«Трамп хоче знизити вагу міжнародних зобов'язань, які тиснуть на Америку» – американіст

Телефонна розмова Дональда Трампа і Володимира Путіна до жодних дипломатичних проривів не привела. В цілому ж перші дні президентства новообраного президента США позначилися гарячковою активністю, і перші зовнішньополітичні кроки виявилися вельми помітними: підтвердження наміру побудувати стіну на кордоні з Мексикою і заборона на в'їзд до США громадянам семи країн. Однак загальний напрям зовнішньої політики нової адміністрації залишається не зовсім зрозумілим. Як зазначає авторитетний американський журнал Foreign Affairs, у Сполучених Штатах розгорнулася «найсерйозніша з часів Франкліна Рузвельта» суспільна дискусія з питань зовнішньої політики. Яких результатів від неї можна очікувати?

У середньому кожні 80 років своєї історії США переживають внутрішню кризу, яка часто супроводжується кризою зовнішньополітичною: війна за незалежність наприкінці 18-го століття, громадянська війна у 1860-і роки, Велика депресія, реформи Рузвельта і Друга світова війна в середині минулого століття. Кожну з цих криз Америка долала і в результаті навіть посилювалася. У 1990-ті роки американські історики-аматори Ніл Хау і Вільям Штраус розробили так звану «теорію поколінь», в якій звернули увагу на циклічність американської історії і передбачили прихід чергової «кризи оновлення» приблизно в другому десятилітті 21-го століття.

Як зазначає у своїй статті в журналі Time американський історик Девід Кайзер, багато фахівців скептично ставляться до «теорії поколінь», але серед ключових фігур нової президентської адміністрації є люди, які дуже цікавляться нею. Можливо, вони будуть виходити з неї при плануванні політики, зокрема зовнішньої. На думку Кайзера, це означає схильність до рішучих дій і відсутність пієтету перед існуючими системами, уявленнями та ідеологіями.

До такого політичного стилю підштовхує Дональда Трампа та його оточення сама історія його сходження на вершину влади, зазначає на сторінках Foreign Affairs співробітник Гудзонівського інституту, професор історії міжнародних відносин Уолтер Рассел Мід. Він називає те, що відбувається, «джексоніанським бунтом», адже, на його думку, ядро виборців Трампа складають люди, чиї погляди на внутрішню і зовнішню політику сходять до часів Ендрю Джексона, президента США (1829-1837), якого нерідко називають першим популістом в Білому домі. Свою повагу до Джексона і його політичної спадщини президент Трамп уже продемонстрував, повісивши його портрет поруч зі своїм робочим столом. Чому?

Про історичні тенденції в американській зовнішній політиці, про те, що таке «Америка перш за все», чи є Трамп ізоляціоністом і що все це може означати для російсько-американських відносин, Радіо Свобода розповів російський історик-американіст, професор Європейського університету в Санкт Петербурзі Іван Курілла.

Іван Курілла

– Не бачу нічого дивного в тому, що Трамп на Ендрю Джексона якимось чином орієнтується. Звичайно, Демократична партія часів Джексона, зразка 1830 року – це зовсім не те ж саме, що сьогоднішня Демократична партія, там дуже багато чого змінилося і в ідеології, і в структурі виборців, які її підтримують. Тому, звичайно, пряму спадкоємність важко знайти. Що зближує Трампа і Джексона? Кілька речей. Перш за все те, на чому Трамп робив наголос у своїй інавгураційній промові і, значною мірою, під час виборчої кампанії, – це його намір прийти до Вашингтона і повернути владу народу. У нього звучало, що еліта забула про народ. Це, звичайно, популістська риторика. Але в цьому плані схожий і досить успішний сюжет в американській історії – якраз прихід в Білий дім Ендрю Джексона. Він був першим американським президентом, який не належав до старої еліти, до тих, кого називають батьками-засновниками. Він був сьомим президентом США, до нього шість президентів представляли стару еліту північної частини США, певне досить вузьке соціальне коло. І раптом приходить Ендрю Джексон, людина з тодішнього американського Заходу, людина, яка воювала, була генералом ополчення, яка нічого спільного не має з цією старою елітою. З одного боку, його супротивники вважали, що він узурпував владу, його називали «королем Ендрю», маючи на увазі, що він узурпатор, що він намагається стати не президентом, а диктатором. З іншого боку, період правління Джексона тепер називають «джексонівською демократією». За час його президентства значно розширилося число американців, які брали участь у виборах, в чотири рази, по-моєму, воно зросло за період з його першої участі в президентських виборах (1824) до його відходу (1837). Різко збільшилася частка і політична вага жителів американського Заходу, була ліквідована низка виборчих цензів. Американська політика демократизувалася. Трамп обіцяє приблизно те ж: демократизувати американську політику. Але інша справа, чи може це вийти за рамки риторики і популізму та наскільки сьогоднішня Америка може брати за зразок події першої половини XIX століття. Це вже друге велике питання.

Ендрю Джексон, 7-й президент США

– В інавгураційній промові Дональд Трамп кілька разів вжив гасло «America First» («Америка перш за все»), яке теж має свою політичну історію: воно пов'язане з традиціями американського ізоляціонізму першої половини 20-го століття. Які риси характерні для цієї ідеології? Що з неї дожило до нашого часу і чому?

