Києво-Печерська лавра. Кому служать лаврські музейники?

(Рубрика «Точка зору»)

ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ

Ірина Костенко, Марина Остапенко

Києво-Печерська лавра – тисячолітня національна святиня, «рівнонебесний монастир» (так його величали в середньовіччі) і найбільша туристична мекка України – щороку близько мільйона туристів. Поза сумнівом, що цього року «Євробачення» цю цифру суттєво збільшить.

Ми вирішили поцікавитись, як представляють туристам літопис святині у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. З цією метою відвідали 5 екскурсій, із яких жодна не звучала українською мовою. Кажуть, що «на счет языка надо предупреждать».

Ми почули специфічну добірку інформації про події, які відбувалися в обителі, що є найдавнішою «в нашем отечестве» і «нашей родине». І не почули дуже багато з того, що формувало історію монастиря як національної святині України.

З огляду на це ми вирішили запропонувати науково-методичній раді заповідника низку авторитетних історичних джерел для об’єктивного висвітлення історії Києво-Печерської лаври.

1. «Лавра – колыбель отечественного монашества» – цими словами розпочинається екскурсія. Ми шукали таке визначення у літописця Афанасія Кальнофойського, у Петра Могили, в істориків Грушевського, Антоновича, Аркаса, Гирича. Але не знайшли.

З огляду на прочитане у зазначених авторів пропонуємо починати екскурсію інакше: «Києво-Печерська лавра – один із найвизначніших духовно-культурних центрів Європи. Її заслуги у розвитку української та інших східноєвропейських культур можна порівняти хіба що з Ватиканом та Клюнійським аббатством у католицькму світі.

У келіях Печерського монастиря запалав світильник української культури. Саме тут бере свій першопочаток давня українська література, художнє мистецтво, медицина. Нестор-літописець – перший історик України-Руси, автор Повісті, що є головним джерелом вивчення української історії, Агапій – перший відомий лікар, Аліпій – перший живописець…

Шановні туристи, ми не заперечуємо вагомості внеску цього київського духовного центру до скарбниці всіх східнослов’янських культур, але наголошуємо, що Лавра – це передусім феномен української культури».

Вигляд на Києво-Печерську лавру з боку «Меморіалу жертв Голодомору» (ліворуч), що присвячений загиблим під час геноциду в Україні в 1932-33 роках, здійсненого тодішнім комуністичним режимом СРСР

2. Запитання туристів: «Почему название лавры Печерская, а не Пещерская?» Всі як один екскурсоводи відповідають: «Печера – это слово церковнословянское». Це неправда.

Слово «печера» відсутнє в усіх словниках церковнослов’янської мови.

Але з «Лексикону» Памво Беринди, виданим у Лаврській друкарні 1527 року, можна довідатись, що цьому поняттю у церковнослов’янській мові відповідає слово «вертеп», бо поруч автор подає український відповідник – «печера».

Відвідувачі можуть запитати, чому у тексті Повісті Нестора Літописця (мова твору церковнослов’янська) древня обитель іменується лише Печерською. Один із найкращих знавців давньоруських літописів професор Василь Яременко стверджує – це лише доказ того, що розмовною мовою автора була українська. Саме тому «українська лексика ллється суцільним потоком у Повісті: жито, колодязь, подружжя, туга, печера…» – аргументує професор.

А Михайло Драгоманов у доповіді на літературному конгресі в Парижі 1878 року сказав: «Що стосується Літопису Нестора, Слова про похід Ігоря і т.д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя стародавньої України. Ці твори започатковують українську літературу».

3. «Петро Могила – митрополит Київський і Галицький», – кажуть екскурсоводи. Насправді титул Могили звучав інакше – митрополит Київський, Галицький і Всієї Русі. Вочевидь, остання складова титулу замовчується через те, що Московське царство (нинішня Росія) до території «Всієї Русі» Петра Могили не мало тоді жодного стосунку.

Доктор філософських наук Зоя Хижняк називає митрополита «Великим реформатором Української церкви на засадах християнської вченості». Його праці «Православне сповідання віри» і «Требник» (перевидані в Європі впродовж 17-18 ст 25 разів) обумовили світове визнання Української богословської школи.

