Із самого початку це був військовий кордон, і зараз це значення зберігається – історик Плахонін про назву «Україна»

830 років тому – в 1187 році – з’явилася перша письмова згадка слова «Україна». Про первинне значення, про те, яка еволюція відбулася із цією назвою, як вона трансформувалась та набувала нових змістів і стало назвою країни, а потім і держави, – Радіо Свобода розпитувало істориків Кирила Галушка та Андрія Плахоніна.

Історична Свобода | 830-років першої згадки слова «Україна»

– Як правильно – перша згадка слова «Україна» чи назви «Україна»?

​Андрій Плахонін: Будь-яка назва має певну історію, передусім назва – це слово. Ми починали з доби Русі. Саме слово «русь» спершу означало гребців – це слово збереглось у фінських мовах. Потім це була назва дружинно-торговельної корпорації, потім це назва народу, і тільки згодом це стає назвою держави.

– Тобто спершу Русь – це група людей, потім етнонім, а потім топонім?

Андрій Плахонін: Так.

– Нагадаймо, як усе відбувалось. У Київському літописі, який склав ігумен Видубицького монастиря, йдеться про те, що в 1187 році переяславський князь Володимир Глібович пішов у похід на Посульське порубіжжя, на половців, і під час походу він сильно захворів і помер.

​«И плакашасѧ по немь вси Переяславци… ѡ нем же Ѹкраина много постона», – мовиться в літописі. Тобто дуже тужили за ним.

Що в цьому випадку малось на увазі під словом «Україна»?

Андрій Плахонін: У сучасній літературі існує два погляди на цю проблему. Деякі українські публіцисти кажуть про те, що цей термін на той час уже означав другу назву держави Русь-Україна. Бо трохи згодом у Галицько-Волинському літописі ми ще два рази зустрічаємо цю назву.

– «Ѹкраїни Галицькі».

Андрій Плахонін: І нібито це Русь-Україна. Але давайте розберемось, що це тут за «Україна», що тут означає це слово.

Володимир Глібович у нас князь Переяслава, він здобув декілька перемог над половцями. І він помер під час одного із таких походів. Тут Україна мається на увазі як посульський військовий кордон.

– Тобто кордон між князівством і степом, де половці жили, йшов по річці Сула.

​Андрій Плахонін: Персона цього князя добре проілюструє той факт, що мова не йде про Україну від Переяслава до Галича. Треба визначити, хто такий. У нас про це не люблять згадувати, але Володимир Глібович був племінником володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, який захопив Київ.

– Але ж він Переяславський князь.

Андрій Плахонін: Так. Батько Володимира Глібовича – Гліб Юрійович – був братом Андрія Боголюбського. І в 1169 році, коли війська Андрія захопили Київ, Гліб став київським князем. А його син залишився в Переяславі. Тобто якщо Україну визначати як державу за ситуацією із племінником Андрія Боголюбського, то виходить дуже неоднозначна картина.

Андрій Плахонін

– Тож як Ви вважаєте, що тоді малось на увазі під «переяславці й Україна»?

Андрій Плахонін: Малися на увазі взагалі мешканці прикордоння, які перші страждали від нападів половців. Володимир Глібович тримав Переяславський кордон, і зрозуміло, що коли він помер, то вони чекали одразу, що прийдуть половці й стане дуже погано. Але Володимиро-Суздальський князь поставив на його місце іншого представника цієї династії, яка на той час тримала Переяслав, ну і більш-менш Переяслав тримався й далі.

– А «Галицькі Ѹкраїни» – це що малось на увазі?

Андрій Плахонін: Давайте й інші дві згадки проаналізуємо. Наступна згадка – це Ростислав Берладник – його запросили мешканці Галича зі Смоленська з військом, на Галицьке Пониззя. І власне, звідти на Галич. Ось це Галицьке Пониззя називали «Україною». Тобто це теж прикордонна територія.

– Це там, де річка Дністер?

Андрій Плахонін: Так, це на той час прикордоння. Наступна згадка була про Данила, майбутнього Данила Галицького, він отримав прикордонні міста – Угровець, Кверещин та Берестя.

– Берестя – це теперішній Брест?

Андрій Плахонін: Так.

– Отже, Україна – це таке собі прикордоння. Ось зараз ніби й трохи соромно вважати, що назва країни пішла від окраїни, від прикордоння. Як ви вважаєте, тут є чого соромитись?

Кирило Галушко: Як на мене, це старий поширений серед українців комплекс меншовартості. Якщо подивитись, де були розташовані ці «Оукрайни» і де розташовувалась Руська земля ще з часів Давньої Русі, то це та ж Середня Наддніпрянщина, той самий Київ та Переяслав. Ці назви співіснували на деяких територіях.

Це могло би бути принизливим, якби ми вірили в міфологію, наче це традиційна назва лише для окраїн Польщі або Росії. А це була окраїна Русі, тобто того ж самого Києва. Люди, які подивляться сьогодні на карту України, можуть порахувати відстань від Києва до Переяслава і далі до Сули. Оскільки у нас від осередку Руської землі – Києва – до кордону було два дні руху війська, то ці назви співіснували. Особливо якщо ми говоримо про XVI – початок XVII століття, вже в пізнішу добу, коли назву «Русь» ще ніхто не скасував – Україна була другою назвою для цієї території. Це одночасно було і прикордоння, де якраз і відбувалися всі важливі доленосні події.

Тобто Україна і Русь у вузькому значенні накладались одне на одного. Тільки потім друга й пізніша назва набула більшої вагомості для людей, які тут жили.

Андрій Плахонін: Ми ще пропустили дуже важливий момент. У нас часто забувають, що історія слова «Україна» як терміну прикордоння ніколи не обмежується територією власне України. Наприкінці XIIІ століття Новгородські й Полоцькі грамоти згадують Новгородські й Полоцькі «україни», XIV–XV століття – Смоленська, Рязанська, Муромська «україни». Це слово зустрічається в канцелярській практиці на всій території Русі в широкому значенні цього слова – там, де правили Рюриковичі. Історик Наталя Яковенко далі вже підсумувала, що це слово закріпилося в канцелярській практиці Великого князівства Литовського та з’являється вже наприкінці XVI століття вже тут в документах, коли ми згадуємо Київську та Брацлавську «україни». Воно з’являється саме завдяки цій традиції, яку донесло до нас літописне слово, яке виникло в XII столітті.

– В часи козаків, а вони якраз жили на прикордонні, як назви «Русь» та «Україна» співіснували?

Андрій Плахонін: Вони могли інколи підмінювати одна одну. Традиція назви «Русь» проіснувала досить довго. Про що вже казав Кирило, від початку XV до початку XVIII століття ці терміни співіснують і означають приблизно одне й те ж саме. Але, зрозуміло, що термін «Русь» був більш поширеним.

​Кирило Галушко: Він був більш респектабельним із політичної точки зору. Якщо ми беремо класичний портрет Богдана Хмельницького 1651 року, який написав фламандський гравер Гондіус, під ним підпис латиною, що Хмельницький – ватажок саме українського народу. Але при цьому він себе позиціонував як «єдиновладець і самодержець Руський». Тобто Україна – це була назва для територій козацьких, але з точки зору історичної ерудиції Хмельницького і у спиранні його політичних амбіцій на певну традицію, то він вживав у своїй риториці слово «Русь».

Якщо ми звернемось до західноєвропейських джерел, в яких дуже промовисті карти, то Боплан, який створив свою карту одночасно із повстанням Хмельницького, пише «карта диких полів або України». Але показує він всі ті території, де мешкали або мали значний вплив козаки. Тобто на момент середини XVII століття це синонім, який був відображений в українському фольклорі – «Де козак, там і Україна». Тобто козаки несли Україну з прикордоння. Є дуже промовиста цитата в порадах гетьмана Самойловича українському посольству в Москві в 1685 році: «Воєводства Київське, Чернігівське і Брацлавське, в яких трьох – вся Україна і військо Запорозьке містяться». Це ті території, на яких козацтво панувало стабільно за часів Хмельницького. Ясно, що потім гетьманати розділилися, але попервах претендували саме на це.

Якщо знову ж таки звернутись до західних європейців, то там козаки спершу сприймались як окремий народ, а потім пишуть, що вони – військова верства руського народу, і на картах європейці малюють від Львова до Києва одним кольором і пишуть «Червона Русь». Це Галичина або Україна. Тобто один етнічний простір, який має дві назви – одна підкозацька, а інша докозацька.

Кирило Галушко

– Пан Плахонін згадав, що спершу з’явився етнонім «русь» – назва певної спільноти людей, а потім «Русь» стала топонімом – назвою певної території. А зі словами «Україна» та «українці» як було?

Андрій Плахонін: Ситуація з цими словами розгорталась навпаки.

– Спершу з’явилась Україна, а вже потім українці?

Андрій Плахонін: Так. Чому Кирило зараз згадав про всі ці теорії, карти й самоназви – бо це елітарна культура. Ці питання хвилювали переважно представників еліт – тих, хто мав освіту, й тих, кого цікавили питання політичної легітимізації, хто розробляв державницькі проекти. Козацтву це було цікаво, бо від самого початку XVII століття верхівку козацтва цікавило питання отримання прав нарівні із шляхтою. Їх цікавив і зв’язок із Руссю, і питання самоназви.

Ми знаємо, що в XIX – на початку ХХ століття не всі українці знали, що вони українці, і для самоназви вживали інші слова. Але це притаманне для багатьох європейських народів. Ми тут зовсім не унікальні.

– Ідентифікація була не лише внутрішня, але й зовнішня. Як на це все дивились із інших країн? Скажімо, на початку ХІХ століття у Варшаві, коли Наполеон рушив на Москву, видали один документ, в якому йшлось про те, що поляки кажуть про своїх братів у Поділлі, Волині та Україні. Тобто Україна для них була частиною, сумірною із названими регіонами, Поділлям і Волинню.

В той самий час Україна для Російської імперії – це Слобідсько-Українська губернія, яку потім перейменували на Харківську. Тобто для росіян тоді Україна – це Харків. А що ж тоді для поляків Україна?

Кирило Галушко: Поляки сподівалися відродити Річ Посполиту в кордонах 1772 року, які проходили по Дніпру. Для них синонімом України була Київщина. Для них за Дніпром починалася Малоросія. Так само і для офіційної російської влади колишня Гетьманщина, тобто Чернігівщина та Полтавщина, також були Малоросією. А ось існувала Слобідсько-Українська губернія, де жили нащадки козацької старшини. Вони відрізняли себе від Гетьманщини колишньої, говорили, що там живуть малороси, а ми тут у своїх слобідських полках українських – українці.

– Тобто мешканці Слобідської України вважали себе українцями, а потім в Москві та Петербурзі від них цю назву перейняли?

​Кирило Галушко: Так, оскільки це знову ж таки було елітарне спілкування. Перший університет на підросійських землях, коли вже була скасована Києво-Могилянська академія, це був Харківський університет – 1805 рік. Він об’єднав місцеву еліту, яка вважала себе українцями. Відповідно, далі, коли в 1834 році буде заснований Київський університет і частина викладачів та інтелектуалів переїдуть з Харкова до Києва, вони принесуть разом із собою своє тлумачення України. Це зустрінеться із Правобережною Україною в польському розумінні, і у нас почне створюватися певний загальний консенсус – і там Україна, і тут Україна. Малоросія – це вже такий імперський комплекс меншовартості, а Україна – це саме козацька традиція. Саме в середині XIX століття ця назва почала поширюватись.

– Отже, назва «українці» пішла зі Сходу, самоідентифікація українців почалась із Харкова, звідти поширилась на Київ, а потім – на Львів.

Кирило Галушко: Наприкінці ХІХ століття настав консенсус київської та галицької інтелектуальної еліти. Ще Антонович говорив: «Давайте будемо вживати термін Україна-Русь, щоб відрізняти себе від Росії». Але на початку ХХ століття в тій же самій Галичині вже почали відкидати руську і набувати українську самоідентифікацію. Це був рух не із Заходу на Схід, а зі Сходу на Захід…

Андрій Плахонін: І цьому є пояснення. Найдовше термін «Русь» зберігався на Заході України, бо вони були далеко від Москви. Тому вони могли дозволити собі довго називатися дуже схоже з росіянами – їх було важко переплутати.

– До речі, на Галичині до певного часу в ХІХ столітті було сильне москвофільство. Вони вважали себе із Росією однією національною спільнотою.

Андрій Плахонін: Це ще з часів, коли братства намагалися протистояти Унії. Зрозуміло, звідки ці братства могли фінансуватися – з Москви. Ці ідеали дуже довго зберігалися. Але під час Першої світової війни москвофільство померло остаточно, вони тоді побачили, чим насправді є Москва…

Кирило Галушко: Російська окупація, знищення всього місцевого й своєрідного, плюс москвофіли програли боротьбу за народні маси Галичини через мовне питання. Молоде покоління українців, яке спілкувалося народною розмовною мовою, а не адаптацією під російську літературну, захопило галицьке село. Москвофільство залишилось, в певному сенсі, міським, елітарним чи архаїчним. А було ще старорусинство, яке стверджувало, що русини – це окрема нація.

– Отже, як би ви охарактеризували еволюцію назви «Україна»?

​Кирило Галушко: Це блискуча кар’єра для слова «окраїна». Дійсно, в якийсь момент воно почало вживатися як край чи країна, набуло нових змістів. Але ці змісти треба було завоювати, лити за них кров. І під час Першої світової війни вже ні в кого не виникало питання, що з 1917 року тут буде українська автономія чи держава, але точно не малоросійська.​

Андрій Плахонін: Якщо повернутися до першої згадки, то це посульська укріплена лінія. Тобто це військовий кордон. І цю історичну традицію було продовжено до XVII століття й далі. Від самого початку це був військовий кордон. І зараз це значення зберігається: Україна й далі військовий кордон Європи проти навали зі Сходу.