Розповідають нащадки тих, хто вижив у Голодомор

Радіо Свобода зібрало історії про Голодомор 1932–33 років, розказані у коментарях на сторінці у фейсбуці. Люди з усіх регіонів України та з-за кордону, нащадки тих, кому вдалося вижити під час більшовицького терору голодом, переповідають почуте від своїх рідних.

Людмила Ложка, Корнин Житомирської області:

«Не можу без сліз писати про Голодомор, хоч знаю про це лише з оповідей бабусі. Їх розкуркулили, бо мій прадід не захотів йти до колгоспу. Забрали все – до останньої картоплини, що в погребі за стовп закотилась. Останню курку, що прабабця зарізала і заховала під глиняник, викинули собакам, аби діти не з’їли.

Померла майже вся велика сім’я, вижила бабуся з сестрою і матір’ю. Батько і решта дітей вмерли, братик зник безвісти. Рідні вважають, що його з’їли людоїди, бо в криниці біля дому ймовірних канібалів знайшли дитячий череп.

Ще згадувала бабуся Робенко (народжена Гандзюк) Олександра Телемонівна, як до одних людей зайшов родич, а у них на припічку дитячі пальчики лежать. Тихенько втік – викликав міліцію. Тих людей забрали, і більше про них у селі ніхто не чув. Це все відбувалося в селі Харліївка Житомирської області.

Моя бабуся розповідала, як по селу їздила по селі підвода – збирала мертвих, в кожен дім заглядали, перевіряючи, чи живі. В одному домі жінку живу забирали, а вона просилася: «Куди ж ти мене грузиш – я ж іще жива?», а той чоловік відповів: «Ти все одно помреш, то що, мені по тебе ще завтра вертатися?».

Свідок голодомору: «Ми були щасливими до самої колективізації»

Людей ховали у спільній ямі-рові. Коли від голоду помер мій прадід Гандзюк Телемон, то і мови не було про гріб – загорнули в якесь покривало. А той чоловік, що трупи по селі збирав за пайок, на прохання прабабусі підсунув його труп під гріб іншого чоловіка, аби земля прямо на нього не сипалася.

А ще вижив брат бабусі, бо жив в Мурманську. От він, коли чутки про голод туди дійшли, відправив посилку з в’яленою рибою. Дві молодших сестрички наїлися і померли за одну ніч, бо не могли втриматися, щоб більше не їсти. А наступного дня дали хліб…

Два брати моєї бабусі теж привезли хліб із Ленінграда. Та коли приїхали в Погребищі, Вінницької області, то їм там сказали, що уже вся сім’я вимерла. Вони роздали увесь хліб на вокзалі голодним людям. А коли приїхали у село, у них залишилось лише дві буханки хліба – вдома застали матір і сестру.

Коли бабуся про голодовку розповідала, я припустила, що тоді був неврожай, на що вона відповіла: «Такого гарного врожаю не було ні до, ні після Голодомору». В їхньому селі чорнозем був такий, як масло. Бабуся моя – 1914 року народження, тож бачила і розуміла багато. Вона на мене ще сердилась: «Голодовку навмисно зробили, щоб хазяїв винищити, бо вони в колгосп не йшли. Туди пішли самі п’яниці та ледацюги».

Valentina Bucatari, Київ:

«У моєї мами в 1933 році помер батько від голоду, йому було 39 років. І в тому ж році померли два її маленьких братика: одному було п’ять рочків, а другому – не було і року. Родом вони були із Київської області, Сквирського району. Нехай ніколи не буде більше такого горя у житті нашого і в житті інших народів».

Лина Мартынова:

«На Миколаївщині довкола сіл стояли кордони військових, які не випускали помираючих людей. Могли пройти тільки діти до 14 років. Так врятувався мій дідусь. В Росії на Поволжі теж був голод, але рідня з самарського села вільно поїхала до Владивостоку і там вижила. У цьому різниця. Українцям не давали можливості вижити».

Анна Кліжевська, Київ:

«Додам про Херсонщину. За переказами бабці, із села з тисячами мешканців залишились з однією чи декількома людьми, інші померли. А не виїздили, бо ні грошей, ні можливостей не було. Після Голодомору на ці землі масово переселяли з Росії, а в 1950 роках – трохи із західної України (бойків). Жах від тих подій тримався в душах людей протягом життя та декількох поколінь».

Євгенія Павлова, Київ:

«Наша бабуся розповідала, що її мати і бабця під час Голодомору їли товчене лушпиння кукурудзи з водою. І хоч вона народилася вже після 1933 року, все одно в її будинку завжди повинні бути хліб, цукор, сіль і сірники. Якщо чогось немає – масштаб катастрофи співвідноситься зі вселенською».

Свідок Голодомору Адам Синицький розповідає про те, як йому вдалося вижити

Леся Полиш:

«Мої батьки були вчителями, тож сільрада виділила земельну ділянку зі старенькою заваленою глиняною хаткою. Стали будуватися. Звели хату, почали копати котлован під літню кухню й погріб. Під час робіт наткнулися на якусь скриньку. Дістали й жахнулися – в тій скриньці лежали два дитячих скелетики. Кісточки змішані, деякі, видно, порубані. Їх похоронили на цвинтарі.

Батько почав розпитувати сусідів: хто жив на тім обійсті, чи є родичі? Від бабці-сусідки дізналися, що там жила сім’я з трьома дітьми – хлопчик й дві дівчинки. Чоловік у 1933 році помер першим, жінка залишилася з дітьми сама. Потім дівчатка кудись зникли, мати їх відсутність пояснила сусідам тим, що відвезла у Вінницю й залишила на залізничному вокзалі, мовляв, може міліція в дитбудинок відправить – і там виживуть.

Хлопчик вижив, став військовим, поховав матір. Раз у рік приїздив на Проводи на могилу матері, зупинявся у тієї ж бабусі-сусідки. Але після того, як вона розповіла йому про нашу знахідку, в село більше не приїжджав».

Татьяна Соб, Одеса:

«Моя мати, 1920 року народження, до самої смерті пам’ятала імена своїх подруг, сусідок та однокласниць, котрі померли під час голоду в її селі Куртівка (до 1930 року, нині Новоукраїнка – ред.) під Одесою. Багато розповідала страшного».

Ольга Мартыненко, Вознесенський, Миколаївська область:

«А ми не цінуємо, того, що є зараз… Моя бабуся народилась в заможній, працьовитій родині. Однак забрали і худобу, і сільськогосподарське обладнання, винищили виноградники. Навіть будинок зробили спочатку сільрадою, а потім лікарнею. Брати померли від голоду, а бабця вижила, згодом будинок повернули, але в корівнику таки зробили клуб. Пам’ятаю, як бабуся протягом життя кожну крихточку хліба підбирала».

Збір мерзлої картоплі в поле колгоспу імені Д.Бєдного с.Удачное Гришинського району Донецької області Місце і дата зйомки: с. Удачне, 1933 рік

Тамара Афанасиевна, Москва:

«Моя мама розповідала, що в ті часи у нашому селі, що називається Богодухівка – велике, базарне на кілька областей, після того, як базар розходився, трупи лежали під лавками, під стінами і кущами. Моторошно було».

Ярослав Герасименко, Київ:

«Моя прабабуся, яка дожила до 92 років (1912 року народження, вже її немає), розповідала, що вижити з трьома дітьми вдалось завдяки лободі і цукровому буряку. Їх висаджували поблизу болота, щоб не дуже було видно. Ті ж сім’ї, де було по 8–10 і більше дітей – майже не виживали.

Так само їздили підводами і збирали виснажених голодом, в тому числі, і живих. Будь проклята та імперія, яка захопила півсвіту, з величезними ресурсами, але штучно влаштувала Голодомор цілому народу».

Свідок Голодомору Валентина Касприк

Богдана Нікітенко:

«Моя сусідка розповідала про Голодомор страшні речі. Її ще живу маму кинули в яму з покійниками і закопали. Людей до міста не пускали. Також в їхньому селі була сім’я людожерів – коли їх забрали, то в хаті виявили жахливі речі.

Хіба можна про це забути, хіба можна їм це пробачити? У нас в Галичині голоду не було, але людям розказували, як катують наших братів. Бабця розповідала, як посилали вагони пшениці на «велику» Україну, але їх повертали, бо «у нас голода нет».

Sergey Lazurenko, Харків:

«Коли бабуся згадувала про Голодомор, завжди плакала. Казала: на вулиці майже всі дітки померли і багато сімей його не пережили. Дід розповідав, що з міста Лебедин Сумської області приїжджали, ловили беззубок і їли, а вони не додумалися».

​Ольга Василевская:

«Моя бабуся, 1920 року народження, розповідала, який голод панував у Саратові і області. Жесть була. Тільки вище партійне керівництво мало їжу. Безпритульні грабували партійні склади і носили у дитячі будинки взамін на одяг. Багато хто з них був убитий і поранений. Це були діти від 7 до 14 років. Та й мати бабусі в 1922 році з голоду померла. Батько в 1928-му від голоду підхопив тиф і теж помер. І це Саратов. Багато було «голодних хвиль». І не лише в Україні. В Росії нікого особливо не жаліли».

Лариса Вретик, Київ:

«Моєї бабусі уже як 20 років немає. У неї була сім’я із десяти чоловік. Залишилася вона, мати і два брати, які були в той час в Ленінграді».

​Лиля Ромакина:

​«Під час Голодомору моя мати дитиною жила в селі Нємче Курської області. Вона розповідала, що тоді надзвичайно вродила картопля – усі погреби були заповнені доверху. І в той же час з України невпинно йшли виснажені люди і обмінювали своє майно на продукти. Батько заборонив матері брати щось у людей. Він сказав, якщо прийдуть – просто дай тим людям відро картоплі, і хай собі йдуть. Можливо, та картопля комусь зберегла життя.

Тепер я знаю, що то були, скоріше, ті люди, села яких ще не потрапили на «чорні дошки» і не були оточені військами НКВС. З оточених районів людей не випускали і саме там була велика смертність від голоду. Деякі села зникли взагалі. В деякі, вимерлі села, привозили на поселення людей з Росії. Ще й вимагали для переселенців кращих хат».

Марія Вівчарик, яка пережила Голодомор, розповідає про допомогу людям «за Збручем»

Diana Taras, Тернопіль:

«Ми, вірніше наші діди, на Тернопільщині не знали голоду 1932–1933 років. Але через річку Збруч, що була кордоном, перекидали записки, прив’язані до камінця, на яких було написано «рятуйте, гину з дітьми з голоду». Вночі перекидали буханці хліба, а прикордонники не давали підійти – стріляли, і забирали собі».

Світлана Грищишина, Вінниця:

«У моєї прабаби теж в городі щупами шукали закопане збіжжя та інші продукти. Все забрали, собаки, навіть квасолю з миски на печі».

Голодний хлопчик в одному з сіл України. Репродукція. Місце і дата зйомки: УССР, 1932-1933 рр.

​Volodymyr Lisivka, Львів:

«У моєї баби по матері теж шукали заховане збіжжя, але одну закопану бочку не знайшли, бо полінувалися спуститися в яр. Бочка була на схилі закопана – їм важко було ходити, то її вся сім’я вижила. А родина діда по матері вся загинула від голоду, лише дід вижив».

Halyna Homenko:

«Моя бабця до кінця днів сварилася, коли ми хліб недоїдали. Та завжди мішки з якоюсь крупою в запасі мала. Тринадцятирічною голод пережила. Це дуже трагічно. Приїхали, все з льоху і з хліву забрали, їжу на плиті теж, мовляв, помирайте. Люди якось перезимували. Навесні садити не було чим… Я не можу уявити, як вони вижили».

Свідок Голодомору: їли траву і навіть собак (відео)

​Лідія Єдинак, Калуш, Івано-Франківківщина:

«Їли лободу, спориш, потім цвіт акації. Моя мама вижила, тому що батько поїхав на даху потяга в Ленінград. Звідти надсилав в посилках хліб і крупи. Коли прийшла перша – діти вже попухли з голоду».

Антонина Шапарь, Дніпро:

«Мою бабусю спіймали вночі з колосками на полі. Але її пожалів один чоловік (не пам’ятаю, ким він був, кимось головним). Сказав, щоб дякувала своїй майбутній дитині – бабуся тоді вагітна була, і її відпустили. Це відбулося в Сумській області. Дотепер пам’ятаю її запаси: банки з крупами та мішок цукру під ліжком, без наявності цього всього вона не могла нормально спати».

Sergey Lazurenko, Харків:

«Ті, хто дожив до весни, вже шукали проліски та їли перше листя. Бабця розповідала: щойно почалась весна, стало легше, а більшість не дожили і до весни».

