(Рубрика «Точка зору»)
Україна на світовій арені переважно виступає в ролі об’єкта політичних процесів, а не самостійного гравця. Попри це, велику роль в міжнародних процесах відіграє саме Україна та те, що відбувається довкола неї. Певною мірою вона навіть стала визначником сучасної доби. Щоразу, коли здається, що світ от-от забуде про Україну, викине її з голови та порядку денного, як неодмінно трапляються якісь історії, з котрими Українська держава пов’язана.
Тому зовсім не дивно, що й становище, в якому опинився сучасний світ, теж можна описати за допомогою України. Колишній британський прем’єр Вінстон Черчилль казав, що Балкани створюють більше історії, ніж самі можуть спожити. Щось подібне, власне, відбувається й із Україною. І мова не лише про Майдан чи війну, а й про суміжні впливи, як та ж «амбарна книга» Партії регіонів, через котру команда президента США Дональда Трампа встигла звинуватити офіційний Київ у втручанні в американські вибори.
Скандальний президент Парламентської асамблеї Ради Європи Педро Аграмунт після того, як в ПАРЄ ініціювали його відставку, звинуватимовленостів у цьому українську делегацію.
Проте найбільш показовою моделлю є Мінські угоди – це той тип домовленостей, котрий чудово характеризує й пояснює те, що відбувається в сьогочасній міжнародній політиці. Той тупик, в котрий зайшла світова дипломатична спільнота, сподіваючись, що все якось само по собі розсмокчеться. Якось то воно буде. В цьому сподіванні найкомфортніше почувалися ті, кому не хотілося бруднити руки в українських проблемах. Хто думав, що вдасться відбутися висловленням «рішучих занепокоєнь». Що можна просто перечекати. Власне, певною мірою так само сподіваються чиновники у Києві та Москві, що ситуація повернеться в їхній бік і ніяких угод не доведеться виконувати. Вони завідомо мертвонароджені.
Із периферії процесів у самісіньку гущу
Мінські угоди – це глухий кут. Коли мовиться про те, що проблему з російською агресією можна розв’язати лише дипломатичним шляхом, то не слід себе обманювати, що цим шляхом є Мінський процес.
За час від початку російської агресії кількість подібних глухих кутів зросла: ситуація довкола Дональда Трампа; спочатку «Брекзит», а потім й поразка консерваторів на виборах, що ще більше послабила позицію Британії при виході із ЄС; непорозуміння в Євросоюзі, котрий не знає, як і куди далі рухатися; збільшення євроскептичних настроїв у владних верхах країн «Вишеградської групи»; нікуди не зникла міграційна проблема; загострення ситуації на Балканах та кризи у Венесуелі; теракти в європейських столицях і ще багато всього іншого. Ці питання без відповідей накопичуються, довкола них постійно засідають різні групи і ні до чого врешті-решт не приходять. Одне лиш занепокоєння чується довкола.
І не прийдуть, поки не допоможуть вирішити українські проблеми, себто не розберуться із путінською Росією, бо винуватцем значної частини світових негараздів, їхнім генератором є саме Кремль. Це часто ланки одного ланцюга, котрі тісно поєднані недіючими угодами, на кшталт Мінських домовленостей.
Професор Ярослав Грицак у своїй недавній колонці писав наступне: «Чим більше Україна європеїзується, тим більше Європа українізується. Проблеми останньої – нестійкість політичних і економічних структур, біженці, соціальна нерівність, популізм – все більше схожі на українські. А замах Путіна на повоєнну геополітичну систему робить Україну і Європу ситуативними союзниками».
Європі варто використати ситуацію в Україні як нагоду позбутися деструктивних елементів у політиці. Лакмусовим папірцем у цьому випадку є не лише приналежність до ультраправих та ультралівих, екстремістів та популістів, а й тісні зв’язки із російською владою. Очевидно, що Кремль не фінансуватиме адекватних людей, адже зовсім не зацікавлений в тому, аби європейські країни розвивалися. Путін та компанія намагаються сіяти хаос довкола себе, аби заявити, що США та ЄС нездатні ні з чим впоратися. Що лібералізм вичерпав себе, він нездатний твердою рукою придушити зовнішні та внутрішні загрози, тому всюди мусить втручатися Росія.
Тому всі ці «представники «ДНР», відвідувачі анексованого Криму із числа європейських політиків – усі вони мають опинитися поза законом. Це дозволить очистити й оздоровити політичне поле в Європі. Провівши в себе дерашизацію, західні чиновники помітять, як раптово відсічеться ціла купа проблем, ніби їх й не було. Звісно, це не розв’яже їм руки повністю, адже значна частина проблем загалом лежить поза російською площиною. Та й поки існує Путін та його посіпаки – вони не дадуть нікому спокійно жити, але тоді вже матимуть менше можливостей, аби капостити.
Завдання для України полягає не лиш в тому, щоб так само вичистити політичну шахівницю від маріонеток Кремля, а й аналогічне до того, котре стоїть й перед Балканами: навчитися не продукувати більше історії, ніж сама здатна спожити. Припинити вляпуватися в історії й потім залежати від інших. Для цього мусить максимально покладатися на себе. Зараз це можливо лише через тісну співпрацю із Заходом. Рух в напрямку НАТО та ЄС допоможе стати більш самостійною, бо вчить приймати правила та грати за правилами. Це системність та послідовність, відповідальність за свої слова та дії, себто те, що ненавидять в Росії. Захід же міг би допомогти так званим «планом Маршалла» для України. А сильна Україна – це цвях в труну путінізму.
Без цього всього на нас чекає світ Мінських угод, світ гібридного миру із постійною гібридною загрозою, лабіринт мінотавра, в котрий всі заганяють себе, не думаючи про те, як з нього потім вибратися.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода