Катерина Кухар про «Лускунчика», свого чоловіка і вимогливість судді талант-шоу

31 грудня прима-балерина Національної опери України Катерина Кухар перерве тур по Америці заради вистави в Києві. У переддень Нового року вона соліруватиме у спектаклі «Лускунчик». Про це Катерина Кухар розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода. Вона також поділилася, скільки сил і травм їй вартують виступи, яким є партнерство на сцені її чоловіка Олександра Стоянова і оцінила своє суддівство у проекті «Танці з зірками».

Олександр Лащенко: Я залюбки вітаю нашу сьогоднішню гостю. Незвичну, можливо, для Радіо Свобода, але цікаву нашим глядачам, слухачам, читачам сайту. Прима-балерина Національної опери України Катерина Кухар.

– Переклад. Справа в тому, що у мене настільки складний графік. Чесно кажучи, я після роботи, після тригодинної репетиції на пуантах. Я зазвичай так: машина-дім-робота, машина-дім-робота... І забула про наше інтерв’ю. Ось так сьогодні в костюмі «сови» я...

– Чому? Не запізнилися. Не критикуйте себе дарма. Знаєте, як кажуть… У журналістиці точно кажуть: працювати з дружиною (я по собі це знаю – у мене дружина не є журналісткою) разом – не найкращий варіант. Не комільфо. Як можна з чоловіком разом постійно-постійно – репетиції, робота... На кухні – не знаю, чи Ви стоїте, чи ні. Як? Чи, навпаки, це дуже добре? Володимир Васильєв і Катерина Максимова – цей варіант?

– Я думаю, що так. Хоча, ви знаєте, звісно, вдома біля плити стоїть іноді Олександр.

– Зразу кажу: Олександр Стоянов – чоловік Катерини Кухар. Хто, може, ще досі не знає.

– Насправді нам це у роботі сильно допомагає, що ми 24 години разом. Звісно, як відчувають мене, моє тіло руки мого чоловіка, мого партнера, так з жодним іншим партнером на сцені не виходить. До прикладу. Ми вчора танцювали спектакль «Ромео і Джульєтта». Це надскладний спектакль. Мало того, що емоційна віддача, він складний ще й технічно – підтримки, складні дуетні «па». Хлопчина, який вивчати цю партію, учора приходив на спектакль, просив дозволу зняти для себе адажіо, балон. Сказав: так як танцюєте ви з Олександром, так не танцює жодна пара – я хотів би вивчати саме за вами порядок. Це дуже і приємно, і відразу відчувається, що нашу роботу цінують, і наша робота, емоційна віддача помітні. І для нас, як для артистів, це найкраща нагорода.

– Ви сказали, що прийшли зараз прямо з репетиції. З пилу, з жару. Я як футбольний вболівальник, у футболі Лобановського... Ви ж киянка – напевне, вам це ім’я щось говорить.

– У мене син футболом займається.

– Тим більше. При тренерові Лобановському 365 днів на рік (без високосного) Олег Блохін, лідер тодішньої команди, бачив Ірину Дерюгіну, тоді свою дружину, тільки пару місяців. А 300 днів тренування, тренування, матчі. Добре, що Ви з чоловіком разом і на сцені. Але все ж таки двоє дітей у вас…

– Діток, на жаль, ми бачимо не так часто, як нам хотілося б. І це наша така велика особиста трагедія. З одного боку, ми забезпечуємо їх усім, що необхідно, з іншого – ми завжди, коли ми не на гастролях, не на репетиціях, намагаємося приділити їм час. Наприклад, у січні ми їдемо на 1,5 місяця до Франції. Єдина можливість нашого з ними спілкування – це «Скайп». На гастролях ми, звісно, весь час вранці, вдень, ввечері, як тільки є така нагода, відразу телефонуємо додому і дивимося, як і що роблять.

– Не розривається серце між служінням мистецтву (даруйте за пафос) і найріднішими для себе людьми – дітьми? Чи тут можна знайти якийсь баланс (не знаю, може, це слово неправильне)?

– Звісно, я намагаюся знаходити якийсь симбіоз між роботою і домівкою, і телебаченням зараз, так як часто беру участь у різних проектах. І от сьогодні, наприклад, мій день розпочався біля станка. Спочатку я розбудила діток, ми з ними поговорили, разом поснідали. Потім у мене був станок, урок класичного танцю, потім двогодинна репетиція. Відразу після цього, не встигнувши пообідати, я поїхала на фотозйомку. Я забула, чесно кажучи, через це і перевдягнутися. Потім відразу до вас. Приїду, коли діток доведеться класти до сну. Але я їм обов’язково читаю на ніч. Вони на мене чекають. Вони дуже люблять, коли я їх гладжу – вони такі маленькі кошенятка.

– У Вас узагалі відпустка буває? Чи для артистів балету такого рівня, як Ви, не можна навіть день пропустити без станка?

– День ми пропускаємо. У нас коли накопичується молочна кислота (це від великих навантажень), яка накопичується у м’язах, звісно, без одного вихідного дня на тиждень ми обійтися не можемо. Іноді буває, коли у нас гастрольний графік, таке, що ми можемо два тижні поспіль працювати без вихідних. Але відпочинок нам обов’язково потрібен. Наприклад, у нас в Національній опері вихідний – понеділок. У понеділок ми дійсно відпочиваємо.

– Тобто, не тільки немає вистави, а Ви й репетиції не проводите у понеділок. День легкий для вас, всупереч відомому прислів’ю про важкий день?

– Так.

– Риторичне для вас поставлю питання. Мені цікаво, як ви обґрунтуєте відповідь: «Балет – мистецтво ХХ століття, і для молоді цікаве». Чому?

– Звісно. Це вічне мистецтво. Тому що балет – це не тільки техніка, ми не тільки є спортсменами, які показують, як якийсь олімпійський резерв, які постійно мають бути у формі і показувати найвищі технічні результати. Балет – це надтонке мистецтво. Це такий тонкий «нішевий аромат». Це мистецтво вічне. Окрім того, що ми є спортсменами, повинні бути ще дуже цікавими драматичними акторами. До прикладу, зараз у Львові у мене був спектакль «Жизель». Там я повинна була, окрім високий стрибків, техніки, продемонструвати сцену безумства. У першому акті Жизель божеволіє. І без акторського таланту, без сліз на очах ми не зможе донести до глядача – глядач не повірить, якщо не буде все це життя прожите на сцені. Це надважливо.

Крім того, глядач приходить подивитися на естетику, на красу рухів, тіла. Тому для прими-балерини 50% успіху – це її зовнішній вигляд. Вона має бути красивою, стрункою, індивідуальною, у неї має бути якась родзинка. Тоді глядачеві буде цікаво дивитися. Тому, звісно, балет – це мистецтво ХХІ століття.

– Серед глядачів багато саме молоді бачите у глядацькій залі? Чи ні? Чи під час виступу Ви не розрізняєте глядачів?

– Під час виступу, звісно, я бачу тільки залу і відчуваю енергетику зали. Я не бачу, коли я танцюю, що це багато молоді чи це люди у віці. Я можу судити лише під час поклонів. Наприклад, у Швейцарії на спектаклі приходить більше дорослий глядач, приходить дуже багато бабусь із красивими зачісками, всі такі доглянуті, у діамантах. Дуже помітно, що жінки влаштовують собі свято – вони підтягнуті, стрункі, спеціально наряджаються. Це дуже приємно.

У Канаду ми їздили зі спектаклем «Весілля Фігаро». Я бачила, коли у нас перед спектаклем була прес-конференція, а потім автограф-сесія, дуже багато молоді. Публіка абсолютно різна. У нас також. Мені здається, що у нас в Україні, напевне, ще залежить від спектаклю – кому і що хочеться.

– Який найпопулярніший спектакль? Чи тут складно щось виділити?

– Тут складно сказати. Наприклад, у грудні, звісно, найпопулярніший спектакль – це...

– «Лускунчик»!

