Київ – У червні-липні цього року у музеї Museum Humanum (Австрія) працювала фотовиставка «перші кроки після Донбасу», героями світлин якої стали українські бійці, які втратили кінцівки унаслідок поранень на сході України. Один з них – Євген Сітенко з батальйону спецпризначення «Азов», який був тяжко поранений влітку 2014 року. Після ампутації ноги Сітенко пройшов тривале лікування і протезування, під час реабілітації в Австрії вчився заново ходити. Наразі Євген Сітенко продовжує боротьбу за себе і своїх побратимів, які мають проблеми з оформленням документів як учасники АТО та які потребують фізичної і психологічної реабілітації. Про це Сітенко розповів Радіо Свобода.
– Мені було важко, аде підтримали побратими і волонтери. Я одружився, ми з дружиною виховуємо двох синів. І коли телефонують побратими, які відновлюють здоров’я у шпиталях і лікарнях та переживають, як їм жити після ампутації кінцівки – я їм пояснюю: хлопці, не переживайте, життя триває. А якщо зустрінете свою людину, свою половинку, взагалі найцікавіше і розпочнеться.
– Ви знайшли свою половинку, маєте родину. Чи важко було, коли опинились на шпитальному ліжку, повертались у мирне життя?
Євген Сітенко вдома на Київщині
До війни, і я гадки не мав, наскільки байдужими можуть бути чиновники
– Якщо чесно, у мене проблем з тими, хто врятував моє життя і хто мені проводив протезування, реабілітацію, хто вчив ходити на протезі – з ними проблем або конфліктів жодних не було. А от з чиновниками, які відповідають за оформлення учасників АТО – це жахливо. Раніше, до війни, і я гадки не мав, наскільки байдужими можуть бути чиновники. Я про це і раніше говорив, ще на початку війни.
– А як зараз Ви оцінюєте бюрократичну систему?
Поки що не бачу, щоб ситуація кардинально покращилась на користь людей, які, ризикуючи здоров’ям і життям, боронили Україну
– Я поки що не бачу, щоб ситуація кардинально покращилась на користь людей, які, ризикуючи здоров’ям і життям, боронили Україну. Фактично, захищали і цих самих чиновників. Не варто думати, що всі чиновники, всі до одного управлінці – бюрократи і корупціонери. Ні, серед них чимало людей, які нормально працюють, які виконують свою роботу, але у цілому система є забюрократизована. Я думаю, якщо вдасться українцям змінити управлінську систему, то більшість чиновників швидко налаштуються на нормальну працю.
– Чи є якісь інші фактори, які заважають чиновникам «повернутись обличчям» до людини?
На лінії розмежування життя чорно-біле, і до цього людина швидко призвичаюється
– Так систему хто збудував? Люди. Тобто, серед українців вистачає людей, яким усе байдуже, які воліють, аби хтось інший за них працював, які взагалі не хочуть працювати і брати на себе відповідальність за результати цієї праці. Навіть не уявляв, що люди можуть бути аж такими байдужими… І на превеликий жаль, бійців, які повертаються з передової, не завжди розуміють в їхніх родинах та у колі друзів. На лінії розмежування життя чорно-біле, і до цього людина швидко призвичаюється: тут – побратими, там – вороги. А у мирних регіонах України – ну ціла веселка, від «зради» до «перемоги» укупі з «все пропало». Звісно, людину після передової варто «навантажувати», щоб вона робила якусь корисну справу. А не сиділа зранку до ночі, згадуючи, як сама стріляла та як гинули її друзі. З іншого боку, вкрай важливо, щоб рідні люди навчились слухати і чути розповіді вчорашнього бійця.
– Це Ваш особистий досвід?
Ті, хто ніколи не був у зоні бойових дій, не зрозуміють, що відбувається «у голові» того, хто звідти повернувся
– Так. І до речі, це ми з моєю дружиною разом до цього дійшли. І я тепер раджу побратимам та їхнім коханим або родичам: наберіться мужності і терпіння, вислухайте і почуйте хлопця. Можна, звісно, усією сім’єю і до психолога сходити, хоча це не означає, що психологічна допомога потрібна кожному учаснику АТО та його рідним. Як на мене, для людини, яка психологічно травмована війною, важливо, щоб її послухали, вислухали, а в ідеалі ще й почули та зрозуміли. Хоча ті, хто ніколи не був у зоні бойових дій, не зрозуміють, що відбувається «у голові» того, хто звідти повернувся.
Як не дивно, але в Україні досі не працює нормальна система допомоги та реабілітації учасників АТО, маю на увазі – на всеукраїнському рівні. А на місцях багато що залежить від рівня свідомості та розуміння того факту, що Росія у 2014 році розпочала війну проти України на українській території. Багато залежить від чиновників і депутатів з одного боку та від активності місцевих громад і ветеранських організацій – з іншого. І я, спостерігаючи за цим, усвідомлюю: саме з місцевих громад, саме з активних громадян та патріотично налаштованих політиків та управлінців і починаються зміни – з місцевого рівня і аж до всеукраїнського.