(Рубрика «Точка зору»)
Новітня історія України – повна символізму. Вчителька Кліо втомилася, і, зітхаючи, дає запотиличника нам, згідно із сучасними вимогами до піару: до відомих дат, короткими twit-ами. Шпильками, якщо не по-новому.
Перші убиті на Євромайдані – в День Соборності. Львів’янин Вербицький та дніпрянин Нігоян. З цього меседжу почалася наша сучасна війна за соборність.
Але повідомлення для народу – особиста трагедія для (не)випадкових його представників. Ці шпильки, як кулі і дівчата в геніальної Ліни Костенко, обирають найкращих.
Втім українська Кліо геть зневірилася, і жбурляється уже не шпильками, а кулями третій рік. Вона збільшує плеяду наших героїв. Ми пишаємося, віддаємо найкращих і лінуємося вчити уроки.
Наша земля щедра на героїв.
Століття поспіль нам видається це конкурентною перевагою – дивіться, ми ж не пропали! Закопали мільйони, мільйони навіть не мали сил закопати в свої чорноземи, і – живемо! Солов’їною співаємо, Білокур та Марчука виставляємо, маємо навіть чергового відомого всім Шевченка!
Світу нас не вловити – ані тоталітарним практикам, ані демократичним стандартам.
Не всім сусідам так вдалося.
...А кулі свистять.
Вони на цій благословенній землі замість торнадо, землетрусів та цунамі. Ну не можна, щоб було все так спокійно. Щоб лиш хрущі над вишнями. Вишні щоразу цвітуть, а ми щоразу ховаємо хлопців та дівчат.
Колесо історії? Рутина землеробів? І знову прийде весна, і кинуте буде зерно, і проросте, і буде хліб…
Ні! Це не наш вирок!
Ви чули це, «ні»?
Певна, чули.
Воно гриміло не раз над руїнами міст і сіл, дерев і трав. Гриміло у словах поетів і у вустах воїнів. Це «ні» на материних вустах колисало малих гетьманів. Воно було – і є – символом віри наших героїв.
Герої зробили і роблять вибір щодня. Ми звикаємо до зведень про їх вибір на нашу користь, як до інформації синоптиків.
Ми знову звикаємо?!
Революція гідності. Київ, майдан Незалежності, 19 лютого 2014 року
Жертва Небесної сотні, коли наш народ віддав беззбройних юнаків, була промовиста. Вони стали з дерев’яними щитами, щоб зупинити круговерть української історії.
З їх жертви постала Армія. Армія, яка захищає наш сон і спокій.
Але ж сон – це не забуття. Спокій – це не безпам’ятство.
Наші воїни діяльні – вони на сторожі нашої свободи. Наша свобода тож мусить бути діяльною. Справ у неї безліч.
А серед цієї безлічі завдань у відлаштуванні щоденного життя, є справи символічні: наша пам’ять про Героїв, про Вчинки.
Пам’ять – річ індивідуальна, не колективна. Ми можемо щодня пам’ятати, для цього потрібні тільки маленькі зусилля кожного.
Цю мантру тихцем і обережно (бо наші Герої якраз знову суворі і діяльні) нашіптує ворог. Ворог в різних обличчях. Чи це Росія, чи наша лінь, чи жадоба – не має значення. Бо поради «пам’ятати тихцем» ведуть до забуття.
Ми не маємо часу і грошей на пам’ятники і музеї, ми не знаходимо нагоди облаштувати могили героїв, нам неохота турбуватися, щоб забрати їх тіла в рідну землю з чужини.
Ми забуваємо, що навіть матері – у піснях і у житті – вишивали дітям на згадку. Залишаючи матеріальний акт пам’яті про найдорожче. Чи можемо ми забути про тих, хто дав нам життя? Матері знають таїну цього. І вишивають рушники… Досі.
Але потім з нас виростають міністри, генерали і президенти. Які, можливо, й не загубили мамине шиття (це їхня справа), але ризикують загубити пам’ять народу про вчинки героїв.
Громадський активіст Сергій Нігоян, який загинув під час Революції гідності 22 січня 2014 року
Цими днями минає три роки від початку останнього жертвоприношення під час Революції гідності, яке Україна кладе – вкотре! – на вівтар історії. І за три роки державні діячі і діячки не знайшли даху для Музею Майдану.
Коаліціє, Уряде, панове президент, прем’єр-міністр та генеральний прокурор – може, в клопотах реформ, переговорів і щоденних турбот, ви забули самі.
Але увімкніть радіо, там вже крутять цю пісню Положинського, і ви одразу пригадаєте:
«Я не хочу бути героєм України –
Не цінує героїв моя країна!…»
Болісно пригадати?
Просто не вимикайте ані радіо, ані душу.
Бо цінувати героїв – не дорого і не болісно.
Не дорого вділити приміщення для Музею. Не дорого знайти його в центрі столиці.
Не дорого не забудовувати торговим центром квадрат землі на Інститутській, на якій кров Небесної сотні і не одного з попередніх поколінь.
Не дорого розірвати зв’язки і покарати вбивць та державних злочинців.
Дорого буде втратити шанс.
Дорого ховатися від людських очей на День пам’яті Героїв Небесної сотні.
Дорого буде віддати злочинцям (непокараним!) владу в країні.
Дорого буде віддати півцарства за коня, коли прийде строк виборів.
Дорого буде викинути на смітник історії тих з нас, хто вивчив її урок.
Ярина Ясиневич – керівник програм Центру досліджень визвольного руху
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода