Україна разом з низкою інших держав світу офіційно заявила, що не визнає одностороннього проголошення незалежності Каталонії. Київські урядовці й політики також вказують на відмінність ситуації з Каталонією та анексованим Росією Кримом.
Коли каталонський регіональний парламент у Барселоні 27 жовтня ухвалив рішення про відокремлення, українське Міністерство закордонних справ оприлюднило заяву про підтримку «суверенітету й територіальної цілісності Іспанії у межах міжнародно визнаних кордонів».
На побутовому рівні чимало українців, зокрема тих, які живуть в Іспанії або пов’язані з Каталонією, часом розходяться з оцінками процесів, що цієї осені стали головною новиною у Європі.
Роздвоєні почуття
«Для мене це не несподіванка», – каже про каталонський незалежницький рух журналістка Христина Грищук, яка відчуває спорідненість з каталонцями після навчання у Барселоні.
Христина Грищук
Христина розповідає, що спочатку здивувалася, коли 2012 року їй поставили умовою вивчення каталонської мови, але з повагою відреагувала на побажання господарів.
«Подібно, як у нас, у Львові, де іноземцям можуть наполегливо рекомендувати вивчати українську», – розмірковує вона.
2012 рік, наприкінці якого Христина починала навчатися у північно-східному регіоні Іспанії, був позначений новою активізацією каталонського руху.
Восени того року в Барселоні на велетенську маніфестацію під смугастими червоно-жовтими прапорами вийшли понад півтора мільйона каталонців.
На тлі фінансово-економічної кризи, що вразила Іспанію та інші південні країни Європи болючіше, ніж північ континенту, чимало каталонців скаржилися, що їхній регіон змушений вносити до іспанського бюджету несправедливо багато.
У листопаді 2012 року регіональні вибори привели до каталонського парламенту більшість представників партій, які заявляли про прагнення до незалежності.
За словами Христини Грищук, її симпатія до каталонського патріотизму виросла на повазі до мирної наполегливості, свідком якої вона стала: «Я думала, які вони молодці! Як вони захищають свою мову, традиції!..»
Але в той час як Христина вважає, що українці, і зокрема ті, які живуть в Іспанії, повинні визначатися в дискусіях про долю Каталонії, на інших думках наголошує Андрій Якубув, активіст української громади у Валенсії.
Іспанія, ще сама визначається з собою
Перш ніж ставати на якийсь бік Андрій пропонує спочатку уважніше придивитися до Іспанії та її 17 регіонів (і два автономні міста), які мають місцеві парламенти, самобутню культуру й історію, і принаймні три місцеві мови на додаток до найпоширенішої іспанської/кастільської.
Андрій Якубув
Андрій Якубув застерігає про загрозу ізоляції в колах, де поширюється думка лише однієї сторони дискусії: «Деякі українці, які опинилися в Каталонії, просто переказують шаблони, пропаговані гучною меншістю».
«Оскільки в Каталонії відбулося те, що називають референдумом, якимось дивним чином українці згадують: а в Україні також був референдум за незалежність. Тут поєднуються речі і складається якась емпатія. Але це не те саме», – наполягає Андрій.
На його думку, зараз ми спостерігаємо за болісним вирішенням питань співжиття регіонів Іспанії, що затягнулося на кілька століть.
«Ми мали унітарність, яка не вирішила каталонського питання. Ми мали автономію (роки Другої іспанської республіки), яка також його не вирішила, – каже Андрій, – а останні 40 років ми маємо квазіфедеративну структуру Королівства Іспанії».
40 років іспанській демократії
Каталонія, можливо, ефективніше, ніж інші регіони скористалася самоврядуванням, яке гарантує іспанська Конституція 1978 року.
Іспанія – порівняно молода європейська демократія, яка почала ставати на ноги після смерті 1975 року диктатора генерала Франціско Франко.
Багато каталонців досі використовують приклади жорстокості франкістського режиму як аргумент на користь незалежності.
На відміну від країни Басків, іншого регіону Іспанії з помітним сепаратистським рухом, Каталонія економічно потужніша, і досі спрямовувала самостійницькі настрої в мирну розбудову автономних прав.
Андрій Якубув сподівається, що теперішня криза, яку він вважає, насамперед, конституційною, буде вирішена саме конституційним способом.
«Іспанія, мабуть, так і не досягла успіху в створенні міцної політичної нації, але, безумовно, вона утвердилася як правова держава. Вона має міцні демократичні інституції, відповідні юридичні механізмами й політичну незалежність державних службовців усіх рівнів», – каже Андрій, бажаючи деяких таких успіхів і для України.
Перешкодою для вирішення протистояння політиків Барселони з політиками у Мадриді на думку активіста є те, що вони «варяться» у своїх окремих реальностях, і українцям в Іспанії, вважає він, неправильно дивитися на ситуацію, замкнувшись лише одній з тих реальностей.
У понад 46-мільйонній Іспанії українська громада невелика – приблизно 90 тисяч, і дуже молода. Більшість українців прибули туди як трудові мігранти в дев’яностих роках.
Христина та Андрій радять українцям більше подорожувати Іспанією, пізнавати її багатокультурність, а діаспорянам – бути активнішими в політичному житті країни.
«Щонайменше треба мати повагу до того, що вони роблять, – каже Христина, – Вони мають право полемізувати зі своєю владою й оголошувати вимоги до неї».