– Звісно! Ми з Олександром спеціально для цього 31 грудня перериваємо наш тур в Америці. Ми спеціально приїжджаємо. У нас це така традиція вже. І керівництво просить, щоб ми приїжджали саме на цей найважливіший, найвідповідальніший спектакль («Лускунчик» – ред.). Цей спектакль о п’ятій вечора 31 грудня. На цьому спектаклі неймовірна атмосфера. Неймовірна атмосфера очікування на якусь казку, на добро. Люди приходять з дітками в надії на якесь диво.

– 31-го числа… А ви відзначаєте потім? Вистава закінчилася. Я уявляю, скільки «виходів на біс» – можна там рахувати безкінечно. А потім як? Просто відпочити, вже сил немає? Чи все-таки знаходяться сили для відзначення тепер вже нового, 2018-го, року?

– У нас раніше останній спектакль розпочинався о сьомій вечора. Ми закінчували о дев’ятій, виходили десь о десятій. Це було трохи запізно. Зараз останній спектакль 31-го, ось цей надважливий, надголовніший, о п’ятій. Ми закінчуємо о сьомій. І з восьмої до 12:00 у нас є можливість і жінкам причепуритися, нарізати салатик «Олів’є», мандаринки помити.

– Ви особисто й Олександр можете собі це дозволити, таку страву, наприклад?

– Звісно! У нас традиція. Моя мама готує салат «Олів’є». Це улюблена страва мого чоловіка на Новий рік.

– А взагалі, крім свят, дієта дуже жорстка чи ні?

– Чесно кажучи, у мене зараз немає жодної дієти, так як у мене дуже серйозні фізичні навантаження і настільки складний графік, що я просто-на-просто не встигаю поїсти. Тому і вся моя дієта.

– Колись я читав інтерв’ю (забув тільки прізвище) масажиста «Большого театру». Через його, даруйте, руки той же Володимир Васильєв, Катерина Максимова (подружжя), Майя Плісецька та інші проходили. Він казав (це я не в закид кажу): «більше нецензурної лайки, ніж я чув під час, коли працював (а працював він дуже сумлінно), важко почути». Я не в плані жарту у вас питаю. Справді, це теж важливо? Ще й масаж перед цим? Сама репетиція у вас займає кілька годин. Так?

– Репетиція у нас від години до трьох.

– Включаючи підготовку? Чи ні?

– Підготовка у нас – це урок класичного танцю, який триває до години. До цього ще йде розігрів. І перед репетицією у нас кожен актор індивідуально робить свою розминку, свій розігрів. І, звісно, без масажу ми нікуди. Для нас руки масажиста надважливі, так як, напевне, для будь-якої балерини пуанти. Масажист працює з нашим, напевне, найголовнішим інструментом – з нашими м’язами. Масаж глибокий, з припрацюванням, а хтось, навпаки, любить просто...

– Боляче?

– По-різному буває. Іноді я приходжу після спектаклю... До спектаклю я ніколи не роблю масаж. До речі, у мене сьогодні ввечері масаж, тому що вчора був спектакль, який закінчився близько 11:00. Звісно, о 11:00 я не можу дозволити собі викликати людину для масажу. А от сьогодні ввечері я йду. І іноді після спектаклю, коли починають масажувати м’язи, ти відчуваєш у деяких місяцях, що у тебе, наприклад, забита литка, лімфа забита, коли масажист починає тобі розминати м’язи – відчуття, як гематома, як синець. Наприклад, 23 фуете робиш на одній нозі – вся важкість на одну бідну стопу, при цьому сильно працює литковий м’яз, звісно, забивається, стає, як камінь. Потім поки її масажист пропрацює – це доволі боляче.

– Травм вдавалося вам і Олександрові уникнути? Все ж таки були травми?

– Були, звісно, травми. Різні травми були. Сашко зараз якраз на «Ромео і Джульєтта» травмував собі палець на нозі. Приземлився і третім пальцем якби вдарився об підлогу. Він у нього сьогодні на репетиції дуже болів. До цього він робив укол в ахілл. У чоловіків, звісно, страждає сильно спина. Часто і грижі бувають, адже в будь-якому спектаклі нас чоловіки носять на руках. Це позначається на здоров’ї, на хребті. Багато хто приходить на репетицію з корсетом на попереку, тому що великі навантаження.

– Ну що ж, «Танці з зірками». Як я же можу оминути цю тему. Чим цікаво Вам бути суддею в такому проекті?

– Цікаво, напевне, всім. По-перше, для мене це був дебют. Мені було дуже цікаво познайомитися з новими людьми, спробувати себе в іншому амплуа. Тому що балет – це не розмовний жанр. Це тільки танець, пантоміма. Ми ніколи не спілкуємо на сцені. А тут мені треба було у прямому ефірі казати свою оцінку і говорити щось цікаве. Це для мене було дуже інтригуюче випробування.

– Ви більше конкурсантів жалієте, трошки поблажливо до них ставитеся чи суворо?

– Я по життю, скоріш за все, адвокат, ніж суддя. Але щодо роботи я дуже сувора, вимоглива. Як до і себе, так і до оточення. І до дітей. Мене з дитинства привчили до того, що в роботі в першу чергу необхідна дисципліна. І я так само вимогливо ставлюся до усіх, до усього, що стосується роботи, танців у тому числі.

І якщо вже на «Танці з зірками» запросили приму-балерину з Національної опери України, то, звісно, я вимагала максимальної віддачі від усіх зірок, від танцівників. Максимально мені хотілося, щоб глядач отримав красиву, цікаву, яскраву, емоційну картинку.

– Ви ж сиділи в журі. Той же ж Влад Яма, інші ваші колеги по журі, ті, хто виходив на сцену... Я до чого веду? Катерина Кухар не просто як виконавиця, прима-балерина класичного балету, а, можливо, в якихось таких проектах не балетних, якщо я правильно висловлююся, то це можливо? Як танцівниця?

– Так. Мені телефонували і пропонували проект, пов'язаний з кінематографом. Влітку я відмовилася від одного фільму, в якому мені пропонували зніматися в Аризоні. Бо у мене був мій балетний графік. Тобто мені цікавий і цей напрямок також. Балетний вік доволі короткий. Балет – це мистецтво молодих. Я дивлюся з інтересом в майбутнє. Я така людина, що мені подобається експериментувати, пробувати щось нове, розвиватися у різних напрямках.

– Не мені з Вами сперечатися з цього питання. Ви кажете: балет – мистецтво молодих. А Майя Плісецька, якщо не помиляюся, востаннє вийшла на сцену в 65 років. Чи Майя Плісецька – це виняток?

– Ну, звісно, Майя Плісецька – це виняток із правил. Для прими-балерини надважливо своєчасно піти зі сцени, в гарній фізичній формі. Піти зі сцени, не постарівши, щоб лишився красивий слід, красивий відбиток у глядача.

– Та ж Майя Плісецька грала в екранізації «Анни Кареніної». А Ви, як драматична актриса? Для Вас це виключається, я так розумію, з того, що ви розповіли?

– Не виключається.

– Ви дивилися фільм режисера Аронофскі «Чорний лебідь»? Яка Ваша оцінка? Як там атмосфера показана? Виконавиця головної ролі Портман ніби тренувалася балету. Чи це все шоу і не більше того?

– Звісно, у фільмі все дуже перебільшено. Відносно недавно зняли ще такий серіал в Америці, балетний серіал, який називається «Плоть і кістки». Головну роль там зіграла балерина з Україна Ірина Дворовенко, яка останнім часом працювала в Американському театрі балету зі своїм чоловіком. Що в серіалі, що в «Чорному лебеді», що в «Плоть і кістки», звісно, все перебільшено. Фарби згустили, щоб було цікаво дивитися, із захопленням, якийсь екшн. Має бути місце цьому, але в більш спокійній формі.

ПОВНІСТЮ РОЗМОВА З КАТЕРИНОЮ КУХАР – У ВІДЕОВАРІАНТІ ІНТЕРВ’Ю