– Америка більшу частину своєї історії була ізоляціоністською, це не тільки перша половина 20-го століття, а й весь попередній період. Американці вважали девізом своєї зовнішньої політики слова з прощального звернення Джорджа Вашингтона. І це залишалося такою дороговказною зіркою, гаслом для багатьох поколінь американських політиків – аж до Вудро Вільсона. Він виявився першим президентом, який поїхав до Європи, спробував взяти участь у долі світу після Першої світової, сформував пропозиції, які привели до створення Ліги націй і Версальсько-Вашингтонської системи. Але, коли Вільсон повернувся в США, Конгрес не затвердив жодне з його рішень. Президент провалився вдома, тому що Конгрес залишався ізоляціоністським і втручання в європейські справи не схвалив. Аж до Франкліна Рузвельта, до Другої світової війни Америка залишалася в цілому ізоляціоністською: не втручалася в європейські справи, нехай вони самі там один із одним розбираються. (Тоді «весь світ» для американців означав перш за все Європу.)

– Тобто можна сказати, що фактично під час Другої світової війни Америку ледь не мимохідь «втягли» в світові справи і зробили світовою державою?

– Так, це одна з впливових точок зору в історіографії. Деякі історики навіть заявляють, що це взагалі була змова Франкліна Рузвельта, який нібито спеціально підштовхнув Японію до нападу на США, для того щоб зробити неминучою для Америки участь у світовій політиці. Це, звичайно, не єдина точка зору щодо Рузвельта, але вона не маргінальна, вона досить широко представлена серед істориків. Якщо повернутися до Трампа, то він звертається до якоїсь частини нинішнього американського суспільства, для якої давній ізоляціонізм бачиться досі ідеалом зовнішньої політики, здається правильною поведінкою на світовій сцені.

– А взагалі реально знову зробити Америку ізоляціоністською? Чи це вже відбувається?

– Обама ізоляціоністом не був, у нього був складніший, властивий Демократичній партії, підхід до світових справ, більш ідеологізований. У нього було кілька програмних зовнішньополітичних заяв, наприклад, Каїрська промова 2009 року, звернена до мусульманського світу. Він говорив про те, що Сполучені Штати готові підтримувати народні уряди, виступав на підтримку демократизації в світі. Це стало одним з факторів, не головною причиною, але одним з факторів «арабської весни» і революціонізування ісламського світу на початку цього десятиліття. Потім виявилося, що закликати до чогось Барак Обама міг, а для того, щоб підтримати цей поступ, у нього не виявилося ні можливостей, ні ресурсів, ні політичної підтримки. Це стало однією з причин критики Обами з боку його супротивників і в США, і в тих регіонах світу, де відбулися політичні зміни. Звучала критика: мовляв, президент США виявився недостатньо сильний для того, щоб підтримати демократичну хвилю, недостатньо рішучий. Трамп, мабуть, нічого подібного в світі провокувати не буде, він просто хоче знизити вагу міжнародних зобов'язань, які тиснуть на Америку. Перш за все, скоротити фінансові зобов'язання США по всьому світу, знизити витрати на зовнішню політику. Це не ідеологізований курс, який був у демократів.

– Але при цьому він обіцяє збільшити витрати на оборону. Як це може поєднуватися?

– У передвиборних промовах Трамп багато говорив про те, що треба всіх змусити платити за свою безпеку. Чому НАТО отримує більшу частину ресурсів від США? Нехай європейські країни самі платять, вважає він. Нехай ті держави, де знаходяться бази Сполучених Штатів, самі платять за ці бази, які їх охороняють. Ця логіка, звичайно, багатьом у світі дуже не сподобалася. Щоправда, ми ще не дуже знаємо, які з пропозицій нового президента є результатом його поглядів на зовнішню політику, а які диктуються необхідністю підтримати своїх республіканських прихильників. Адже оборонний сектор завжди був одним з головних політичних ресурсів Республіканської партії. Але яким чином будуть витрачені гроші на оборону? Можна нарощувати військову присутність по всьому світу, а можна, наприклад, переозброювати свою армію всередині країни, створювати нове покоління якої-небудь зброї – ракетної, авіаційної, космічної. У цьому сенсі Трамп собі не суперечить.

– Якщо перейти до теми російсько-американських відносин. Зараз щодо Трампа в Росії у багатьох просто ейфорійні очікування. Чи може статися, що ця ейфорія зміниться дуже різким поверненням до неприємної реальності?

– Цілком може статися. Історія показує, що і з Бушем, і з Обамою все починалося з набагато теплішими відносинами, ніж закінчувалося. Цілком можливо, що те ж саме нас спіткає і в стосунках з Трампом. Тут, якщо передбачати Трампу 8 років правління, то не факт, що в Росії через 8 років буде той самий президент, що і сьогодні. І тоді дійсно у нас буде зовсім інший порядок денний в російсько-американських відносинах.

Деякі наші зовнішньополітичні аналітики, одні прямо говорять, деякі тільки натякають: так, нам потрібна нова Ялта, потрібно знову поділити світ, можливо, з Трампом і Китаєм разом. Цього очікують від Трампа. Чи можна цього чекати насправді? Трохи зарано про це говорити. Особисто Трамп, якби йшлося дійсно тільки про нього, наскільки я можу судити, був би цілком до цього готовий. Але це якраз те, що йому може виявитися дуже складно провести через свою систему стримувань і противаг, через Держдепартамент, хоч він там і змінив значну частину людей в керівництві, через Конгрес. Такого роду рішення занадто сильно суперечать логіці міжнародних відносин останніх десятиліть і дуже сильно будуть ламати те, на чому ці відносини стояли. Це питання, через яке Трамп, якщо він вирішить діяти подібним чином, зіткнеться з серйозним опором не тільки всередині Сполучених Штатів, а й з боку союзників, тому що ні Великобританія, ні союзники в континентальній Європі, ні НАТО в цілому як організація, я думаю, такого підходу не хотіли б.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода