Як я перемогла рак: історія невідворотно здорової Ірини Заславець

​Щотижня Ірина Заславець із телеекранів закликає допомогти тим українцям, які борються зі складними хворобами або потребують трансплантації органів. Її благодійні сюжети допомогли врятувати не одне людське життя й зібрати мільйони гривень. Та ще декілька років тому вона була на місці своїх героїв – вела боротьбу із лімфомою Ходжкіна. Сьогодні вона називає себе «невідворотно здоровою» і присвячує весь свій час допомозі своїм героям.

Радіо Свобода розпочинає цикл матеріалів під назвою «Виліковні» – історії українців, яким врятувала життя трансплантологія.

7 років тому мені сказали: «Іра, у тебе рак». Я була на місці героїв моїх сюжетів. Мені, як і їм, збирали гроші: я вижила і я маю досвід. Зараз я намагаюсь цим досвідом ділитися й зробити все можливе, аби держава почала про таких людей піклуватися – налагодила трансплантацію органів в Україні, трансплантацію кісткового мозку. Якщо таке поки не можна зробити в Україні, то щоб держава оплачувала лікування таких людей за кордоном.

Я завжди відповідаю, що якщо людину неможливо врятувати, то з цим дійсно треба змиритись. Але коли в Туреччині чи в Білорусі трансплантація доступна, то прикро помирати тільки через те, що ти живеш в Україні і від порятунку тебе відділяє державний кордон.

Як я жила до свого раку

Завжди, коли людина потрапляє в таку ситуацію, вона ставить собі запитання «За що мені рак?». А потім воно змінюється на «для чого?». Я завжди була чемною дівчинкою, відмінницею в школі, слухняною донечкою в тата й мами, вступила в Київ, в Інститут журналістики, почала працювати…

У мене почали збільшуватись лімфовузли на шиї. Як зараз пам’ятаю – я йшла по коридору в гуртожитку, доторкнулась до шиї й відчула якусь «горошинку». Через якийсь час почали набрякати лімфовузли під щелепою, під руками. Лікарі сказали, що в мене лімфаденіт (Запалення лімфатичних вузлів – ред.) й поклали ненадовго у стаціонар.

За певний час я відчула, що в мене з’явилась випуклість на грудній клітці. Я ходила до мануального терапевта, він мені щось там покрутив і воно проходило, хоч і на певний час. І все це тривало аж доки в лютому 2011 року в мене не почалось запалення легень.

У Полтаві мені зробили комп’ютерну томографію. Я виходжу з неї й відчуваю, що на мене дивляться, як на мамонта – у них в очах питання: «А як ти досі жива?». На той момент у мене в грудях так збільшилися лімфовузи, що вони були розміром із ананас. І цей «ананас» був поруч із серцем, яке було обтягнуте наче водяним мішечком.

Як це – в 21 рік почути, що в тебе рак?

Страшно. Хочеться сховатись кудись, бо поруч мама з татом, і тобі навіть страшно поглянути їм в очі, бо там просто відчай. Вони не знають, як із тобою поводитися. Тобі може й хочеться поплакати, але як це біля них зробити?

Пам’ятаю момент, коли із поставленим діагнозом вийшла з лікарні: була мряка, я йшла попереду, а батьки – за мною. Я тоді думала лише про те, щоб вони не бачили мого обличчя.

Я думаю, що людині, яка бореться з раком, боляче, але не так важко морально, як людям, які поряд. Близькі не відчувають твого фізичного болю, але моральний біль точно не менший. Хочеш за людину життя віддати, а не вийде, ніяк не допоможеш.

У Полтаві мені сказали: «Ви ж все одно поїдете в Київ лікуватись, то зробіть це вже зараз». Я поїхала в Інститут раку, де мені підтвердили діагноз.

Як проходило лікування

Я ходила на дискотеки з друзями, відпочивала, навіть подорожувала між «хіміями». Терапія проходила легко, я добре реагувала на лікування. Після двох курсів мені вже сказали, що 70% ракових клітин пішло. Контрольну діагностику мені проводили в Москві, бо в Києві на той момент не було апаратури. Там мені кажуть, що 70% пухлин пішло, а ще після двох курсів хіміотерапії цих клітин не стало взагалі – кілька хімій, і я буду здорова. А я кажу: «Це як? Мені українська лікарка сказала, що «хімій» уже не треба, тільки променева терапія». І справді, в Україні мені сказали, що хіміотерапія мені вже непотрібна.

Мій тодішній хлопець домовився з військовим шпиталем на Печерську, щоб я пройшла опромінення – всього було 70 сеансів. Протягом цього часу лімфовузли знову почали збільшуватись.

А потім ще й із хлопцем розійшлись, додався стрес. Виходить, недоотримана хіміотерапія, стрес і опромінення. Вийшовши з останнього сеансу, я вже розуміла, що рак повернувся. Чую від лікарів: «Ой… рецидив… Ще й такий ранній – це дуже погано». Але як так? Вони ж казали, що шансів повно, що я добре реагую на лікування!

Зрештою, мені сказали, що потрібна трансплантація кісткового мозку. Мої батьки продали деякі речі, і ми поїхали до Німеччини. Їхала з переконанням, що пробуду там недовго.

Про лікування в Німеччині

Німецькі лікарі сказали, що апаратом, яким мене опромінювали, лімфоми опромінювати категорично заборонено – він тільки погіршує стан. А переглянувши документи, зауважили, що мене лікували, як стареньку бабусю – не лікували, а просто хотіли продовжити життя.

Попервах лікування оцінили в 20 тисяч євро, але після обстеження сказали, що вартість трансплантації 100 тисяч євро, а шансів 65%. Тому нам довелось відкрити збір коштів.

У мене почалися дві надскладні «хімії»: мені постійно переливали кров, я часто зомлівала. До мене тоді приїхав колега з іншого каналу – зняв мою німецьку палату, зняв усі препарати, апаратуру. А потім, по поверненню в Київ, він відзняв мою палату в Інституті раку – плями крові на стіні та ґрати на вікнах, щоб люди не накладали на себе руки. Він показав контраст – ставлення лікарів, палати, умови лікування.

У Німеччині всі посміхаються, всі тобі раді. Мій німецький лікар професор Мюлер самостійно брав у мене аналізи, водив мене на УЗД. Він навіть, коли брав кров, міг водити мені голкою по руці, якось погладити мені зап’ястя, щоб я не боялась. Він робив це з такою турботою й любов’ю, зовсім не так, як українські лікарі.

понад 7 років, а досі слід лишився.

Після другої «хімії» мені було так важко, що попросила тата поголити мені голову – не мала сили мити волосся і навіть ложку в руці тримати не могла. Утім, хіміотерапія не виправдала себе – після контрольного обстеження лікарі констатували, що ракові клітини не йдуть, а додаткова хімія не допоможе.

Трансплантація кісткового мозку проводиться, коли хвороба відступає, тільки під час ремісії. Та оскільки шансів на полегшення в мене практично не було, лікарі вирішили ризикнути й провести пересадку. Це грубе порушення протоколів лікування, але в моєму випадку це був єдиний шанс вижити. Лікар сказав: «Треба ризикувати. Шансів, що ти одужаєш, десь 20%. Якщо ти потрапиш в інші 80%, то є ще експериментальне лікування – шанси в такому випадку десь 1 до 3. Але тоді тобі знову доведеться робити трансплантацію, а це ще 160 тисяч євро».

Я лише запитала: «А що буде, якщо я навіть у ці 30% експериментального лікування не потраплю?». У відповідь почула: «Тоді ми зробили все, що могли».

Момент трансплантації

Відчуття не передати – то руки німіють, то кидає в жар-холод, то з’являється відчуття, наче в тебе буквально дух перехоплює й дихати не можеш. Це такі муки були!

Сама трансплантація збоку виглядає як переливання крові. Тільки датчиків купу понаносили, щоб пульс міряти і ще якісь показники. Сам процес тривав близько 10 хвилин – нічого особливого. От тільки пам’ятаю, що отой розчин, в якому мої стовбурові клітини тримали, жахливо тхнув часником. І від того, що новий кістковий мозок розходився організмом, цей запах перетворився ще й на присмак у роті, мене протягом всієї процедури вивертало від нудоти. Я після цього дуже довго того часнику не могла їсти.

Імунітет дуже ослабився, найменша інфекція могла мене вбити. У мене почали падати показники аналізів, я перестала пити таблетки, бо як тільки їх вип’ю, мене одразу вивертало. Я фізично не могла їсти, тому харчування мені вливали через катетер. Найгірше, що було в той момент, – почався карієс. Він був настільки важким, що мені хотіли видалити частину ясен і кістку зі щелепи. Через запалення та біль я майже тиждень не приходила до тями.

Пам’ятаю, як вночі прокинулась, аби сходити в туалет. Встала, взялась за штатив зі своїми крапельницями і раптом зомліла й гепнулася на підлогу.

Я знала, що якщо я тут залишусь лежати, то ніхто аж до ранку до мене не підійде, я просто помру. У напівтямі я доповзла до сусіднього ліжка й натисла на кнопку виклику – а далі я вже нічого не пам’ятаю.

Реабілітація

За місяць після трансплантації мене відпустили на два тижні додому. Коли ж я повернулася до Німеччини, лікар попросив у мене виписки з української схеми променевої терапії. А у мене був лише шматочок аркуша з військового шпиталю. Що там вказано: опромінення в такій-то зоні такого-то числа стільки-то разів. Лікар був у шоці, що цей папірець – це все, що українських хворим після опромінення видають. Він навіть хотів зателефонувати моєму лікарю, знайти його контакти через інтернет – на той у нас не було адекватного сайту навіть у Міністерства оборони, то що вже казати про якусь лікарню?

Зрештою, ми за назвою знайшли апарат, яким мене опромінювали. Німецький лікар сказав: «Слухай, так тобі взагалі не можна було таким опромінюватись!». Медики радились щодо стратегії два дні, сказали, що моя схема опромінення – найскладніша за всю їхню практику.

Життя після трансплантації

Правду говорять, що найтяжче лікувати голову. Я боюся. Досі боюся. А те, як я боялася тоді, взагалі тяжко описати. Таке відчуття, наче все просто здавлюється всередині, страх паралізує.

Навіть зараз, якщо десь мені шию потягнуло або голова запаморочилась, я одразу біжу в якусь приватну клініку. Завжди прошу собі зробити комп’ютерну томографію без направлення. Часто в клініках не розуміють, навіщо мені це просто так. У мене немає бажання навіть пояснювати, тому кажу: «Я хочу вам дати 7 тисяч гривень, проведіть обстеження».

Протягом всього свого лікування я запитувала себе, для чого мені це було? Що змінювати? Йти у монастир, у волонтери? Потім я потрапила на «Вікна-новини» на телеканал СТБ, дивилась благодійні сюжети своїх колег і думала, що це неймовірно круто – це справжні журналісти, адже роблять важливі справи.

Зараз ми хочемо, щоб люди почали допомагати одне одному не ситуативно, а перетворили благодійність на стиль свого життя.

У нас була прекрасна історія з хлопчиком Ярославом. Йому було 4 рочки, коли мене попросили відзняти сюжет, ми тоді одразу зібрали мільйон йому на лікування!

Але коли герої моїх сюжетів помирають, це дуже страшно. Незадовго до Ярославчика, я знімала в Дніпрі його однолітка Єгорку. У цілому світі для нього не могли знайти донора. Шансів у таких випадках небагато, донором стала мама – рецидив після пересадки не забарився.

Вона потім зі сльозами на очах розповідала, як під час прогулянки Єгорка запитував: «Мамо, а правда ж, я не помру? Ти ж віддала мені свої клітинки». Я тоді приїхала, зробила сюжет і ми зібрали йому два мільйони гривень за два дні. Після трансляції його сюжету навіть сайт «Української біржі благодійності» ліг – настільки було багато охочих допомогти йому на нову трансплантацію – на цей раз від тата.

Хлопчик потрапив до однієї клініки з Ярославчиком. Лежали через стінку, вони дуже подружились. Був дуже зворушливий момент, коли напередодні їхніх трансплантацій виявилось, що в Ярославчика на картці ще були зайві гроші. Він тоді підійшов, протягнув карту Єгорці й сказав: «Тримай, друже». Ярославчик трансплантацію пережив, а Єгорка помер.

Коли мені це повідомили, я, в напівтямі, зайшла в інтернет і просто взяла квитки на Закарпаття. Куди завгодно. Мені просто треба було кудись поїхати. Дуже довго я переживала цю смерть, але в якийсь момент мама Ярославчика надіслала мені фото, де він здоровий і посміхається, зустрічає свій п’ятий день народження вдома. Я тоді зрозуміла, що історії перемог варті всіх наших зусиль – за трансплантологію в Україні варто боротись.

Чому Україні потрібна трансплантологія?

Люди, які виступають проти трансплантології в Україні, не дуже обізнані. Вони ніколи в житті не стикались із такими проблемами. Вони не розуміють, що ми всі – потенційні реципієнти, одного дня нам усім може знадобитись новий орган.

Мені нещодавно розповіли, що хтось навіть дисертацію пише по «чорній» трансплантології в зоні АТО: буцімто людей збирають з-під «Градів» і вивозять на органи за кордон. Та який лікар візьме на трансплантацію органи людини, яка загинула під «Градом»? Для того, щоб у людини взяти органи, вона має перебувати у вегетативному стані на апараті життєвого забезпечення. Для цього потрібна спеціальна дорога техніка. Чи багато такої в АТО?

Мій «улюблений» аргумент борців із трансплантологією: а що, як якийсь олігарх ляже в лікарню й скаже: «Я даю вам мільйон доларів, мені потрібне серце». А поруч у палаті лежить якийсь нещасний – де гарантії, що в нещасного не заберуть серце для олігарха, коли така висока ціна питання? Та ніхто не буде давати мільйон за серце, коли можна поїхати в Білорусь і зробити це вдесятеро дешевше!

Якось в Індії я була в клініці, де роблять трансплантації. Там навіть стіна пошани є – зірочки й під ними ім’я та прізвище донора. Поруч стояв тато з двома дітками і менший хлопчик показав на одну з них: «Ось зірочка моєї мами, вона врятувала аж чотири життя!». Його тато потім розповів, що дружина померла від інсульту і коли забирали органи, було дуже важко. Але тепер він знає, що її частинка живе десь ще.

Це називається «культура донорства» – у багатьох країнах дуже почесно, коли людина, помираючи, може врятувати комусь життя. Після смерті органи ж уже непотрібні. А так – когось це врятує, і ця людина ще довго житиме й берегтиме часточку того, хто їй свій орган віддав. Це саме те, що я дуже хочу привити українцям і мрію, що для нас донорство і жертовність теж колись стануть справжньою цінністю.