​«Із 2014 року розпочалось українське літературне відродження» – письменник із Луганщини

Роман Батькович – письменник із Луганщини. У 2014 році через воєнний конфлікт на сході України переїхав у Київ, де, за його словами, принципово відмовився від усього російського. Письменник каже, що Луганськ, нині підконтрольний бойовикам угруповання «ЛНР», ніколи не вважався російським містом, і настроїв серед жителів таких не було, проте все змінилося саме у 2014 році.

Також, за словами Романа Батьковича, справжня літературна творчість розпочалася вже в Києві – він став учасником братства «Свідки слова». Тепер його оповідання можна буде прочитати в антології «Порода», де надруковані твори письменників та прозаїків Донбасу.

– Які Ваші твори увійдуть до антології «Порода»?

– Два оповідання невеликих. Одне реалістичне, хоча зазвичай я в такому жанрі не пишу. Воно про моє гіперболізоване бачення мого дитинства на Донбасі. Хоча прямо у творі не зазначається, що мова йде саме про цей регіон. Проте я впевнений, що читачі це відчують. А друге – містика.

– Як часто у Вашій творчості простежується тематика Донбасу?

– Нечасто. Навпаки, те, що я пишу, це вихід з тієї ситуації. Я пишу містику, здавалося б, страшна література, але насправді вона не така страшна, як дійсність, яку ми бачимо зараз на Донбасі.

– А чому обрали жанр «містика»?

– З дитинства тяготів до містики, до хорорів. Першими великими творами, які я прочитав у своєму житті, це був «Вій» та «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» Гоголя. Це справило на мене величезне враження. Завжди намагався щось таке повторити. Але зараз уже є свій стиль. Просто реалістична література мені нецікава.

– У яких виданнях, збірках уже публікувалися Ваші твори?

– У нас виходило дві збірки в «Свідках слова» – антологія «12» і її друге видання. Там було майже 70% нового тексту. Також мої твори друкувалися в «Українському слові» та в збірці оповідань «Позапростір».

– Хто такі «Свідки слова»?

– Це – літературне братство. Ми не пов'язані між собою однаковим жанром, нас об'єднує те, що ми любимо писати. Крім того, ми влаштовуємо різні заходи. Наприклад, презентації сольних збірок наших братів ми організовуємо завжди разом.

Ще в нас є проект «Вечеря на 12 персон». Готуємо його разом з Лесею Мудрак та житомирською літературною школою. У них ще наприкінці 1990-х була збірка з такою назвою. І Леся Мудрак, коли побачила нашу антологію «12», придумала зробити спільну вечерю. Це цікавий формат. Ми сідаємо за стіл, вечеряємо, читаємо та обговорюємо творчість. Таких вечерь було вже дві – у Києві та Житомирі. Думаю, що тепер цей проект можемо везти й до Львова.

– Ви пишете українською. Але є стереотип, що в Луганській області майже не спілкуються українською…

– Бо у великих містах у повсякденному житті, дійсно, не спілкувалися українською. Я скільки пам’ятаю, то це були лише викладачі. Але, мені здається, усі розуміли українську. І якщо запитати саме українською, то почуєш відповідь цією ж мовою. Це не була така вже проблема.

А чому пишу українською? А якою ще писати мовою, якщо ми живемо в Україні? Якщо ми хочемо творити саме українську літературу та бути її частиною. А українська література російською мовою мені не до вподоби.

– Коли починали літературну творчість одразу писали українською?

– Я починав писати ще в Луганську. Це було кілька оповідань російською мовою. Відколи переїхав у Київ, я не читаю російською, не слухаю російську музику та не дивлюсь ніякого їхнього кіно-продукту. Взагалі відмовився від усього російського. Сам пишу й розмовляю українською. Це якось легко було змінити. Звичайно, був маленький проміжок часу на адаптацію, але згодом це все минуло.

Антологія «12». «Свідки слова»

Я не можу сказати, коли саме вивчив українську. Ось у перший клас прийшов, а до одинадцятого вже вивчив. Ні. Я не пам’ятаю. Але це було природньо: коли забажав спілкуватися лише українcькою, воно само все перемкнулося.

– Чи застали Ви події в Луганську, які розпочалися у 2014 році?

– Коли навколо Луганська з’явилися блокпости з незрозумілими людьми, які були озброєні та з російськими прапорами, я вже наступного дня поїхав у столицю. Це було десь 5 травня 2014 року. Відтоді не повертався.

– Розуміли, що ці події затягнуться не на один рік?

– Була надія, що це все швидко закінчиться. Зараз зайде українська армія – і все звільнять. Але після того, як ці люди з російськими прапорами просиділи тиждень в СБУ, уже довкола нього побудували барикади, якісь місцеві жителі почали їх годувати, тоді вже надій не було. Просто було відчуття, що нас покинули. Не було СБУ, міліції і ми якось сам на сам залишилися з цими озброєними людьми. І на початок травня було відчуття, що «дела не будет». Ще по суті не було ніякого конфлікту. Слов'янськ уже захопили, але слова «війна» ще ніхто не казав. Та все рівно вже тоді хотілося кудись подалі поїхати.

– Були в Луганську до 2014 року настрої, що це місто – Росія?

– З'являлись якісь намети, де розповсюджували якусь агітаційну продукцію. Але вони здавалися маргінальними, бо їх ніхто не читав, а людей, хто там сидів, ніхто не слухав. Зрозумійте, ніхто нікому не забороняв спілкуватися російською. Ось коли з'явився дубляж фільмів українською, не зменшилася кількість відвідувачів у кінотеатрах. Ні. Тобто людей українська не лякала, мовне питання не бентежило. До тих пір, поки на цьому не почали грати політики. З'явились якість міфи про західну Україну, у 2014-му постійно лякали «правосєками». Зіграли на страхах, і хтось у це повірив.

– Хотіли б повернутися в Луганськ, який був до 2014 року?

– Я ніколи не уособлював себе лише луганчанином. Завжди вважав, що я з України, а не з окремого міста. Зараз мені в Києві жити подобається. Якби не було цього міста, не було б ніяких «Свідків…», збірок та мого літературного життя. Бо в Луганську це було просто неможливо.

З антології «12»

– Чому?

– Мені особисто було дуже складно зрозуміти, до кого звертатися, щоб десь публікуватися. У Києві з цим легше – тут багато літературних гуртів, видань, друкарень…Писав би я в Луганську й далі собі в стіл, бо там проводились творчі фестивалі, але загалом музичні або художні. Були і для поетів, а ось прозаїкам свою площину знайти було важко.

– Чи зможе антологія «Порода» довести, що Донбас все ж таки літературний?

– Сподіваюсь на це. Впевнений, що багато читачів навіть не знають, що ці митці, твори яких вони бачать не вперше, насправді з Луганської та Донецької областей. Це буде приємне відкриття.

​– Як Ви вважаєте, чому насправді навіть місцеві дуже погано знають своїх рідних літературних митців?

– Бо про це майже ніхто не розповідав. Є якісь уроки в школі, але такої просвітницької роботи не ведеться. Якби влада – і місцева, і центральна – більше приділяли уваги та давали фінансування на культурні заходи, усіх подій 2014 року не було б.

Які українські фестивалі були в Луганську? У школі – конкурси «Як парость виноградної лози». Якість конкурси читців. І все. Це був максимум від місцевої влади. Самі митці щось робили за свої кошти, але, знову ж таки, це були або музичні, або художні…

До Луганська дуже рідко приїжджали літератори та презентували свої книжки. Це зараз відбувається на високому рівні. Молодь випустила книжку й поїхала по всіх містах України. У мене взагалі таке враження, що з 2014 року почалося літературне відродження України.

– Стало легше друкуватися?

– Можливо, це лише моє враження, тому що я переїхав у столицю. Але контакт митця зі слухачем зараз набагато кращий. Тепер це дійсно якась мета – показати, що в нас є українська література. Презентувати саме свою…рідну.

– Яким Ви бачите свій літературний розвиток далі?

– Після того, як ми зняли буктрейлер антології «12», з'явилась ідея це екранізувати. Такі собі короткометражки на наші твори.

А що стосується моєї творчості – хотілося б і далі писати. Не просто оповідання, а щось велике. Зараз пишу містичний детектив.

ПОСЛЕДНИЙ ВЫПУСК РАДИО ДОНБАСС.РЕАЛИИ:

​(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)