«Бандерівський інтернаціонал»: неукраїнці в лавах УПА

14 жовтня в Україні відзначають 75 річницю створення Української повстанської армії – УПА. Щоправда, дата 14 жовтня 1942 року є доволі умовною. Про це Радіо Свобода розповів знаний дослідник українського національно-визвольного руху в ХХ столітті, історик Іван Патриляк.

Історична Свобода | «Бандерівський інтернаціонал» - неукраїнці в лавах УПА

Іван Патриляк: «Цілком очевидно, що це символічний день, адже жодна армія, навіть партизанська чи то повстанська, не може виникнути протягом одного дня. Можна вести мову про те, що перші бойові акції проти німецької окупаційної влади, якщо говориться про ОУН(б), – ОУН, очолювана Бандерою – яка пізніше організувалась у повстанську армію, розпочалися з лютого 1942 року. Тоді був комунікат до членів підпілля ОУН(б) із дозволом застосовувати зброю проти німецької адміністрації не лише для оборони, а й для виконання різних завдань. В травні-липні 1942 року з’являються перші німецькі документи, в яких ідеться не просто про рух опору, бо про український національний рух опору йдеться в документах з 20 березня 1942 року, а про повстанський рух. Там ідеться про «націоналістичні банди», і в жовтні 1942 року йде ціла серія донесень німецьких про те, що в багатьох районах Західної України, зокрема на Волині, формуються «стаціонарні національні банди», які діють на постійній основі.

Ця дата, 14 жовтня, за дату заснування УПА була вибрана вже пізніше. В 1947 році, на честь 5-річчя, головнокомандувач УПА Роман Шухевич видав наказ – офіційно цей день був закріплений як дата створення УПА.

Якщо ж говорити про акції військових відділів ОУН(б), то проти радянських партизанів перші більш-менш масштабні акції були зафіксовані в німецьких донесеннях у грудні 1942 року. А якщо говорити про протинімецькі акції – то в січні 1943 року, а з лютого німецька адміністрація відзначає, насамперед, напади на в’язниці: Володимирець, Кременець, Дубно. Атакують в’язниці, бо там утримують дуже багато націоналістичних активістів. Десь вдається їх звільнити, а десь – ні. Невдовзі німці напишуть у своїх донесеннях, що звільнені активісти стають ядром нових націоналістичних банд. Відтак можна говорити, що навесні 1943 року була найактивніша фаза розбудови повстанських відділів. Завершення цього розгортання відбулося до літа 1943 року. Отже, розбудова основних базових структур УПА тривала близько року».

Про один цікавий, але маловідомий аспект діяльності УПА – хто, крім українців, воював у її лавах – Радіо Свобода запитало у львівського історика та журналіста, головного редактором газети «Історія +», автора книжки «Бандерівський інтернаціонал» Олега Стецишина. У своїй праці він наводить 359 біографій бійців УПА, які не були українцями.

​
– Що саме привернуло Вас до цієї теми?

– До цієї теми мене привернула дуже цікава збірка документів, які були надруковані в Росії. Серед іншого, я там помітив, що є дуже багато згадок про службу в лавах УПА представників різних націй. Це трохи дисонувало з тим іміджем, який створює Росія для УПА, бо, фактично, весь післявоєнний час йшлося про те, що упівці – це були лише затяті українські націоналісти, які не визнавали інших націй, які хотіли збудувати моноетнічну Україну, які проводили етнічні чистки. А тут, виявляється, що в УПА воювали не лише українці з Заходу, Центру й Сходу України, а воювали й взагалі неукраїнці – євреї, росіяни, кавказці, народи Середньої Азії, народи Поволжя… І так, побачивши один документ, потім – другий-третій, у мене виникло бажання це все об’єднати. Спершу було бажання написати звичайну статтю, але потім, під час збору інформації, виявилось, що даних доволі багато…

Лейба-Іцик Добровський («Валерій»), єврей, співробітник політичного відділу Штабу УПА на Волині. Був автором відомих звернень УПА до інших народів, зокрема – Азії і Кавказу – які служили в німецьких легіонах («Сыны Туркмении», «Узбецкие аскеры», «Таджики» та інші), а також публіцистичної праці «Як московський царизм підкорював народи». Був заарештований та засуджений на 10 років. Подальша доля невідома

– Вистачає не на статтю, а на цілу книжку.

– Так, на книжку назбиралось.

– Справді, книжка немаленька за обсягом – більше 300 сторінок. Ви пишете про 28 національностей. Тож, українці в цьому списку 29-ті, як титульна нація?

– Справа в тому, що, як такої, статистики в УПА не велося, на відміну від регулярних армій. Це все-таки були повстанці, це було підпілля. Через це, я думаю, ми можемо чесно визнати, що ми такі і не дізнаємось особового складу дуже багатьох відділів – як за участі українців, так і за участі неукраїнців.

Робота художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів». Пропагандистська гравюра, 1948 рік

​ ​– Ну, принаймні, Ви документально встановили, що було 28 національностей, крім українців.

– Це мінімум. Як це не дивно, в УПА було багато й росіян. Деякий час навіть існувала російська сотня в кількості 80 людей. Але вона була доволі ненадійною і її з часом розпустили. Та все-таки, якщо брати солдатів, які там були, а також поодиноких вояків-росіян, які воювали в інших підрозділах, то росіян було доволі багато. В мене вийшло їх більше сотні.

Доволі багато було також кавказців, зокрема азербайджанців. Багато було так званих узбеків – кажу «так званих», бо під цим словом дуже часто мали на увазі не лише етнічних узбеків, а усіх вихідців із Туркестану чи то Середньої Азії: таджиків, туркменів, каракалпаків, казахів… Узбеки, фактично, одні з найперших з’являються в документах, у свідченнях, спогадах ветеранів УПА.

Один із перших національних відділів, який з’явився в УПА, це був відділ кавказців-мінометників, який був у відділі Івана Климишина на псевдо «Крук». Власне, один із перших боїв, який провели ці неукраїнці, був бій у липні 1943 року з радянськими партизанами об’єднання імені Михайлова. Це було в Сурозьких лісах. І після цього комісар цього радянського з’єднання Кузовков зазначав, що дуже хоробро й запекло бандерівці, в тому числі з цими кавказцями, воювали. Самостійний бій спільного національного відділу, де були узбеки, кавказці й росіяни відбувся місяцем пізніше, в серпні 1943 року.

У другій половині 1943 року й у перший-другий місяці 1944 року була максимальна кількість неукраїнців в УПА.

– А як неукраїнці потрапляли в УПА? Це були колишні військовополонені, бійці східних батальйонів німецької армії?

– Як правило, це були червоноармійці, які або втекли з полону, або були відпущені німцями з полону – це також маловідома сторінка історії, коли німці тисячами відпускали полонених червоноармійців для того, щоб ті працювали в тилу. Це були як червоноармійці-українці, так і інших націй, зокрема, кавказців і росіян було багато.

Було багато людей, які видавали себе за українців, не будучи ними. Приміром, був такий генерал Сисоєв, який служив в УПА. Для багатьох несподіваний випадок – радянський генерал видав себе за українця Петра Скирду, уродженця Кіровоградщини. Коли він втік разом із кількома своїми друзями з концтабору, то пристав до УПА. Але дізнавшись, що ті партизани – це українські партизани, а не радянські, він в першому ж бою їх зрадив і прийшов до радянських партизанів.

Національний узбецький відділ при УПА-Північ. 1943 рік

​– Чому в УПА вирішили формувати ці національні відділи? Я так розумію, вони були на рівні сотень, так? Чому вони не розпорошували людей неукраїнської національності по українських підрозділах?

– Спершу це були просто поодинокі люди, яких дуже часто використовували як військових інструкторів. Адже в УПА воювало дуже багато відданих ідейних людей, але малодосвідчених у військовій справі. Через це ці росіяни, грузини, азербайджанці були корисні – вони, власне, були інструкторами: вчили українців воювати. З часом їх ставало все більше, й потроху з них почали формувати окремі відділи – спершу невеликі, а потім більші. Їх долучали, зокрема, для агітації своїх співвітчизників, які служили в німецькій армії – щоб ті переходили на бік УПА. Був навіть план командування УПА використати їх для підняття антирадянського повстання в тилу радянських військ, бо розуміли, що рано чи пізно така потреба виникне – вдарити більшовикам в тил. І коли проводили переговори з офіцерами 805-го батальйону азербайджанського легіону – на німецькій службі ­– то один із аргументів, на якому акцентували українські повстанці, був заклик: мовляв, давайте ви нам допоможете з німцями, а ми вам допоможемо створити армію й будемо разом із вами відстоювати вашу незалежність в боротьбі з Росією. В принципі, такі аргументи дуже часто використовувались – українці не приховували того, що вони бачать в неукраїнцях своїх майбутніх союзників.

