«Бути на голову вищим від інших»: як працює незрячий програміст

Із трьома відсотками зору в дитинстві Олексій Садовий ще міг бачити обличчя і великі предмети. Відтоді він втратив цю можливість і нині розрізняє лише гру світла і тіні. Зараз йому 26 років. Він працює програмістом у великій компанії, стажувався в Кремнієвій долині й розробляв програми для незрячих. І, на відмінну від багатьох людей зі схожими проблемами, руйнує стереотипи: піднімається в гори, занурюється з аквалангом і мріє про кермування автомобілем. Як живе і працює програміст, який не бачить?

​

Простора кімната – мінімум меблів і речей. Великий диван, робочій стіл, електронна гітара. В око впадають багато звукових колонок і великий телевізійний екран посеред стіни.

«Це моя дитяча мрія – мати власний домашній кінотеатр. Коли переїхав у власну квартиру, то зробив собі кімнату, де можна подивитися фільми. Але їх я слухаю, а хтось, хто поряд зі мною, мені коментує», – пояснює програміст Олексій Садовий.

Мати домашній кінотеатр – дитяча мрія Олексія

Від народження Олексій Садовий мав три відсотки зору. У дитинстві, каже, ще міг розрізняти обличчя і навіть бачив великі літери. З часом зір почав погіршуватися. Лікар-офтальмолог поставив діагноз «атрофія зорового нерва». А вкупі до цього додав: «інвалідність, спецшкола і життя незрячої людини», каже хлопець.

Зараз він бачить світло і тіні предметів, якщо вони зовсім близько. Та попри це Олексій у 16 років продав першу власну програму, здобув професію програміста і зараз, у 26 років, обіймає керівну посаду в київській компанії.

«Програмування – моя дитяча мрія» – незрячий програміст (відео)

Перший комп’ютер і навчання

Олексій прямує до кухні. Із шафи дістає чай, наливає воду. Тим часом розповідає: ким стати, визначився з шостого класу.

«Що зазвичай діти цього віку роблять із комп’ютером? Грають в ігри. Я теж намагався, але мій зір не дозволяв мені робити це повноцінно. І зрештою я дізнався про програмування. Мені хотілося не впасти в бруд обличчям. Мене з дитинства батьки готували, мовляв, ти маєш бути на голову вище від інших. Якщо інші можуть бути звичайними, то тобі треба бути реально кращим. Інакше не вдасться побудувати хороше щасливе життя», – пригадує Олексій.

Перший комп’ютер йому подарував сусід. Батьки з інженерськими зарплатами не могли собі дозволити настільки дорогу річ, а сусідському сину він перестав бути потрібним. З цього все й «закрутилося». Каже: були в його житті і спеціалізована школа для незрячих, і факультет програмної інженерії у Києво-Могилянській академії.

Олексій з відзнакою закінчив університет

«Коли я вступав до університету, то мав уже певний досвід з програмування. Тому допомагав іншим одногрупникам із лабораторними завданнями, а вони мені – перейти з однієї аудиторії в іншу. Таке взаємовигідне співробітництво», – з посмішкою пригадує Олексій.

У цей час гуркотінням про себе нагадує чайник. Олексій розливає в чашки окріп і береться за тости. Його рухи обережні, але вправні. «Ніякої магії тут немає, покладаюся на звичку. Я запам’ятовую, де що кладу, і, звісно, якщо якась людина до мене не звикла і щось поміняє місцями, то це для мене буде проблемою», – пояснює хлопець.

Боротьба з хворобою за гідне майбутнє

Час від часу підказати й допомогти Олексію намагається його мама – Віра Садова. Хлопець від допомоги наполегливо відмовляється, а жінка лише зітхає. Від початку року Олексій живе окремо – спілкуються тепер рідше.

«У нього в дитинстві завжди була тисяча «чому». Він питав: «Мамо, яблуко яке?». Я кажу: «Кругле». А яке це кругле? Я брала його ручку і малювала. Але мені достатньо було один раз пояснити, щоб він назавжди запам’ятав», – розповідає вона.

Олексій з мамою Вірою Садовою

Жінка пригадує: спокійним був перший рік життя сина. Далі – чергування київських, одеських і навіть московських лікарень. І так тривало б довго, якби знайома лікарка під час симпозіуму не поставила запитання американським лікарям: як вони лікують хворобу? Відповідь була «болючою», але «правдивою»: «ми не лікуємо, ми адаптуємо цих дітей і даємо можливості комфортно жити».

«З горем важко одну ніч переночувати, а потім треба давати раду собі й тій проблемі, яка з’явилася. Треба не жаліти себе, а зібратися й робити більше, ніж можете», – переконана жінка.

Тоді Віра Садова залишила роботу і взялася за виховання сина.

«Я собі дала слово: моя дитина ніколи не буде ущербною. І ми почали не по лікарнях ходити чи змушувати ковтати пігулки, а всебічно його розвивати: в шість років він займався по класу баяна, ходив на хор, з восьми – на комп’ютерні курси . На Петрівці купували дискети й книги. Я читала йому Фігурнова про комп’ютери. Сама нічого не розуміла, але він усе розумів», – каже жінка.

У школі багато хто не розумів захоплення її сина, радили не витрачати час, а мотивувати на серйозну професію, наприклад, юриста, розповідає жінка: «Мені казали: «Що цей комп’ютер йому дасть?». А я відповідала: «Він не дасть, а вже дає». Він через комп’ютер пізнавав світ, – і одразу ж додає: – Зараз мені здається, що мій син такий самий, як і інші, а, може, в чомусь і кращий. Я пишаюся своєю дитиною».

