Непередбачуваний митець Гнилицький. Як сприймати «Реальність ілюзій» (фотогалерея)

«Русалка», 2003. Олександр Гнилицький.

Маргарита, мистецтвознавець: «Автор на цій роботі хотів передати цей димок, швидше за все, досить реалістично. Плюс гама кольорів – у класичній манері – привертає увагу як професіоналів, так і звичайних людей»

Частини тіла привертають увагу відвідувачів. На фото – «Серце»,1999. Олександр Гнилицький
Цікава також «Інсталяція з фалічними символами» (наступне фото). За словами куратора виставки Олександра Соловйова, колись у Гнилицького фалічні символи в цій інсталяції були розміром із пів людського зросту. У заглиблення він засівав зернинки і поливав, так що до кінця виставки інсталяція повністю обростала зеленню
 

Даніела, студентка: «Дуже незвичайно, цікаво, ми спочатку думали, що це якісь пасочки. Підійшли, подивилися ближче – трохи змінили свою думку»

«Серія вініл». За словами куратора виставки Олександра Соловйова, Гнилицький використовував вінілові платівки, а пізніше, коли з’явилися, то CD-rom – писав на них замість полотна. Із середини нульових повернувся до живопису предметів, «речей у собі» – величезні платівки, склянки, стільці і тумбочки

Полотна дуальностей. На фото – «Інституція нестабільних думок». «Дівчинка, що тоне» (наступне фото), куратор виставки Соловйов розповів, що полотно потрібно розглядати через бінокль – так, щоб дві фігури фокусувалися в одну. У Гнилицького була ціла серія таких стерео-картинок. На них потрапили навіть брати Клички – на зображенні їх двоє, а за допомогою бінокля вони зливаються в один образ. Для цього довоєнну німецьку оптику художник купував на блошиному Сінному ринку, де художники тоді багато чого купували для своїх інсталяцій. Зараз це важко було відновити, тому сьогодні роботу показують без біноклів

Марина, куратор виставки картин Івана Марчука і Аня, PR-спеціаліст: «Вона дуже надихає… Там є дівчинка, яка потопає – здається, кожна людина потрапляла в таку ситуацію, коли не хоче виринати зі своїх проблем у своє життя, тому ховатися під водою набагато легше, ніж боротися із проблемами реальності»

«Стакан». В описі картини на виставці зазначається: «Це не склянка» – так і хочеться переформулювати у цьому контексті назву роботи філософа Рене Магрітта «Це не люлька», що спонукала філософа Мішеля Фуко до створення однойменного есе. На відміну від Магрітта, Гнилицький ніяк не натякає на подвійне дно своїх робіт. Але глядач все одно відчуває перед ним не предмет, а ікона предмету»

Галина, музейний працівник: «Художника вже нема, але нам він залишив заповіт. Наштовхує на думки. Кожна людина може щось своє обмірковувати, коли на це дивиться»

«Газвода».У нульові роки художник звернув увагу і на побутові предмети – у його роботах вони виростають до «несусвітних» розмірів

Денис, директор компанії: «Картини – це емоції, так? Ця картина викликає у мене приємні емоції дитинства»

Радіо Свобода знає, як ви любите килими. Тримайте його проекцію від Гнилицького. Він ще й візерунки змінює!

«Покажи своє». Один із напрямків творчості Гнилицького – особливий різновид «муляжної скульптури», створення кінетичних об’єктів у дусі неодадаїзму, зазначається в описі виставки. В механіці скульптурної групи «Покажи своє» автор оголює ідею бажання як ще несформованого відчуття і конфлікт між «мертвою» ляльковою технологією і «анімованою» плоттю.

Сьогодні скульптура не рухається, бо відновити оригінальну механіку неможливо, а колись малята-андроїди були повністю вдягнені і по черзі піднімали свій одяг – як зазначив куратор, це показує «інфантильну сексуальність»