створення спільних з іноземними компаніями виробництв, уніфікацію та сертифікацію.

­– А як на реформування оборонного сектора впливає парламент?

– Дуже неприваблива ситуація й у цій сфері – у сфері парламентського та цивільного контролю над сектором безпеки і оборони. Парламентський комітет намагається йти шляхом обмеженого втручання – коли з’являється «конфлікт інтересів», для переважної більшості недержавних інституцій життя силових структур внаслідок грифу таємності залишається у темряві.

Навіть закони, які могли б допомогти армії, знаходяться у стані довготривалого розгляду.

Внесення змін потребує закон України «Про державне оборонне замовлення». А для створення адекватних умов розвитку ОПК необхідно ухвалити ще низку законів. Зокрема, законів «Про створення та виробництво боєприпасів, озброєння, військової і спеціальної техніки», «Про військово-технічне співробітництво України з іноземними державами», «Про державно-приватне партнерство», (остання версія проекту називається «Про гарантування прав інвесторів і залучення приватних інвестицій на умовах застосування механізму державно-приватного партнерства в оборонно-промисловому комплексі», а також закону «Про офсетні угоди».

Нині офсетні угоди вилучили з умов укладання контрактів до завершення АТО в Україні, однак законодавчого забезпечення цього питання потребує й необхідність досягти відповідності з Директивою Європейського союзу 2009 року, оскільки світові обсяги офсетних угод за 2016 рік склали 430 мільярдів доларів.

І останнє. Приватний сегмент ОПК навіть за своєю структурою не схожий із державним. Наприклад, на ДП «Антонов» донедавна працювало 13 тисяч співробітників, і це ніяк не рятувало вітчизняне літакобудування від деградації. На приватних підприємствах працює від двох десятків до трьох сотень працівників, із яких добрих три чверті – інженери та конструктори.

Питома вага сучасної науки і концентрація високих технологій у приватному сегменті наближаються до західних мірок. Це – те, що може зробити країну високотехнологічною державою, а не постачальником сировини і продукції аграрного сектора. І це те, що може стати локомотивом усієї національної економіки.