Елена Темник Брант:

«Одеса не голодувала, а навколишні села – так. У нас виживали за рахунок лиману, ловили глоську, якщо вдавалося пробратися в місто, то міняли на продукти.

А моя бабуся жила в селі з шістьма дітьми, ніде було ні зловити, ні знайти щось. Восьмирічний син помер від голоду В полі пшениця росла, але діяв закон «про п’ять колосків» – розстріл, якщо зловлять. У містах не голодували, а ось села вимирали».

Свідок голодомору: «Ми були щасливими до самої колективізації»

Николай Лысенко, Жмеринка:

«В нашому селі Збаражі на Вінниччині із майже 900 людей уціліло половина. Були випадки канібалізму, трупоїдства –особливо взимку.

Моя баба Явдоха зуміла одна без чоловіка, якого вислали в Сибір, зберегти п’ять дітей, бо була «куркулиха» і пам’ятала про голод ще 1890 року. Зуміла поховати далеко від хати потрохи зерна і тому його не знайшли. І в режимі великої економії, додаючи до їжі лободу, жолуді – ось так і вижили. А потім пішла зелень, щось посадила – стало вже легше.

А хто був багатшим в селі, ті повмирали, бо не звикли економити, як це робили «куркулі», щоб прикупити ще десятинку землі. «Куркулі» – були дуже працьовитими людьми. Повмирали в селі і ті, хто відбирав у людей останнє, комнезами. Я до сьогодні плачу, що не зміг віддячити своїй бабі Явдосі, з якою переживав уже голод в 1946 році».

Valentina Bucatari, Київ:

«Мої рідні не всі змогли пережити Голодомор на Київщині. У 1933 році помер мій дідусь, йому тоді було всього 39 років. І померли від голоду двоє моїх маленьких дядів, одному було п’ять років, а другому не було і року.

А в сусідки Свистун Василини померли у 1933 році батько, чоловік і троє маленьких діточок. Поряд жила сусідка Степка, у неї померли від голоду чоловік і п’ятеро діток, вижила вона і старша дочка».

​Galina Moissyn, Кельн:

«З розповідей моєї бабусі, яка жила на Західній Україні, вони зібрали підводу збіжжя всім миром, щоб допомогти голодуючим на сході. Та солдати їх не пустили, а змусили все вивантажити і, як потім розповідали, все спустили в ріку. Ось така гірка правда: як знищували нашого українського землероба».

Жертва голоду. Репродукція. Місце і дата зйомки: УССР, 1932-1933 рр.

Галина Скуратівська, село Скурати, Житомирщина:

«Мої батьки і бабуся, Скуратівська Софія Іванівна, розповідали, яке страшне лихо переживали в 1932–33 роках. Комсомольці і комуняки вигребли у людей все до зернинки. У селі люди вимирали сім’ями. Бабуся, вдова з трьома дітьми, щоб вижити, мусила кілька разів виїжджати у Росію. Брала з собою мою тоді десятирічну матір, а двох інших дітей залишала на свою сестру Марту. Маму залишала приглядати за харчами, а сама старалась заробити копійку, щоб купити муки, крупи та привезти в Україну дітям.

Останній раз, коли повертались із Росії, ледь врятувалися від тих загонів, які були виставлені довкола українського кордону, аби не випускати і не впускати українських селян, які шукали порятунку від голодної смерті. Бабуся казала, що коли востаннє повернулася додому, то застала дітей вже пухлими від голоду. Якби затрималась на кілька днів, то вже б повмирали. А так всі діти вижили, завдяки надлюдським зусиллям бабусі та її героїзмові. Але помер її батько –прадід Іван, чоловік баби Марти.

Тому в колі сім’ї бабуся називала комуністів і їхню партію бандитами, а своїм дітям і внукам наказувала не вступати до її лав. Всі дотрималися її волі, в нашому роду не було комуністів».

Евгения Скуратовская, Київ:

«Мені бабуся розказувала, як людей ще живих витягували з двору, вони помирали з голоду, багато братів у неї загинуло, їли, що бачили. Страшно, як завжди згадую. Свічку запалюю, ставлю стакан з водою і хлібом зі сльозами на очах».

Запали свічку пам'яті (відео)