Обмежуючи свободу слова без пояснень, Україна втрачає друзів у світі – Романюк

Київ – Вже минуло 17 років, як немає українського журналіста Георгія Ґонґадзе, що зник у 2000-му і чиї останки пізніше виявили в Таращанському лісі. Цими днями українські медійники вшановують пам’ять загиблих колег і закликають владу ефективно розслідувати злочини проти журналістів та не допускати їх у майбутньому. У п’ятницю на такому заході пам’яті в Києві згадували імена всіх загиблих журналістів з часу проголошення незалежності. За даними Інституту масової інформації, з початку цього року зафіксовано 18 випадків побиття журналістів, 21 випадок погроз, 5 випадків цензури та 54 випадки перешкоджання роботі. Що це означає для свободи слова в Україні, розповіла Радіо Свобода виконавча директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк:

Право на дію | Хто відповість за злочини проти медійників?

– Якщо говорити про негативні тенденції, то у нас фіксується зростання кількості нападів на майно журналістів. З початку року у нас 9 підпалів автомобілів журналістів, причому йдеться про тих журналістів, які, наприклад, розслідують дерибан землі або якісь оборудки, пов’язані з незаконним будівництвом.

Для порівняння: торік у нас тільки один випадок підпалу автомобіля зафіксували – в січні 2016-го. Тобто по цій категорії – різке зростання.

Також негативною тенденцією є зростання кількості порушень у відповідях на інформаційні запити. Це – комплексна ситуація. По-перше, відкрилося багато реєстрів, журналісти почали надсилати дуже багато запитів. І традиційний запит, який особливо полюбляють журналісти в регіонах, – це про зарплату місцевих чиновників. І традиційно на це запитання місцева влада не хоче відповідати, і ми фіксуємо порушення.

Якщо говорити про позитивні тенденції, то це – зменшення цього року фізичної агресії щодо журналістів: за такий самий період у нас було 24 випадки побиття, цього року –18. Ми це пов’язуємо з тим, що цей рік є більш-менш політично стабільним, якихось таких пертурбацій у нас немає у політичному просторі.

Погроз також стало менше. Минулого року була ситуація з «Миротворцем», сайтом, що оприлюднив персональні дані журналістів, у зв’язку з чим ті отримували погрози. Цього року якихось таких ситуацій не було зафіксовано.

Оксана Романюк

І якщо говорити про три ключові вимоги, які ми ставимо у сфері свободи слова, то по-перше, це справа Павла Шеремета – вимагаємо розслідування і покарання винних, публічного звітування.

По-друге, закон про звітування антикорупціонерів. На жаль, під цей закон підпадають і журналісти-розслідувачі. Я нагадаю, що із січня наступного року ті журналісти, які розслідують корупцію (а переважна більшість із них зареєстрована як громадські організації), змушені будуть заповнювати електронні декларації та оприлюднювати їх, так само, як чиновники, які отримують кошти з державного бюджету. І не тільки журналісти будуть змушені оприлюднювати декларації, а й треті особи, що з ними співпрацюють: воду постачають чи друкарські якісь послуги. Цей закон однозначно треба скасовувати, треба вносити якісь зміни.

І третє, на що потрібно звернути увагу, це доступ до інформації. Щоб покращити ситуацію, зараз треба вносити зміни до законодавства. Дуже високий судовий збір, і він не по кишені регіональним журналістам.

Наприклад, журналіст отримує відмову у наданні інформації, і в нього – два шляхи: подати до суду і заплатити понад 500 гривень судового збору (а при зарплаті регіонального журналіста у 2-3 тисячі – це нереально) або подавати заяву до поліції.

Тут мушу сказати, що з початку року три справи, коли чиновники порушили право журналістів на доступ до інформації, були розслідувані і передані до суду. Тобто ця стаття працює.

– Говорячи про відповідальність за злочини щодо журналістів, на жаль, згадують багато імен. Зокрема, минуло більше року з часу убивства журналіста Павла Шеремета, якому в машину заклали вибухівку. Ні виконавців, ані організаторів злочину наразі не встановлено. Як Ви оцінюєте прогрес загалом у розслідуванні цієї справи?

– Ми оприлюднили заяву від журналістської спільноти, і коли ми ми її писали, я консультувалася із Дмитром Гнапом, який зробив власне розслідування щодо Павла Шеремета, зняв фільм (був співавтором – ред.), і якщо я не помиляюсь, включений як консультант у розслідування, у нього були зустрічі зі слідчими і так далі. І ми підтримуємо його оцінку: він сказав, що зараз необхідно підсилити слідчу групу.

Тому що, виявляється, що в Україні на одного слідчого припадає просто шалена кількість справ. І на тих слідчих, які розслідують справу Шеремета, «висить» купа величезна резонансних справ, які ті мають розслідувати. В результаті страждає і якість розслідувань, і оперативність.

І ще такий нюанс: у нас, все ж таки, немає того рівня експертизи, який є за кордоном. Тому ми закликаємо МВС офіційно надіслати запит до дипломатичних представництв закордонних, попросити їх надати слідчих. Я маю на увазі дипломатичні представництва країн Європейського союзу, я знаю, вони готові надати консультантів, наприклад, з дешифровки записів.

Потрібно докладати якомога більше зусиль, аби цю справу оперативно розслідувати і оперативно довести до кінця.

– Влітку «Комітет захисту журналістів» також рекомендував залучити до розслідування незалежних міжнародних слідчих. Цю ідею не підтримали?

– Наскільки я знаю, ця організація тоді взяла на себе пошук слідчих, зобов’язалася знайти і порекомендувати. Поки що вони не порекомендували, тому я закликаю українську владу бути проактивною, не чекати, поки їм когось порекомендують, а взяти і самим написати листа у дипломатичне представництво, наприклад, Великої Британії, Німеччини чи Франції.

Я впевнена, що ці країни готові підтримати, надати консультативну допомогу, надіслати спеціалістів. Не думаю, що в цьому може бути якась проблема.

– У звіті місії ООН, який презентували цього тижня в Києві, автори, серед іншого, говорять про переслідування за проукраїнські погляди на непідконтрольних Україні територіях, об’єктами яких стають і журналісти також. Зокрема, Фіона Фрейзер згадувала донецького блогера і журналіста Станіслава Асєєва, відомого також під псевдонімом Станіслав Васін і нашим читачам, оскільки Асєєв є одним із авторів проекту Радіо Свобода «Донбас.Реалії». Відомо, що угруповання «ДНР» не допускає до нього представників міжнародних організацій, але, як заявила раніше представниця від України у гуманітарній підгрупі на переговорах у Мінську Ірина Геращенко, ім’я Асєєва включено до так званих списків на обмін.

Відомо також, що минулого року у Луганську сепаратисти затримали блогера Едуарда Неделяєва.

Які є важелі впливу у громадянського суспільства, у міжнародної журналістської спільноти, аби захистити колег у зоні конфлікту?

– Станом на зараз залишається тільки піднімати це питання через міжнародну спільноту, зокрема, на Мінських переговорах. Тому що зараз у «ЛНР» та «ДНР» так званих перебуває двоє українських журналістів ув’язнених – це якраз Станіслав Асєєв та Едуард Неделяєв. Едуарда Неделяєва ув’язнено на 14 років за просто пост у Facebook, де той критикував економічну ситуацію місцеву.

Про це дуже важливо говорити постійно і українській журналістській спільноті, і закордонній, щоб про це не забували. Тому що я знаю, що Васіна включили у списки на обмін, але що стосується Едуарда Неделяєва – ситуація досить туманна.

– Також є журналісти Роман Сущенко і Микола Семена, яких судять у Росії і в анексованому нею Криму відповідно. Як Ви оцінюєте перспективи цих справ?

– Дуже важко мені щось сказати про перспективи судових справ, якщо йдеться про Російську Федерацію. Я знаю, що 18 вересня буде черговий суд щодо Миколи Семени, і закликаю журналістів і небайдужих громадян звернути на це увагу. Можливо, це сприятиме тому, що цьому журналісту дозволять виїхати з Криму.

Я нагадаю, що Миколі Семені – майже 70 років, його звинувачують у екстремізмі просто за те, що він написав статтю, де описав ситуацію в Криму так, як він бачить.

– Хотіла би також спитати і про затримання медійників в Україні. Зокрема, йдеться про житомирського блогера Василя Муравицького, якого підозрюють у державній зраді. «Репортери без кордонів» і «Комітет захисту журналістів» закликали українську владу його звільнити. Справу блогера Руслана Коцаби знову розглядають в апеляційному суді, оскільки вища інстанція скасувала виправдальний вирок. Раніше Amnesty international називала Коцабу в’язнем сумління. Як Ви оцінюєте цю ситуацію?

– Якщо говорити про Коцабу, то тут йдеться про ширше поняття, аніж журналістська діяльність – про вираження поглядів.

Я думаю, що українській владі, зокрема – СБУ, слід діяти більш прозоро, публічно, чітко пояснювати свої кроки і консультуватися з медіаспільнотою, коли такі речі відбуваються, тому що результатом є те, що Україна просто втрачає друзів у світі.

Ми також зверталися до СБУ з цього приводу, і вони обіцяли зустрітися з нами окремо і поговорити на ці чутливі теми, сподіваюся, наступного тижня нам вдасться провести цю зустріч.

Я думаю, що там просто немає розуміння, як працює медійна сфера, я працюють інформаційні потоки, і який вплив на Україну мають їхні дії.

Тому що – так, національна безпека, згідно з міжнародними документами, є абсолютно легітимною категорією для обмежень свободи слова, але наскільки у даному випадку дійсно йдеться про національну безпеку – ось це важливо зрозуміти. Багато питань виникає.

– Міжнародні журналістські організації також засуджують видворення з України іноземних журналістів за «антиукраїнську пропаганду». Йдеться як про кількох російських журналістів, так і, наприклад, про двох іспанських журналістів. Це – корисна для України тенденція чи – навпаки – небезпечна?

– Те саме, що я кажу. У зв’язку з видвореннями, які не пояснюються, не показуються рішення суду, на основі яких це було зроблено, у нас виникає загроза того, що Україна може втрачати друзів у світі. Ми постійно повинні розказувати, пояснювати, аналізувати і так далі.

– Також швидко спитаю про ситуацію із СБУ та «Українською правдою», якій закидають розголошення державної таємниці. Якою позиція ІМІ з цього приводу?

– Навіть не знаю, з чого почати. Матеріал був опублікований у січні. Зараз у вересні згадали, що цей матеріал, виявляється, розкриває державну таємницю. Але згідно з національним законодавством, відповідальність за розкриття таємниці несе той, хто її зберігає, тобто розпорядник інформації. І якщо її вже розкрили, то журналісти не несуть відповідальність. Несе відповідальність той, хто її «злив». І знову ж таки, ми бачимо повне нерозуміння, як працює інтернет та як працюють інформаційні потоки.