Свідок Голодомору Станіслав Ільницький: померлих ніхто не закопував

Під час Голодомору 1932–33 років йому було лише 8 років, але й у свої 93 роки він пам’ятає спорожніле село і односельців, які помирали просто на вулиці. Тоді родина Станіслава Ільницького жила у селі Городещина Київської області. Його рідних врятувала корова, яку ховали у хаті. Радіо Свобода записало ці свідчення.

​

Голод розпочався не одразу. Мені добре пам’ятаються 1930-і роки і як розпочалася колективізація. Тоді землю і худобу в селян почали забирати у колгосп. На родину залишали одну корову або коняку. А потім змушували вступати в цей колгосп. Багато селян не погоджувалися – їх обкладали податком. Так з людей викачали всі пожитки і відібрали можливість працювати на землі.

Свідок Голодомору: їли траву і навіть собак (відео)

Я був у другому класі. Вчитель шикував нас по двоє, і ми ходили розкулачували «куркулів». А ми що, що вчитель каже, те й виконували, а йому й самому вказівку давали зверху. Пам’ятаю, як підійшли до хати, такої6 як у Тараса Шевченка, і кричали: «Геть, кулаки, з хати». Кричали-кричали, а до нас ніхто не виходив. Ми зайшли у будинок, там побачили гончарні столи, горщики, красиві дерев’яні ложки. І коні збоку стояли. А в кутку, на печі, бабця старенька лежала. Ми по вказівці вчителя забрали коней, повиносили усі горщики й ложки – і все у колгоспний амбар. Оце такі «куркулі» були, а ми їх розкулачували.

Мій батько теж був господарем, займався сільським господарством. Мав пару коней, корів і п’ять десятин землі. Коли вступив у колгосп – здав і коней, і корів і землю у нас відібрали. Залишили одну корівчину. А батька забрали сторожити той скот, який конфісковували, бо люди вночі свою худобу «викрадали».

«Від голоду нас врятувала корова»

Страшним виявився 1932 рік – тоді почався справжній голод. Селом ходила спеціальна бригада із десяти чоловік, яка «витрушували» зерно у людей. Нишпорили скрізь, навіть по горщиках. Забирали все, «начисто».

Але батько вчинив інакше: у шухляді стола зробив подвійне днище і засипав туди пшоно. Зняв ікони і так само заховав ячмінь, щоб весною було що посіяти.

Ільницький Станіслав, свідок Голодомору

Коли банда ходила вулицею, то матері вдалося сховати корову до хати. Так і тримали її біля ліжка. І овечка у нас була. Корова розтелилася – зарізали телятко. Мати овечку подоїть, а молоко дуже жирне, його мішали з коров’ячим. І з тим молоком ми вижили, ніхто з голоду не помер. У нас в сім’ї було п’ятеро дітей.

А в 1932 році був великий врожай на жолуді. Ми тоді заготовили п’ять мішків. Відварювали їх по п’ять-шість разів до тих пір, поки не лишалася світла вода. А потім – сушили і мололи. А ще на сараї у нас зберігалося заготовлене сіно для корови, з нього ми вибирали листя пирію, перетирали і з цього усього мати пекла «ляпанці». І так виживали.

Для дітей у школі ще організували одноразове харчування і давали по 200 грам хліба. У родині нас троє ходили до школи: Онеля, я і старшенька Петруня. Але ми приносили цей хліб додому і віддавали матері, бо вдома ще були молодші –Петро і Адам.

Голодомор не зламав

Виїхати нікуди не вдавалося, бо селянам тоді не видавали паспортів. Дехто втікав у Росію, там голоду не було. Брат мого батька був заможним: мав землю, техніку, робочих – і в колгосп не хотів йти. Так він свої машини позакопував у землю і втік у Росію. Але тоді хтось доніс – техніку відкопали і забрали. А сам він повернувся вже тільки після війни.

Що ті 1930-і роки… Страшно згадати. От навіть уявити собі таку картину: 1933 рік, трохи-трохи черешні почали червоніти – я з маленькою сестричкою поліз ті черешні їсти. Дивлюся, а вона кісточки випльовує – і одразу ж пішов матері докладати, мовляв, Неля кісточки не їсть.

Як весна настала, то ходили полями, шукали мерзлу картоплю, бурячки де лишилися.

Люди їли траву, опухали і помирали

У 1932 році люди вже були без хліба, у кого залишалася яка худоба – всю вирізали. Якщо ще взимку люди різали і їли тих корів і коней, то потім вже почався справжній голод. Виживали як могли. Навіть собак подушили, порізали і поїли. А весна прийшла – і самі помирали. Не врятувало нічого.

Як згадати – страшно стає. Мені це так запам’яталося: як люди сиділи під хатою, їли першу зелень, опухали і помирали. Розповідали в селі навіть про те, як один одного їли. В однієї жінки померла донька, так вона обрізала її м’ясо і їла. Але потім й сама сконала.

Село, здавалося, оніміло. Ніби людей немає. Городещина – а це вулиця вдовжки два кілометри – заросла бур’янами, не було жодного руху. У нас в селі жило близько 200 сімей – не видно було нікого.

Як зараз пам’ятаю, виділили тоді бичків і шість чоловік, які щодня їздили збирали мертвих людей. Особливо багато роботи у них було весною. Ці шість чоловік під’їжджали, забирали ці трупи, вивозили на цвинтар. Там прокопували невеличку борозну, аби померлих трошки землею прикрити. Ніхто їх глибоко не закопував, тому що ні в кого не було сил. За це робітникам в столовій давали 200 грам хліба.

Із цілого села, можливо, третина лишилася. Це Берія зі Сталіним все вчинили, а в Україні тоді був Калінін. І вони це робили проти українців. І це був тільки перший етап виживання, після цього голодомору КДБ вночі людей викрадали на «чорних воронах».

А про голод ніхто не згадував, все було під забороною. Усі мовчали, жодної публікації – а скільки людей загинуло… Це я добре пам’ятаю.

Запали свічку пам'яті (відео)