Робота програмістом і волонтерські проекти

Робочий стіл Олексія виглядає доволі стандартно – ноутбук, навушники, поряд мишка. Але нею він майже не користується, головний його робочий інструмент – клавіатура.

Робоче місце Олексія, якщо доводиться працювати вдома

«Монітор я уявляю так само, як і ви. Просто, мабуть, квадратна тонка штука, яка підсвічується. У мене зараз відкритий редактор, тому я думаю, що він повинен бути білим і на ньому чорним шрифтом щось написано», – каже Олексій.

Як тільки його пальці торкаються клавіш, машина вимовляє набір нерозбірливих звуків.

«Це так розмовляє мій комп’ютер. Ця програма називається NVDA Nonvisual Desktop Access – для людей з проблемами зору, які не можуть читати з екрану. Вона перехоплює події , які відбуваються на екрані, і озвучує це. За допомогою неї я можу працювати, я брав участь у її розробці свого часу», – каже Олексій.

Олексій Садовий

Програма зчитує усе, що відбувається на екрані. Це не просто голос, який розмовляє, а програма, яка обирає що саме сказати, повідомляючи про лінки, заголовки, таблиці. «Читач з екрану» говорить близько 500 слів у хвилину. Зрозуміти майже нічого не можливо.

Так програміст чує свій комп’ютер

«Це синтезоване мовлення, воно спеціально дуже прискорене. Для того, щоб мені залишатися конкурентним, мені потрібно сприймати інформацію швидше, ніж вона промовляється», – пояснює чоловік.

Подібні програми існують у світі з 1980-х років. Але більшість – комерційні і коштують дуже дорого. Тож кілька років тому Олексій вирішив долучитися до ініціативи двох хлопців з Австралії. Разом з іншими волонтерами працював над створенням однієї з перших безкоштовних програм для незрячих.

«Я займався розробкою програми до моменту, поки мені не стало всього в ній достатньо. І більшість моїх друзів із вадами зору зараз користуються саме нею», – каже Олексій.

Кремнієва долина і київське життя

Олексію кілька разів пропонували роботу за кордоном. Під час навчання в університеті він навіть пройшов конкурс на стажування в компанії Microsoft.

«Співбесіда тривала близько чотирьох годин, мені одразу запропонували роботу на повний день з переїздом у Штати. Я не мав планів переїжджати в США, тому обрав варіант інтернатури на три місяці. Це була Кремнієва долина, недалеко від Сан-Франциско – по суті, серце світу ІT. Я займався у відділі Microsoft, який створював продукт для платформи Apple», – розповідає хлопець.

Стажування в США. Фото з особистого архіву

Отримавши позитивну характеристику і запрошення на роботу наступного літа, Олексій повернувся до України. Нині він працює керівником групи розробників у столичній компанії. Займається створенням програм і додатків для закордону.

Він не має помічника і не потребує особливих умов. Каже, колег упізнає по голосу: «Якщо до мене хтось підходить, кого я не можу впізнати, люди знають, що я не бачу, вони кажуть: «Привіт, я такий». Я кажу: так, я тебе впізнав, усе нормально».

Олексій разом з друзями підкорює гори. Фото з особистого архіву

Його часто запрошують читати різноманітні лекції, зокрема для незрячих. Однак, каже, доводиться інколи відмовляти, бо «різні цінності» – передусім зі старшими людьми.

«Я не чекаю від держави якихось пільг, мене це взагалі не цікавить. Вважаю, що найкраще, що може зробити країна – це просто не заважати мені і таким самим людям, як я. Вважаю, що мені не варто витрачати час на те, щоб скаржитися. Я намагаюся жити повноцінним життям, оскільки мені це цікаво. Цього року ми, наприклад, піднялися на Говерлу, минулого – я пірнав з аквалангом», – розповідає Олексій.

А ще освоїв гру на електрогітарі, а щоб використовувати час ефективно, встановив аудіосистему навіть у ванній кімнаті. Лише проблема – сучасні україномовні книжки складно купити в електронному вигляді: «Я придбав би книгу Олеся Подерв’янського, от нещодавно вийшла, я б дуже хотів прочитати, але мені доведеться її сканувати». Також Олексій мріє кермувати автомобілем.

Сучасні технології дали сину шанс на гідне життя – Віра Садова

Під час розмови знову чутно незрозумілі звуки, подібні до тих, що видає «читач з екрану». «Це мій телефон, який теж говорить зі мною», – пояснює Олексій і відволікається на гаджет.

«Він сприймає світ у кілька разів швидше, ніж інші. Коли він слухає текст у звичайному режимі, йому стає нудно», – тим часом пояснює Віра Садова.

«Було б не дуже круто, якби ви почули це особисте повідомлення. Якби воно звучало повільно, ви могли б зрозуміти, – багатозначно усміхається Олексій. – У мене ще й екран зазвичай увімкнений. І дуже смішні бувають ситуації , коли я їду, приміром, у таксі, дістаю телефон, щось клацаю, вставляю навушники. А водій здивовано каже: а у вас телефон не працює, я кажу: не хвилюйтеся, працює. Просто на екрані нічого не показує».

Олексій Садовий занурюється з аквалангом. Фото з особистого архіву

Вік нових технологій дав сину можливості і шанс на гідне життя нарівні з іншими, каже Віра Садова.

«Зараз для людей незрячих настав час. Я вважаю, що якби він народився у мій час або ще 30 років тому, не мав би можливості чогось досягти, тому що не було таких технологій», – зауважує вона.

«30 років – це ще нормально, а от 100 років, це вже була б біда», – додає Олексій.