Нагадати європейцям про єдиний на сьогодні збройний конфлікт у Європі, який продовжує руйнувати життя тисяч родин, через історії тих, хто попри тяжкі умови не здається, – таке завдання поставила перед собою чесько-канадський фотограф Іва Зімова. Вона фіксує українську реальність ось уже понад два десятиліття. Днями у Празі презентували її виставку «Україну не забули» – проект, реалізований у співпраці із чеською громадською організацією «Людина у скруті», який демонструє будення мешканців постраждалих у результаті бойових дій населених пунктів Донецької області по обидва боки лінії розмежування. Іва Зімова, яка наразі перебуває в одному з грецьких таборів для біженців, вийшла на зв’язок із Радіо Свобода і розповіла про свій український досвід.
– Чому виставка має таку назву? Ви відчуваєте, що західні медіа поступово втрачають інтерес до ситуації в Україні?
Ця виставка – спроба показати, що йдеться не про суху статистику, а про конкретних людей, чиї життя зазнали безповоротних змін через конфлікт
– Це, власне, і є основний меседж: ми не повинні забувати про те, що відбувається в Україні. Це – єдина війна у Європі. Тим не менше, про неї нині рідко прочитаєш у заголовках провідних видань, про неї мало говорять і думають за межами України. Але ця виставка – спроба показати, що йдеться не про суху статистику, яка, може, багатьом видається чимось надто абстрактним і далеким, а про конкретних людей, чиї життя зазнали безповоротних змін через конфлікт. Ці люди потребують підтримки. «Людина в скруті» намагається зарадити, постачаючи гуманітарну допомогу з 2014 року сотням тисячам тих, хто там залишився.
51-річний столяр Альберт зі села Гусельщикова поблизу Новоазовська каже, що справи йдуть не дуже: «Ми зараз на війні, тож у людей немає грошей на нові двері та стільці». Він та його 7-річна донька Софія не лише борються з фінансовими труднощами, а й з ускладненнями від туберкульозу
Війна, коли бачиш її на власні очі, ніби пробирається під шкіру. Мене лякає, що це так близько, що схоже могло би трапитися і з нами теж
Мені здається, у Чехії не надто уважно стежать за тим, що відбувається в Україні. І це прикро. У мене цей конфлікт викликає багато почуттів: співпереживання, жаль і страх. Бо українці – це майже наші сусіди. Війна, коли бачиш її на власні очі, ніби пробирається під шкіру. Мене лякає, що це так близько, що схоже могло би трапитися і з нами теж.
Цей конфлікт, схоже, може затягнутися на багато-багато років. І, як завжди, найбільше страждатимуть звичайні люди.
Іва Зімова наголошує на тому, що найбільше людей мотивує допомагати іншим не так статистика людських катастроф, які відбуваються усього лише за кількасот кілометрів від кордону з Євросоюзом, а історії конкретних людей – конкретні обличчя, спогади, сподівання та емоції
– Де саме цього разу Ви знімали? Яким було для Вас це відрядження?
Люди по обидва боки насправді в одному човні, через війну ніхто з них не залишається у виграші
– Ми були по обидві лінії розмежування у Донецькій області. Я поїхала туди у листопаді, коли дні дуже короткі, тож часу на зйомку було дуже мало. Але оскільки це була не перша моя поїздка в Україну, для мене це не було аж таким важким завданням. Ми не говорили про політику з цими людьми. Ми говорили про їхні базові людські потреби, які в умовах війни дуже складно задовольнити. Я вважаю, що люди по обидва боки насправді в одному човні, так би мовити. І ви розумієте це, коли дізнаєтеся, що так, можливо, вони мають різні переконання, але через війну ніхто з них не залишається у виграші: і в одних, і в других немає доступу до води. Потрібен діалог.
Село Єленівка розташоване на непідконтрольній території за 25 кілометрів від Донецька. За останні два роки його мешканцям довелося навчитися обходитися без води, коли це не справа виживання
Російська пропаганда має згубний вплив, бо вона заперечує очевидне
Говорячи про конфлікт в цілому, а не про окремих людей, я все ж таки більше на українській стороні. Російська пропаганда має згубний вплив, бо вона заперечує очевидне. Для мене, приміром, цілком очевидним є те, що роз’єднання відбулося не через мову. Я сама, на жаль, не розмовляю українською і, розмовляючи російською, я ніколи не мала з цим проблеми, де б в Україні я не була.
– Скільки разів Ви бували в Україні? Якими вам видаються українці?
Якщо порівнювати з чехами, українці дуже гостинні, дружні і працьовиті
– Вперше я була в Україні у 1994 році, потім 1995-му, 1998-му, потім у 2004-му під час Помаранчевої революції, в 2006-му я була у Криму, потім висвітлювала президентські вибори у 2010-му, у 2011-му – проблеми біженців з Африки, Афганістану, Сирії та Чечні. І з 2013 року я, зрозуміло, їжджу туди щороку. Тобто загалом я була в Україні більше ніж 10 разів.
Якщо порівнювати з чехами, українці дуже гостинні, дружні і працьовиті. Їх спіткало чимало випробувань, але вони зберегли ці добрі риси. Це те, що я відчула там.
45-річний Юрій та 35-річна Олена готуються саджати часник. Два роки тому вони розпочали нове життя: перечекавши страшний нічний обстріл у підвалі, вони забрали всі свої речі і перебралися у сусіднє село Степове, що розташоване за кілька кілометрів від лінії фронту
У чехів є ця здатність скаржитися. Мені здається, що їм слід перестати скаржитися ні з того, ні з сього. Треба поважати інших, йти назустріч. Але, як бачите, наш уряд узагалі не хоче брати біженців.
– Які основні принципи Вашої роботи з людьми, які опинилися в нелегкому становищі?
– Знову ж таки, повага. Слід поважати людей. І треба поводитися так, аби вони теж тебе поважали. Я не знаю, як це пояснити у вигляді правил. Це якимось чином закарбовується.
Я зараз тут у Греції нарізаю цибулю, допомагаю деяким мігрантам, які намагаються потрапити у Європу. Вони чудові люди. Чимало з них молоді, вони хочуть хорошого майбутнього для своїх дітей. Вони такі ж, як і ми.
Біографічна довідка:
Іва Зімова народилася у Чехословаччині. У 1982 році іммігрувала в Канаду. Вивчала фотографію в Університеті Конкордія. У 1994 році на замовлення Канадської міжнародної агенції з розвитку працювала над фотопроектом про будення українців. Із 1997 року співпрацює з чеською громадською організацією «Людина у скруті». Виставки її робіт, які зображають життя найбільш вразливих верств населення, відбувалися в Україні, Чехії, Канаді, США, Мексиці, Грузії, Росії, Китаї та Ефіопії.
Підписи до фотографій зроблені на основі матеріалів Марії Лозан, менеджера з комунікації ГО «Людина у скруті»