Врятувати людину: ефект Чийгоза і Умерова

Заступники голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз (ліворуч) та Ільмі Умеров під час прес-конференції в посольстві України в Туреччині. Анкара, 26 жовтня 2017 року

(Рубрика «Точка зору»)

Звільнення з російських катівень заступників голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова можна цілком порівняти з іншою перемогою, яку здобула Україна – звільненням Надії Савченко. Порівняння це тим більш доречно, що в кожному з цих випадків були застосовані ефективні важелі міжнародного впливу.

Партія «Батьківщина» включила Надію Савченко до свого виборчого списку. Зараз Юлію Тимошенко і її соратників часто критикують за це рішення. Але, в кінцевому рахунку, важливо не те, яку політичну позицію зайняла колишня льотчиця після звільнення. Головне те, що депутатство Надії Савченко і символічне включення її до української делегації в ПАРЄ дало додатковий важіль для виведення справи заручниці Путіна на міжнародний рівень. Про Савченко говорили політики і громадські діячі, про неї згадували в ПАРЄ, в результаті її перебування в ув’язненні стало для Кремля «токсичним».

Із Умеровим і Чийгозом вийшло інакше. У Києві змогли використати зацікавленість президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана в участі у звільненні кримськотатарських заручників. Ердоган – сильний і самостійний політичний гравець, вчинки якого визначаються холодним розрахунком, розумінням міжнародного ефекту від своїх дій і внутрішньополітичних дивідендів. Саме тому політик, який чи то дружить, чи то свариться із Путіним, у ситуації з Чийгозом і Умеровим виявився союзником України.

Звільнення кожного заручника російського режиму – важка робота, яка вимагає нестандартних підходів і значних зусиль. І навіть одна звільнена людина – це успіх, збережене життя і здоров’я, щастя родичів і престиж країни. Тому найнебезпечнішим є використання проблеми заручників для отримання миттєвої політичної вигоди.

Простих рішень більше немає

Зараз мало хто пам’ятає, що блокада Донбасу, знаменитий протест проти «торгівлі на крові» організовувався насамперед для того, щоб звільнити з в’язниць угруповань «ДНР» і «ЛНР» українських заручників. Коли організаторам протесту говорили, що режими Захарченка та Плотницького залежать не від торгівлі з Україною, а від прямої підтримки з Москви, ці прості логічні пояснення сприймалися як «зрада». Минув час. Вугілля Донбасу поставляється в Росію, продається російськими підприємствами до Польщі та інших країни Європи, а звідти знову потрапляє в Україну – можливо, «тіньові» прихильники блокади Донбасу були зацікавлені в такій витонченій схемі. Про полонених ніхто більше не згадує, так звані «правителі» Донбасу і не подумали виконувати вимоги організаторів блокади. Про полонених продовжують розмовляти в Мінській групі. Надій на успіх не так вже й багато, але можливості застосування нестандартних кроків все ще є.

Українцям важливо зрозуміти, що вони більше не живуть у чорно-білому світі, в якому спрацьовує будь-яке просте рішення. Простих рішень більше немає – ані для країни, ані для конкретної людини. Тим більше людини, яка захоплена в полон ворогом і стала заручником. Людське життя – не привід для пропагандистських ігор, які так люблять і українські політики, і українські виборці. Врятувати людину з в’язниць Кремля може тільки правильне розуміння справжніх, а не вигаданих «слабких місць» противника, наявність союзників, політичної волі і суспільної солідарності.

Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Політична карикатура

Умеров і Чийгоз повернулися до Києва і пообіцяли повернутися до Криму

Чому Путін звільнив Чийгоза та Умерова?