(Рубрика «Точка зору»)
Час щодня змінює нас ‒ кожен прожитий день дарує нам новий досвід. Новий досвід змушує переосмислювати уявлення про норму. А це переосмислення руйнує той контекст, у рамках якого ми ще недавно сприймали реальність.
Майдан, анексія Криму, вторгнення на Донбас сьогодні злилися для нас в одну загальну нерозривну низку подій. Для нас ‒ зразка 2017 року ‒ збитого «Боїнга» не було би без розстрілу на Інститутській. А захопленого Донецька ‒ без розгону студентів у листопаді 2013 року. Ми звикли вважати анексію ‒ реакцією на Майдан. Донбас ‒ продовженням Криму. Для нас усі трагічні й героїчні події останніх років ‒ це глави однієї й тієї ж книги. Але в той момент, коли відбувалася кожна з цих подій ‒ ми й гадки не мали, що буде далі.
Ми пишемо цю книгу в режимі реального часу ‒ сторінку за сторінкою, розділ за розділом. І в міру того, як відкриваються нові обставини ‒ ми переглядаємо свої власні рефлексії щодо попередніх глав. 2015 року будь-хто, хто засумнівався б у Надії Савченко ‒ був би піднятий громадською думкою на вила. А 2017 року вона так само підніме на вила того, хто продовжує щодо неї мати ілюзії.
Але в тому й особливість, що людина належить своєму часу. Вона невіддільна від нього ‒ з усіма своїми оманами й помилками. Понад те ‒ продукт епохи: саме контекст обставин змушує нас формувати своє ставлення до людей і подій, до прогнозів і минулого.
Навесні 2014 року легко було говорити «я знав, що Майдан переможе». А 2013 року на це, в кращому випадку, можна було лише сподіватися. Тому що історія вуличних протестів кувалась у реальному часі. І тільки завзятість тих, хто не пішов із вулиць, позбавила країну від Віктора Януковича.
Навесні 2015 року легко було говорити, що Донбас став продовженням Криму. Але коли російські війська їздили півостровом ‒ ми й гадки не мали, яка кривава каша завариться через два місяці на сході країни.
Навесні 2016 року легко було засуджувати Мінські угоди. Але 2015 року їх укладали лише для того, щоб країна отримала перепочинок, а щоденні втрати на фронті перестали обчислюватися двозначними цифрами.
Час змінює нас і наші відчуття. І ця непомітна трансформація створює в нас відчуття, ніби ми завжди були такими як зараз. А насправді ми просто не пам'ятаємо самих себе з нашого нещодавнього минулого. І якби ми зустрілися з самими собою з 2013-го, 2014-го чи навіть 2015 року ‒ абсолютно не факт, що ми би знайшли спільну мову.
Я пам'ятаю, як 2014 року вся Україна, припавши до екранів, стежила за тим, як її військові в Криму не спускали прапори. Наказів із Києва не було, техніка не їздила, військове положення не запроваджували. Після втечі Януковича армія опинилась у правовій пастці. Вона робила те невелике, що було в її арсеналі в той момент ‒ не приймала нову присягу в умовах тотальної плутанини. Ми вважали це героїзмом.
Нам, відученим від думки, що у країни є армія, вже цей пасивний спротив здавався подвигом і вчинком. Країна звикне до війни набагато пізніше ‒ коли будуть Іловайськ і Дебальцеве, Донецький аеропорт і Саур-Могила. Активна фаза привчить нас до думки, що армія може не тільки сидіти в обороні, а й влаштовувати наступи. Не тільки, зціпивши зуби, стояти на місці, а й наступати. І всі ці затяжні бої у свідомості багатьох обнулять «кримську облогу». Змусять обивателя вважати її недостатньою.
З'являться ті, хто почне засуджувати офіцерів, які виїхали на материк 2014 року, за слабохарактерність і нерішучість. Хоча в лютому 2014 року левова частка тих, хто кидає камені, говорила й писала зовсім інше. І в той момент, коли соціальні мережі запровадять пошук постів за датами, ‒ у нас буде привід в цьому пересвідчитися.
Напередодні війни всі ми були сповнені ілюзій і сумнівів, від яких позбавлялися протягом наступних трьох років
Насправді, це психологічна підміна. Напередодні війни всі ми були сповнені ілюзій і сумнівів, від яких позбавлялися протягом наступних трьох років. Але виносити вироки самим собі неприємно ‒ і тому обиватель виносить їх тих, хто його оточує. Так, ніби він сьогоднішній був точно таким же й раніше, а всі інші ‒ ні.
Не треба брехати самим собі. Три роки тому ми були іншими. І через три роки теж будемо іншими. І найчастіше під кожною інквізиторською мантією ховається колекціонер власних помилок, які він намагається засуджувати в інших.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії