(Рубрика «Точка зору»)
Прогуляйтеся інтернетом, поклацайте пультом телевізора, ввімкніть ті чи інші розмовні радіопрограми – і ви побачите і почуєте, як знані інтелектуали лякають українців катастрофою у разі нової революції. А разом із тим вони ж констатують украй низьку якість чинної політичної, бізнесової та чиновницької еліти і відзначають, що найефективнішим відкривачем нових і правильних «соціальних ліфтів», без яких не відбудеться покращання еліти, є саме революція, яка відкидає стару еліту…
Справжнісінька соціально-політична «квадратура кола»…
Для того, щоб розібратися у проблемі, про яку ведуть мову солідні люди з іменем і репутацією, не обійтись без звертання до теоретичних положень, які безпосередньо стосуються української соціально-політичної практики.
«Соціальні ліфти»: дві крайнощі
Демократія як така має неодмінною складовою ротацію еліт. В першу чергу політичних. Як у сенсі «горизонтальному» (одна політична сила змінює шляхом виборів іншу), так і в «вертикальному» (зміни всередині однієї політичної групи та зміна груп на політичній арені). Проте не тільки про політичні еліти має йтися: розвинена демократія, ефективний ринок і все модерне суспільство не здатні стабільно функціонувати без ротації тих чи тих груп еліт. Це стосується і війська, і мистецтва, і науки, й освіти, і мас-медіа. Механізм, завдяки якому здійснюється «вертикальна» ротація еліт, зветься «соціальним ліфтом».
Ясна річ, така ротація не повинна нагадувати щось хаотично-миготливе; коли науковців чи освітян випихають на пенсію, не зважаючи на їхню здатність працювати і на кваліфікацію, освіта та наука опиняться у кризі. Так само у кризі вони опиняються, коли істотно загальмовуються органічні процеси змін – досить згадати ситуацію в Національній академії наук України, де з різних причин перестали працювати ледь не всі «соціальні ліфти»; в силу цього вік керівників НАНУ просто зашкалює (що позначається на ефективності їхньої роботи), а середній вік науковців є передпенсійним і пенсійним, що також не може не даватися взнаки. Протилежною була ситуація в 1920-30 роках, коли всезростаюча кількість «червоних професорів» і новоспечених науковців пролетарського походження ніяк не могла перейти у високу якість наукової діяльності та викладання.
Що стосується політичної сфери, то відчутна загальмованість «соціальних ліфтів» та ретельна фільтрація на вході у ці «ліфти» за правління Леоніда Брежнєва, здійснювана партійними структурами та КҐБ, мали наслідком не тільки «застій» 1970-80-х, а й чимало негативних явищ наступних десятиліть; зрештою, Путін, Янукович й іже з ними – це люди, які успішно пройшли відповідні фільтри й рушили вгору совєтськими «соціальними ліфтами», тоді як велике число талановитих і чесних відсували на маргінес, витісняли за кордон і саджали в табори. Яскравим же прикладом «лихоманки» в політиці, коли «соціальні ліфти» працювали в хаотичному режимі, став початок 1930-х у Німеччині, коли маргінальна НСДАП ледь не миттєво отримала найбільшу фракцію у Райхстагу, а вслід за нею швидко нарощувала потужність місцева секція Комінтерну, яка боролася за «всесвітній Совєтський Союз». Ці дві червонопрапорні партії не приховували свою тоталітарну сутність і намір установити «новий порядок», відрізняючись одна від одної як лівий чобіт від правого. І втомлені нескінченними достроковими виборами, миготінням усе нових і нових урядів, появою і падінням тих чи інших вождів, понад 50% німецьких виборців улітку 1932 року цілком демократично проголосували за дві ці тоталітарно-соціалістичні партії, за півроку після чого на хвилі таких суспільних настроїв лідер НСДАП Адольф Гітлер випередив свого суперника Ернста Тельмана і, як то кажуть картярі, «зірвав банк».
Отож, справді не будь-яка ротація еліт і не будь-які «соціальні ліфти» грають на стабільну демократію, розвиток громадянського суспільства й ефективну економіку. І разом із тим без такої ротації, без радикальної заміни чинних «соціальних ліфтів» подальший поступ України – під запитанням. Бо ж ці «ліфти» таки працюють. Тільки на вході до них стоять соціально-селективні фільтри, створені й контрольовані сформованою за два останні десятиліття кланово-олігархічною верствою. Згадаймо лише, кого винесло «нагору» у складі «молодої команди Черновецького», чого коштувало Києву панування цієї «команди» та яку роль у чинній владі грають члени цієї «команди»…
Незавершена революція
Розвиток подій після Революції гідності доводить, що чинна політична та бізнесова еліта добровільно свої позиції не здасть. Шансів на трансформацію її еволюційним шляхом, як видається, мізерні (йдеться не про окремих осіб, ідеться передусім про систему, яка змушує грати за своїми правилами). І часу на таку трансформацію вже майже немає, бо поки сонце зійде, роса очі виїсть, тобто або путінська Росія спробує окупувати Україну чи значну її частину, або з країни виїде більшість її не найгірших громадян. Вже зараз, за словами глави МВС Польщі, у цій країні живе і працює близько мільйона українських громадян. І це лише у Польщі! Обидві окреслені вище ситуації означають, що Україна може перетворитися на постачальника промислових виробів низького рівня переробки і сировини, сільгосппродукції та робочої сили, переважно малокваліфікованої, але не тільки – за інерцією центри підготовки кваліфікованих фахівців працюватимуть ще кілька десятиліть…
Отож без швидких і радикальних змін як у складі еліти, так і в механізмах її формування не обійтися. Тим більше, що, по-перше, не всі революції є кривавими бойовиськами (згадаймо лише «оксамитову революцію» в Чехії), по-друге, йтиметься не про нову революцію, а про завершення нинішньої. Те, що розпочав Майдан у 2004-му й продовжила Революція гідності у 2013-14 роках – етапи одного революційного процесу, що мав, якщо вжити класичну термінологію, буржуазно-демократичний, а водночас й антиколоніальний характер. Незавершена або недовершена революція, за словами італійського мислителя Антоніо Ґрамші, який упровадив це поняття, повинна йти або вперед, або назад, якщо вона стоятиме на місці, то країну колотитиме (як це було з Україною після Майдану), і наслідки можуть бути сумні. Завершення, за Ґрамші, можливе або внаслідок контрреволюції – силового придушення прагнення до змін і відновлення на тривалий час старого порядку у значно більш жорстких формах, – або «історичного компромісу», тобто переходу до нормального стабільного життя ціною відмови від надто радикальних революційних новацій, з одного боку, і від неприйняття нових ідей та нового ладу, з іншого боку. Ефективні в загальнонаціональному масштабі «соціальні ліфти» – для України одна з головних складових такого ладу. При цьому події минулих років довели: отримати справжній «історичний компроміс» можна лише на властиво українському підґрунті.
У творенні ж такого підґрунтя неоціненна роль інтелектуалів, які не малюють апокаліпсис, а сумлінно роблять свою справу, водночас попереджаючи суспільство про реальні небезпеки.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції