Кількість школярів у «сірій зоні» зростає – Філіпішина

Київ – Понад 408 тисяч дітей вперше сіли за шкільні парти цього року в Україні, з них понад 22 тисячі – у Луганській та Донецькій областях. Між тим, як зазначають волонтери і громадські активісти, на Донбасі наразі залишаються ізольовані населені пункти, де дуже складно забезпечити умови для ефективного навчання, а деякі школярі, щоб потрапити на урок, змушені переходити щоразу лінію розмежування.

Право на дію | День знань для всіх: наскільки освіта доступна в Україні?

Очільник Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський зазначає, що 16 із 567 шкіл, які розташовані на підконтрольній Україні території області, все ще розбиті через обстріли і не працюють, крім того, ще кілька сотень перебувають на непідконтрольній території Донеччини.

За словами заступниці голови військово-цивільної адміністрації Луганщини Ольги Лішик, на підконтрольній Україні території області зараз працює 298 шкіл.

«Всі школи, які були пошкоджені у свій час (а це, в основному, 2015 рік), відбудовані, всі школи відкрили свої двері і всі школи запрацювали», – сказала вона у коментарі Радіо Свобода.

Якщо говорити про те, у яких умовах живуть і навчаються діти у зоні конфлікту, то у містах і селах вони сильно відрізняються, переконана волонтерка Олена Розвадовська. Вже більше двох років вона живе безпосередньо поряд із лінією розмежування і допомагає родинам із дітьми.

«Є села, які відрізані від будь-яких автошляхів та асфальтованих доріг, а в школі залишилося 20-30 дітей, і для них там, звичайно, важче забезпечити нормальні умови і харчування, і навчання. Є такі місця, звідки діти ходять і на ту сторону у школу щодня – наприклад, Зайцеве (Донецька область – ред.). Це те селище, де є певна кількість дітей, які ходять через лінію вогню під Горлівку, щодня так навчаються і після закінчення уроків повертаються додому. Є села, де школа постраждала і справді дітей скерували у якісь інші школи. Те ж саме Зайцеве: діти, батьки яких вирішили залишити навчатись на підконтрольній Україні території, щодня їздять 20 кілометрів під Бахмут у школу. Очевидно, що якщо сильний обстріл, заметіль або дуже погана дорога, автобус просто не приїжджає за дітьми», – розповідає волонтерка.

Олена Розвадовська із дітьми із Зайцева на Донеччині, архівне фото із Facebook волонтерки

Хорошими такі умови для навчання не назвеш, але це – краща ситуація, аніж була два роки тому, коли діти просто сиділи у підвалах і бомбосховищах, і були переведені на індивідуальне навчання «для галочки», зауважує Розвадовська. Іноді однак, розповідає вона, нібито із міркувань безпеки дітям пропонують щось набагато гірше, ніж у них є.

«Деякі школи, наприклад, село Кримське на Луганщині – воно зовсім на передовій, відрізане від доріг, і там є школа, яку відновлювали всім світом – всі міжнародні організації, які тільки можна, і вікна, і шифер туди надсилали. Там всього 40 дітей максимум. Дитячий садочок при школі працює. І от цього року є один видатний чиновник, який вирішив, що краще він цю школу закриє, а дітей направить із цього села у Новоайдарський інтернат, сімейних дітей – в інтернат. І звичайно, що потім на рівні обласної адміністрації швидко все владнали, і школа працює», – каже Олена Розвадовська.

Тим часом, представниця апарату Уповноваженого з прав людини Верховної Ради Аксана Філіпішина зауважує певні позитивні зрушення, якщо говорити про доступ до освіти у зоні конфлікту:

– Звичайно, за ці три роки є певні зміни. Період розпачу вже минув, почали відбудовуватися зруйновані школи. Ситуація змінюється ще й у зв’язку з тим, що кількість дітей, які навчаються у закладах освіти у так званій «сірі зоні», збільшується. Це про те, що люди із числа внутрішньо переміщених осіб, на превеликий жаль, повертаються у «сіру зону».​

Ця тенденція розпочалася ще минулого року, і вже наприкінці 2016-го усі навчальні заклади – у тому числі такі тривожні населені пункти, які щодня у нас на слуху: Мар’їнка, Красногорівка – навіть там на кінець навчального року спостерігалося збільшення кількості дітей. Це означає, що люди, які свого часу покинули небезпечну територію, не змогли тут реалізуватись, потягнути винаймання житла і знайти роботу, і тому змушені наражати своїх дітей на небезпеку і повертатися до місця свого постійного проживання.

Аксана Філіпішина

Між тим, були позитивні зміни у законодавстві України, спрямовані на захист прав дітей і їхнього доступу до освітніх послуг. Скажімо, запроваджено пільги при вступі до навчальних закладів, також для дітей, які перебувають на непідконтрольній території – а ми всі розуміємо, що це громадяни України, і вони мають право вступати до навчальних закладів.

Збільшується кількість дітей, які проходять або дистанційне, або екстернатне навчання, і заявляють про свій намір складати ЗНО і вступати до вишів на підконтрольній території. Лише цього року кількість таких дітей складала майже тисячу – разом із непідконтрольних територій Луганської і Донецької областей.

Тим не менш, ті 20 тисяч дітей, що відвідують навчальні заклади (і дошкільні, і загальноосвітні), мають певні проблеми. І ці проблеми пов’язані не тільки з тим, що одягнути і як дістатися до школи, не потрапивши під обстріл. Йдеться і про серйозні психологічні травми. І у зв’язку з цим ми з позитивом спостерігаємо за тим, що Міністерство освіти і науки спільно з науковцями, волонтерами, міжнародними організаціями навчає вчителів, які працюють у зоні конфлікту, щодо реагування на ситуації, пов’язані із конфліктом, і надання дітям підтримки.

– Як ви оцінюєте ідею створення опорних шкіл? Наскільки це працює, якщо говорити про зону конфлікту?

– Дійсно, цього року почали практикувати створення так званих опорних шкіл, коли маленькі школи закривають, а натомість відкриваються ці опорні школи, куди мають з’їжджатися діти. Так цього року загалом по Україні до 1 вересня закрито майже 130 шкіл.

І це дійсно, на мій погляд, таке «для галочки» виконання своїх зобов’язань перед дітьми. По-перше, збільшується час потрапляння дитини до школи. О котрій дитина мусить прокидатися вранці, якщо її забирають із першого села, а потім ще треба заїхати у кілька сіл, і тоді аж вона дісталася до місця навчання? І особливо у зимовий період, такі діти будуть повертатися додому пізно ввечері або – якщо дітей не можна перевозити у темну пору доби – це означає, що діти будуть «недонавчатись» і не досиджувати до кінця занять, не здобувати повноцінну освіту.

– Я б хотіла ще спитати про дітей, які перебувають у закритих закладах, в інтернатах, у лікарнях. Частину таких закладів, наскільки мені відомо, евакуювали на більш безпечну територію, у тому числі – у самому регіоні, відповідно, навантаження на заклади, які їх прийняли, дещо зросло. Якою є ситуація зараз, за вашими спостереженнями?

– Дійсно, ми моніторили упродовж року всі закриті заклади, де перебувають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, в тому числі – діти, які були вивезені із Луганської області на Одещину, збирали інформацію по кожній дитині, спілкувались із дітьми.

У Донецькій області більшість таких дітей – понад 150 – перебувають у Святогірську, і тільки упродовж минулого року ми тричі відвідували цей заклад. Ситуація там – дуже складна, в тому числі у зв’язку із низькою психологічною підтримкою дітей, які там зібрані із 5-х інтернатів в один заклад, у яких дуже важкий період адаптації, і він ще не закінчився упродовж цих 2-3 років. Заклад, який раніше був оздоровчим, на наш погляд, не справлявся повною мірою із ситуацією. Тільки зараз ситуація почала змінюватись на краще.