4. «Эту люстру подарил храму царь…» – обов’язково повідомляють екскурсоводи. І жодного слова про Івана Мазепу (хіба що на екскурсії з литовцями).

Але славний гетьман був і дотепер лишається найбільшим благодійником та жертводавцем в історії Печерського монастиря. Про це свідчать цифри зі звіту Бендерської комісії щодо пожертв Мазепи: «На позолочення бані Печерського монастиря – 20 500 золотих, мур довкола монастиря – мільйон, великий дзвін і дзвіниця Печерського монастиря – 73 000 золотих, великий срібний свічник, золота чаша, і така ж оправа Євангелії…» За прикладом гетьмана чинили і полковники з його адміністрації, коштом котрих збудовано церкви в Нижній Лаврі.

«Не було й не буде подібного до нього», – писав лаврський монах, сучасник Мазепи.

І не помилився, бо донині ніхто не перевершив гетьмана у його благодіяннях щодо Печерського монастиря.

5. «В 1718 году в Лавре случился пожар. Причина – неосторожность со свечей в келье монаха. Сгорела библиотека, которая находилась в звоннице».

Історик Ігор Гирич вказує інші причини пожежі: «За свідченням очевидців пожежі, які зберігалися у відомого києвознавця протоієрея Петра Лебединцева, Лавру підпалили посланці з Москви, які були одягнені як ченці. Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти литовських князів, українських феодалів і гетьманів. Пожежею знищено письмову пам’ять про незалежне українське політичне і духовне життя Лаври. За свою багатовікову історію Києво-Печерська лавра пережила не один напад, витримала не одну облогу, багато разів руйнувалася, горіла, але жодне з цих нещасть не завдало такої шкоди унікальним лаврським писемним пам’яткам».

6. «Быть похороненным в святых местах – большая честь. Этой чести удостаивались только те, кто при жизни увенчал себя праведными деяниями», – кажуть екскурсоводи, підводячи туристів до поховання Іскри та Кочубея (авторів доносу на Мазепу).

Дозвольте запитати, а відколи доноси стали складовою праведних діянь?

Адже згідно правил Четвертого Вселенського собору, донос є великим гріхом, бо за нього особу відлучають від церкви, причастя і піддають анафемі.

У цьому місці екскурсії дуже доречно цитувати історика Ігора Гирича: «Надзвичайно ідеологічно шкідливими для України стало перепоховання біля Успенського собору полковників Кочубея та Іскри. Ці історичні постаті правили за зразок відданості Москві, на їхньому прикладі виховувалися десятки поколінь вірнопідданих малоросів. Вони є прикладом зневаги до своєї нації».

7. «Вот надгробие графу Румянцеву-Задунайскому. Скульптурное изображение возобновили средствами Киевской мерии».

Нам не вдалося з’ясувати, за які заслуги перед Україною київська адміністрація так дорого (у сенсі витрати грошей) вшанувала цю особу?

Але у цьому місці екскурсії є сенс повідомляти наступне: посол Литви в Україні Пятрас Вайтєкунас виступив з ініціативою відновлення надгробка князю Костянтину Острозькому, видатному полководцю часів Литовського князівства. «Москву з татарами поклавши, виписавши над ними 63 перемог» – це з епітафії. Одна з найіменитіших перемог князя Острозького – у битві під Оршею. Це відбулося 1514 року, коли польсько-литовське військо (чисельність 25 тисяч) під командуванням руського князя завдало нищівної поразки 40-тисячному московському війську.

«Острозький щедро будував і прикрашав православні церкви, запроваджував при них школи для дітей і таким чином започаткував руську просвіту» – так характеризував князя Микола Костомаров.

До речі, уряд Литви вирішив надати на відновлення пам’ятника князю Острозькому 44 тисячі євро. Нам відомо, що науковці заповідника також беруть участь у цьому проекті. Навіщо ж це замовчувати?

8. «Третьего ноября 1941 года был взорван Успенский собор. Кто это сделал – остается великой тайной Лавры», – розповідають екскурсоводи під відео з месершмітами та крокуючими колонами німецьких солдат.

За мить часу туристам демонструють золоті чаші, оклади. хрести з дорогоцінним камінням, які після війни дістали з-під руїн Успенського собору. Усього п’ять тисяч одиниць.

Постає запитання: навіщо німцям, які вивозили з київських квартир посуд, меблі і навіть одяг, підривати собор з усіма його скарбами ще й вкупі з німецькими гарматами, солдатами та офіцерами?

Інформація про те, хто насправді знищив і Успенський собор, і Хрещатик, вже давно оприлюднена у відкритих джерелах, написано багато статей і досліджень. Ми не будемо їх переповідати, достатньо лише зайти у Google.

Наведемо лишень цитату зі Щоденника німецького офіцера штабу 29-го армійського корпусу Вермахта, який нині зберігається в ГДА СБУ.

«Ранок прекрасний, синє небо, трохи зимно. Ми поїхали у цитадель, щоб насолодитися красою стародавньої Лаври. Після нетривалої наради у генерала фон-Армін ми поїхали до Дніпра. Доїхавши до середини ріки, раптом почули сташенний вибух, начебто вдарив грім. Перед цитаделлю піднявся колосальний фонтан піску і каміння, який за короткий час впав шаленим градом на берег і в річку. Хоча ми ще не знали, що трапилось, але відчули, що це один із садистських вчинків росіян. Одразу за цим ми почули ще один страшний вибух на півдні, в районі воєнної гавані. Після повернення ми дізналися подробиці нещастя в цитаделі. Спочатку злетів у повітря майданчик перед цитаделлю, на якому був розташований артилерійський пункт спостереження та зенітна гармата. Вибух відібрав у нас багато офіцерів, унтерофіцерів і солдат. Серед них мій знайомий, полковник фон-Зейдліц».

Відбудований Успенський собор Києво-Печерської лаври

Відомо, що совєти всіляко намагалися приховати факт підриву історичних пам’яток Києва, під уламками яких загинули тисячі мирних мешканців. Тому вони звинуватили у цьому вандалізмі нацистів. Було навіть оприлюднено «Сообщение Чрезвычайной государственной комиссии», де зазначалося, що Лавру пограбували і поруйнували за наказом німецького командування. До речі, відомий підпільник Іван Кудря в одному зі своїх звітів до центру наполегливо просив НКВС розкидати над Києвом листівки з повідомленням, що Київ знищили окупанти, а не Червона армія. Такі листівки, як писав у звіті Кудря, «производят особенное впечатление на народ и воодушевляют на дальнейшую борьбу».

Тож лишається таємницею, навіщо лаврські екскурсоводи дотепер «воодушевляют» тезами листівок НКВС українських та іноземних туристів.

9. Два роки тому на території заповідника постав новий об’єкт – «Діамантова писанка». До цього долучилися, як засвідчує пояснювальна табличка, «співробітники, партнери, студенти, волонтери». Зрозуміло, що на виготовлення об’єкту (складається з 16 тисяч дзеркальних частинок) пішли пристойні кошти. Незрозуміло, навіщо він тут знадобився. Символом яких християнських чеснот чи монастирських звичаїв може бути об’єкт «Діамантова писанка»? Навпаки, у Слові 33 Житія отця Феодосія культ скарбів і майна іменується «потуранням гріху», яке преподобний вилучав і спалював у печі «як бісівське надбання».

«Діамантова писанка» на території Києво-Печерської лаври

Поза сумнівом, що діамантовій писанці буде незрівнянно доречніше розміститися десь в експозиції, приміром, із межигірським «золотим батоном».

Шановні співробітники Заповідника, якщо у вас є партнери з грошима, то радимо скерувати ці кошти на відновлення Онуфріївської вежі.

Онуфріївська вежа

Або бодай на друк достойних статусу Національного заповідника вхідних квитків.

Зверху – квиток до Віденського художнього музею. Внизу (зліва направо): квиток до Національного заповідника «Києво-Печерська лавра» і чек магазину «Фора» (вони мають схожих вигляд) та квиток до Національного заповідника «Софія Київська»

І останнє. Впродовж п’ятьох екскурсії ми жодного разу не почули словосполучення «національна святиня» чи «національне надбання». І через це геть не зрозуміли, яку дотичність до заповідника має статус Національний?

Для довідки: згідно з указом президента України N451/95 від 16 червня 1995 року статус національного надають закладу (установі) України, який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови…»

Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода