Те, що за домашнє насильство можна буде потрапити в тюрму в Україні, є кроком у правильному напрямку, вважає дослідниця гендерних питань Марія Дмитрієва. Однак, для перемоги над цим видом злочину, на її думку, потрібно приділяти йому більшу увагу, виділяти більші кошти на освітню кампанію та на притулки для жінок і дітей, що потерпають від насильства в родині, а це складно зробити в умовах війни, коли суспільство переходить у режим виживання.
– Чи відлякає сильніше покарання потенційних насильників?
– Якщо не існує надійних методів покарання для тих, хто чинить насильство, не існує в суспільстві уявлення про те, що таке покарання є невідворотним, то ті гарні слова в законі залишаються лише словами на папері. З нинішнім нашим законом може статися та сама штука, якщо поліція не захоче іти назустріч жертвам, не захоче фіксувати ті злочини. Якщо жінка живе разом із чоловіком на одній площі, і їй нема куди піти.
А зізнаємося, у нас в Україні притулки для жертв домашнього насильства – лічені одиниці. Якщо жінку чоловік ґвалтує – її власний чоловік – добитися, щоб його засудили за зґвалтування, я чесно кажучи взагалі не чула в Україні щоб були такі випадки.
– Тобто, цей закон буде працювати лише тоді, коли до його реалізації буде додано ще і великі суми грошей на те, щоби організувати такі притулки і на інші речі?
Фінансування на притулки, на соціальних працівників – це є надзвичайно важливим.
– Ви праві. Фінансування на притулки, фінансування на соціальних працівників – це є надзвичайно важливим. Бо зараз в рамках реформи децентралізації місцева влада ріже все, що тільки під руку трапляється.
Чоловікам потрібно усвідомити, що проблема не в тому, що жінка не слухає чи не варить борщ, а в тому, що проблема – в них
Хоча в сучасних умовах в Україні з війною, ветеранами, із вдовами, з кожною третьою жінкою, яка зазнає домашнього насильства, соціальні працівники – це би були ті люди, які б допомагали і жінкам, і чоловікам в такій ситуації.
Бо чоловікам потрібно усвідомити, що проблема не в тому, що жінка не слухає чи не варить борщ, а в тому, що проблема – в них. Проблема з їхньому прагненні контролю, і їм треба з собою щось робити. І коли соціальних працівників скорочують, то немає до кого звернутися по допомогу жінці та іншим людям в ситуації кризи. Їм нема, до кого звернутися.
Якщо насильство відбувається всередині сім’ї, то жінка 300 разів подумає, перш, ніж звертатися по допомогу до когось стороннього, бо це може зашкодити і їй, і її дітям, і її родині
Взагалі, будь яка криза відкидає суспільство на простішу форму організації. Найпростіша форма організації – це родина, це клан. Якщо насильство відбувається всередині сім’ї, то жінка 300 разів подумає, перш, ніж звертатися по допомогу до когось стороннього, бо це може зашкодити і їй, і її дітям, і її родині.
– Ми зараз були свідками кількох таких великих кампаній у соцмережах. Одна з них була ініційована прямо в Україні – «Я не боюсь сказати», інша прийшла з-закордону, з Америки «Me too». Наскільки такі кампанії дають можливість жінці вільніше казати про те, що відбувається? Не лише на робочому місці, не лише в суспільстві, а в самій родині?
Такі кампанії дають людям, не знайомим взагалі з феміністською літературою, розуміння, що це відбувається не лише з ними
– Такі кампанії дають людям, не знайомим взагалі з феміністською літературою, розуміння, що це відбувається не лише з ними. І тоді трішки попускає від тунельного виру, коли всі ресурси йдуть на виживання. І вони виживають так, як можуть. І коли вони дізнаються, що це трапляється і відбувається не лише з ними, так вони можуть побачити інші можливості, спробувати звернутися по допомогу.
І дуже важливо про ці речі говорити. Феміністки про це кажуть не перше десятиліття. Однак з нас сміються: «Що ви брешете, не всі чоловіки такі!» Не треба, щоб всі чоловіки були такі, достатньо так, як зараз, що один на десяток був таким і тоді всі жінки все життя живуть в остраху, що з ними може статися щось – насильство, сексуальне насильство, фізичне насильство – все що завгодно, в якому звинуватять їх самих.
– Це є якоюсь культурною особливістю українців? І чому в Україні досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію, яка мала би створити умови для того, щоби такі випадки не були непокарані?
– Я би не сказала, що це якась принципова культура відмінності України від решти країн. У нас ситуація ще якось більш-менш: у нас немає «вбивств честі», у нас немає практично «корекційних зґвалтувань» – для лесбійок – таких випадків не чути.
У Росії, за даними громадських організацій, щонайменше в два рази більший рівень домашнього насильства, ніж в Україні
У Росії не збирають статистику щодо кількості домашнього насильства на душу населення, але за даними громадських організацій, виходить, що в них щонайменше в два рази більший рівень домашнього насильства, ніж в Україні.
Стамбульська конвенція прописує якісь зобов’язання, які бере на себе держава, щоб боротися з насильством чоловіків проти жінок. І те, що в Україні й досі не ратифікували – це, звичайно, ганьба і страшний сором. Бо підписали її більше ніж 5 років тому, і вже давно мали би ратифікувати.
Найбільше мене в цій ситуації лякає навіть не те, що вони саботують ратифікацію конвенції, як те, що вони співають з російського голосу
Долучилася до цього і наша рада церков, яка раптово вирішила, що вона має права вимагати скасування якихось речей у законі, які в тих законах фігурують вже останні 15 років, а вони раптом їх помітили.
А найбільше мене в цій ситуації, чесно кажучи, лякає навіть не те, що вони саботують ратифікацію цієї конвенції, як те, що вони співають з російського голосу. Навіть вислови ідентичні тому, що в Росії вперто говорять останні 10 років. Тобто відтоді, як там пішов наступ на права людини, на правозахисну діяльність, на громадські організації – там зокрема йшов наступ на права жінок і на гендерному рівні. І тепер наша рада церков відтворює те, що сказали російські церковні ієрархи слово в слово.
Постає питання: «Чому СБУ досі ними не зайнялося? Чому в церквах поширюють брошурки з брехнею про гендерну рівність
Постає питання: «Чому СБУ досі ними не зайнялося? Чому вони досі не розбираються, чому в церквах поширюють брошурки з брехнею про гендер і гендерну рівність, видані на чудовому крейдовому папері, без жодних вказівок, хто це замовив і яке видавництво це зробило? Це питання вже давно до СБУ і я не розумію, чому вони цим не займаються?»