Кінорежисер Степанська: найменше, що можемо зробити – повністю відключитись від російської індустрії

Оксана Капінос

На цьогорічному міжнародному кінофестивалі в чеських Карлових Варах, який є одним з найпрестижніших в Європі, в конкурсній програмі представлені два українських фільми – «Стрімголов» режисера Марини Степанської та стрічка «Межа» – спільний українсько-словацький фільм режисера Петера Беб’яка. Марина Степанська, яка в професійному кінематографі вже 13 років в інтерв’ю Радіо Свобода розповіла про свій фільм і чим він може сподобатись глядачеві не з України.

Марина Степанська – українська режисерка на Карловарському кінофестивалі

– На кінофестивалі Ви представляєте фільм «Стрімголов». Як створювалися образи головних героїв? Чи писалися вони під конкретних акторів?

Я не писала образи під конкретних акторів, швидше, я шукала акторів, з подібними образами, життєвими історіями. Для мене дуже важлива природа людини, яку неможливо підробити у кадрі. Драматургічно складна історія, де є багато акторських станів, і це була подвійна задача.

– Багато було імпровізації з боку акторів, чи дозволяєте акторам робити це?

Коли людина не актор бере участь у ігровій структурі, вона вже є актором. Як режисер ти експлуатуєш натуру актора і просиш її бути самим собою у запропонованих обставинах. Як режисер я маю створити максимально точно реальні обставини, щоб людина реально діяла в них. Актор може уявити обставини, які ти створюєш. Акторська гра в цьому фільмі відрізняється від старої школи, яку я люблю і поважаю – психологічної театральної школи.

В нас були репетиції з реальними акторами, зробили аналіз сценарію, сцен, вся робота була в тому, щоб на знімальному майданчику актори користувались своїм досвідом – з того, що запам’ятали. Є кілька сцен, які, дійсно, відбулися завдяки імпровізації.

​Офіційний трейлер фільму «Стрімголов» у YouTube

– Які запитання в іноземних глядачів стрічка може викликати?

Я думала про те, що в нас є якісь локальні нюанси і деталі, зрозумілі лише українському глядачеві, які резонують в мені. Речі, пов’язані із простором, або з реакціями на події, які відбувалися на Майдані. Тому що у фільмі немає певних подій, є лише реакції на них. Можливо, іноземному глядачеві, який поза контекстом, це буде не зовсім зрозуміло. Але я зможу більше зрозуміти після перегляду.

– Ідея стрічки з’явилася ще в 2010 році, чи змінилась переоцінка цінностей у фільмі після того, як почалася війна на Донбасі? Змінився сценарій?

У 2008-му я прийшла до одного продюсера і сказала: хочу зробити історію дуже просту про пару, але тлом буде соціальний запит на пошук героя. І він проявлявся тоді в нашому поколінні, нам було 20 з копійками і ми всі відчували, що потрібен герой. Немає героїв в країні. І після подій 2013-2014 років це змінилося. У самих простих відчуттях. Сиділи з друзями на кухні, мене не було два місяці, і я зрозуміла, що не можу впізнати і розділити їхні реакції – вони вже змінилися, і я їх не наздожену в цьому. Це була база для фільму. Відчуття людини, яка зі своїми відчуттями, запитами, пошуками 2008-2010 року, раптом опиняється у 2014-му, оминувши соціальний контекст. І з’ясовується, що вона випала з соціуму, якого вже немає. Він вже зовсім інший.

– Фінансування на картину Ви отримали від Держкіно. Розкажіть про свій досвід.

Для мене співпраця з Держкіно – це однозначно позитивний досвід. Більш того, якби ми не отримали 100% фінансування на дебют від Держкіно, цього фільму не було б. Дебютанту з України знайти фінансування на перший повнометражний фільм – це майже нереально. Завдяки тому, що з’явилась ця політика підтримки дебютів на сто відсотків, ми подалися на пітчінґ, і виграли.

Також позитивний досвід у тому, що система отримання фінансування мало чим відрізняється від системи отримання фінансування в будь-якому європейському фонді. Треба підготувати пакет документів, маєш якісно захистити історію, і це тебе вчить діяти в рамках індустрії і мислити в цих рамках, якщо ти хочеш робити історії не для локального ринку. Були виклики, які нас зробили більш гнучкими і мобільними.

– Влада і культура мають співпрацювати? Ваше ідеальне бачення цієї співпраці?

В мене немає однозначної відповіді. Найкращі культурні проекти в Україні, з якими я стикалася, дуже часто відбуваються без участі держави. Інколи враження, що ці два сектори ігнорують один одного. Але інколи, як, наприклад, кіноіндустрія, це повне злиття, синтез позитивного. Кіно – це індустріальна річ, самостійно ти не можеш партизанити. Я можу зняти фільм одна – перший, другий, третій, показати в ютубі і цим все закінчиться. Якщо я хочу робити фільм конкурентоспроможний, я хочу залучити до нього групу, яка буде мати досвід в кіноіндустрії. Це можливо, лише якщо кіноіндустрія розвивається, якщо є ринок. Тому все, що відбувається зараз в нашій кіноіндустрії, це позитивні зміни. І держава до цього причетна. Мені здається, це вдалий симбіоз.

– Чи брали Ви участь в акціях щодо звільнення ув’язненого в Росії українського кінорежисера Олега Сенцова?

Ми з друзями ходили на всі мітинги, які відбувалися під російським посольством. Розуміли, що це мало вплине на ситуацію, але хоча б таким чином до нього б дійшли чутки про підтримку. Перше, що важливо. Моя особиста позиція – я не бачу для себе можливості брати участь в жодних російських заходах, фестивалях, спілкуватися з російською пресою, бо це якісь подвійні стандарти. Я просто відключилася повністю від цієї російської індустрії. Це найменше, що ми можемо зробити з друзями. Всі мої колеги, які виїжджають на міжнародні арени, вони і я в тому числі, користуються можливістю говорити про це. В епоху медіа, якщо ти не говориш – проблеми немає.

Продюсери готують контракт із прокатником. Ми маємо вийти в український прокат восени. Локальні деталі будуть резонувати лише з українським глядачем, і я би хотіла, щоб вони зустрілися з українським глядачем, це відбудеться восени.