– Як бійці інших національностей бачили своє місце в лавах УПА? Для них це було щось тимчасове, чи вони тут знаходили свою батьківщину?

Олег Стецишин, львівський історик та журналіст, головний редактор газети «Історія +», автор книжки «Бандерівський інтернаціонал»

– Скільки людей було, стільки й доль. Відомо багато випадків, коли ці неукраїнці осідали в Західній Україні, заводили сім’ї. Скажімо, ті військовополонені, які були відпущені з таборів, в них були українські дружини, вони переймалися ідеями українців та воювали разом із ними. Очевидно, було й багато тих, хто чисто випадково потрапляв в УПА, хто зовсім не розумів особливості військово-політичної ситуації в Західній Україні. Фактично, в той самий момент, коли почали з’являтись неукраїнці, починають з’являтись перші випадки зради – коли під час боїв із радянськими партизанами або по одному, або колективно перебігали на бік більшовиків і здавалися. Зокрема, відомий радянський командир партизанського з’єднання Сабуров у лютому 1944 року під час своїх контактів із бандерівцями розповів про масові факти дезертирства з боку бандерівців – але не з числа українців, а з числа оцих колишніх червоноармійців. Зокрема, йшлося про кавказців, які переходили на протилежний бік.

– Відомо, що в 1944 році, коли радянсько-німецький фронт посунувся – і райони, де діяла УПА, опинились по радянський бік – то більшість національних відділів зникла. Як це відбувалось?

– Треба визнати, що оце швидке наближення лінії німецько-радянського фронту відіграло дуже погану роль у формуванні національних відділів УПА. Коли перші неукраїнці з’явились у повстанських лавах, то це була зима 1943 року – десь під час Сталінградської битви. І за період із літа 1943-го до початку 1944 року, коли радянські війська захопили Луцьк і Рівне, як мені здається, ці національні відділи просто не встигли остаточно сформуватися. Тоді багато людей, розуміючи, що все валиться, що всі вчорашні плани абсолютно не збуваються, справді дезертирували. Тоді навіть був радянський документ із переліком національних відділів-зрадників УПА – це був заклик до решти: мовляв, ось бачите, вони до нас перейшли, вони зараз спільно з нами, радянськими партизанами, б’ють німців, переходьте і ви до нас.

До речі, можна навіть простежити долю деяких солдатів, які воювали спершу в УПА, а потім пішли в Червону Армію. Наприклад, є документ про чотирьох татар, які втекли в ліс і пристали до партизанського відділу «Сіроманців». А потім уже є радянська база даних загиблих солдатів, в якій один із цих чотирьох вже числився загиблим, станом на вересень 1944 року. Це людина з тими ж самими даними, що вступила до відділу «Сіроманців».

– Як багато представників інших національностей залишились в лавах УПА після 1944 року?

– Багато залишилось, але вже на індивідуальному рівні. Щоправда, була грузинська сотня на Волині, яка існувала після приходу радянської влади якийсь час.

Я думаю, що є підстави казати про 10-20%. Сказати точніше – складно, адже тут вже мова про одиниці, буквально на пальцях однієї руки можна було порахувати в тому чи іншому відділі. До речі, одним із останніх, хто загинув, був росіянин Михайло Літвінов, який служив в УПА аж до 1950 року. Можна уявити, скільки українців в 1950-му році вже не воювали, які зміни вже відбулися на території Західної України, а цей чоловік ще досі воював і загинув у бою біля села Іванківці Тернопільської області. Його псевдо було «Альберт», уродженець Кемеровської області – один із тих неукраїнців, який найдовше воював. Відомі також випадки, коли неукраїнці воювали до 1946-1947 років.

– Відомий радянський пропагандистський штамп тих часів – «українсько-німецькі буржуазні націоналісти». А чи багато німців було в лавах УПА? Наскільки під цим штампом було якесь реальне підґрунтя?

– Якщо читати радянські документи, то там дуже часто згадується про сотні німецьких офіцерів, про артилерію і навіть танки. Звичайно, що це все була неправда. Ніяких німецьких офіцерів не було, були поодинокі німці, інколи це були звичайні дезертири, які не хотіли воювати і, тікаючи з війська, потрапляли до лав УПА. Були також люди зі справді з антифашистськими поглядами, і з цих причин вони не хотіли воювати й свідомо приєднувалися до українців. Але це йдеться про дуже поодинокі випадки. Якщо про червоноармійців можна говорити як про масове явище, то німці, угорці, італійці – це була поштучна кількість.

– Як здебільшого складалась доля тих представників інших народів, які служили в складі УПА, після війни? Їм пригадали їхню службу в УПА? Їм це вилізло боком, чи радянська влада їх пробачила?

– Деяким пробачили, а деяким – ні. У цьому плані цікава повоєнна доля вірмен та азербайджанців. Вірменський відділ зрадив повстанців і перейшов на бік радянських партизанів-ковпаківців. Через це багато повстанців загинуло. Згодом ці вірмени служили в радянських каральних структурах, і відомо, що вже після війни ці вірмени воювали із упівцями. Принаймні, я ніде не читав, щоб їх репресували.

У свою чергу, азербайджанці потрапили до іншого радянського партизанського з’єднання під командуванням Михайла Шукаєва, де з них створили такий собі штрафбат. Тобто, ці люди повинні були кров’ю змивати свою зраду батьківщині. Їх кидали в найважчі бої, вони завжди йшли першими в атаку, тож, зі 130 людей, які перейшли на бік радянських партизанів, якщо не помиляюсь, десь 70 дожило до кінця війни. Але після того проти них порушили кримінальні справи – їм дали тривалі терміни ув’язнення й вони сиділи по таборах із тими ж бандерівцями, яких вони зрадили.

– Який Ви для себе зробили висновок про роль і місце представників інших національностей в УПА? Наскільки ефективною була їхня служба?

– Попервах їхня служба була ефективною: вони брали участь у великій кількості операцій, брали участь у боях із німцями, з польською поліцією, з польськими націоналістичними загонами. Вони охороняли українські села від каральних експедицій німців. За час служби в УПА вони доволі багато допомогли упівцям у захисті своєї території, у захисті українського населення. Але сталося те, що сталося – були також і акти зради, які призводили до смертей багатьох українців.

– Хтось із неукраїнців написав якісь спогади про свою службу в УПА?

– Був такий Серго Арутюнян – командир вірменського відділу. Він в Єревані випустив книжку про свою службу під час війни. Розповідав, як він спершу потрапив у полон, як вони групою зуміли з нього втекти, як зустрілися з бандерівцями, як служили. Щоправда, він заперечує службу в них – він подає так, наче вони просто контактували з ними. Але він дає дуже багато нюансів, яких немає в повстанських офіційних документах, він дуже сильно заповнює оці білі плями, які були в історії вірменського відділу.

Так само є спогади Володимира Чермошенцева – це молодий росіянин, який служив в УПА. Причому потім йому навіть вдалося уникнути за це покарання. Свої спогади він написав вже у зрілому віці – розповів, що випало на його долю.

– Ви у своїй книжці наводите цитату цього Володимира Чермошенцева: «Я горжусь, когда меня называют бандеровцем».

– Так, він, до речі, зараз мешкає на Тернопіллі, а до цього жив у Криму. І коли сталася окупація Криму Росією, то він, вже будучи людиною похилого віку, виїхав до своїх побратимів, які його покликали до себе на Тернопільщину.

Є також книжка, написана згаданим вище Михайлом Шукаєвим – командиром партизанського радянського з’єднання. Він наводить дуже детальний опис, як азербайджанці потрапили в УПА. Бо ці колишні легіонери, які були в УПА, потім перейшли в його з’єднання. Очевидно, він написав їхню історію з їхніх же слів.