Остарбайтер. Від рабства у Третьому рейху до Майдану

Він чотири рази тікав із нацистського полону і три рази його повертали. Станіслав Ільницький – один із понад двох мільйонів українців, якого під час Другої світової війни вивезли на примусові роботи до Німеччини. Майже два роки у нестерпних умовах Третього рейху і з «клеймо» на все життя. У свої понад 90 років він брав участь у Революції гідності та має міркування, як завершити війну на Донбасі.

– Одного дня 1941 року я орав поле і побачив, що над селом кружляють військові літаки. Вночі підняли все село і наказали усю худобу з колгоспу гнати за Дніпро – почалася паніка. А з іншого боку Дніпра німці вже хазяйнували: повісили ліхтарі, літаки викинули десант.

Я залишався в селі, поки ранньою весною 1942 року окупанти не почали вивозити молодь у Німеччину. Хапали всіх «поголовно». Поліцаї ходили по хатах і забирали працездатну молодь.

Забрали і мене. Вже з Київського вокзалу я спробував втекти. Але поліцаї мене впіймали і побили так, що кров ротом і носом йшла. На вокзалі під’їхав ешелон товарняка – всіх запхали у вагони. Двері позакручували дротом і повезли прямо на Німеччину.

Нас везли цілий тиждень, голодними, лише воду давали. Вивантажили, дивлюся: народу – не порахувати! Німець своєю мовою нам щось говорить, але ж його ніхто не розуміє. А потім як почав бити палкою та гнати вулицею, ніби овець.

Остарбайтер: історія втікача (відео)

Трудовий табір

– Нас зігнали на площу і перекладач запитав: хто механізатор? А я ж чотири роки на тракторі… Потім виявилося, що всіх механізаторів вони відправляють працювати на військовий завод у трудовому таборі в Магдебурзі.

І там я пропрацював рік і три місяці. Спершу – у механічному цеху – дуже тяжка праця! Береш округле розпечене, вишневого кольору залізо, несеш його під прес – виготовляєш гільзи.

А «кормьошка» була – 20 грам хліба, тарілка супу із червоної брукви та дві картоплини на добу. Працювали 10 годин, вихідний мали лише у неділю. Майстер-німець побачив, що я вже нікудишній і відправив мене в інший цех.

Інших повідправляли на ферми. Їм трохи легше було, бо був доступ до продуктів.

Ми жили у бараках, спали на стружках. У кожного був свій номер, нас тільки так називали. Мій, як зараз пам’ятаю, «драйцен-нойцен» –1319. Між собою ми мало спілкувалися, бо коли давить голод, яка там може бути дружба. Тоді дуже багато остарбатеоів помирало – прямо під час роботи люди гинули.

Я не знаю, як вижив. Однак вирішив, хай мене вб’ють, але я повинен спробувати втекти. Я повинен помститися їм за ці знущання. І я розробив план втечі.

У бараках, де ми жили, українців було близько 400. Із них четверо вирішили тікати зі мною. Ми запасли на дорогу по шматочку хліба. Хлопці чекали негоди, щоб легше було втікати. Однак я вирішив не тягнути.

Табір був оточений триметровим парканом із колючим дротом, а на розі будівель стояла вежа з кулеметом, де постійно чергували поліцаї.

Я поставив дошку до паркану, доліз до половини – руки трусяться, ноги колотяться – бабах, упав. І тут одразу на мене – бац прожектор, я заплющив очі і очікую, що мене одразу з кулемета вдарить. Відкриваю, а вони махнули прожектором і продовжили у карти грати. Я перекинув взуття, фуфайку постелив на колючий дріт – і впав на ту сторону.

Чоловік, який спав поряд зі мною, знав про мою втечу. Але не доклав. Потім німці його розстріляли.

Наш трудовий табір був біля річки Ельби, але вона не впадає в Дніпро. Я смикався то туди, то сюди сюди, а потім вирішив йти до парку. Бачу: стоїть німець і розумію, якщо піду далі, мене затримають. Я заліг у гаї, два дні там пролежав і на другу ніч вигадав вдати з себе поляка. Взяв квіти, прикрив груди, ніби там є польський знак, і так перейшов міст, вирвався з міста, два тижні йшов лісом і дійшов аж до кордону. Прикордонники затримали мене знову!

У тюрмі

– Мене повезли на біржу до Ельби. Привели до якоїсь будівлі, щоб зареєструвати. А там таких як я – тьма. Тому поліцай залишив мене на полячку, яка мила підлогу, а сам пішов домовлятися, щоб мене взяли поза чергою. Щойно він пішов, я їй кажу: «Пані, дайте води». А вона: «На вулиці є колонка». Я вийшов – і як зірвався! І знову через ліс. Біжу – а в мене температура, з вуха бруд тече і я відчуваю, що мені скоро кінець.

Я ледь дійшов до села. Зайшов у чийсь город, сів біля копни сіна, щоб погрітися на сонці, бо мене всього колотило. І тут – їде німець на велосипеді. Каже: «Що капут?». «Йо, йо, капут», – відповідаю, а сам з жахом думаю, зараз він покличе поліцію, мене заберуть і будуть «ізбивати». Все, думаю, зараз піду в ліс і там «скончаюся». Я тільки до лісу, німець мене хапає і кидає в сарай. Прибігли поліцаї і одразу давай запитувати: «Русіш партізан?». Я кричу: «Нікс, робота – арбайтен я».

Вони мене п’ять кілометрів гнали до станції. У вагоні-кукушці відправили до тюрми.Там мене кинули у камеру до українців, їх сиділо чоловік 50. Всі голі, на цементній підлозі. Я присів і питаю: «ребята ви відкіля?», а вони на мене: «цить». Увечері нас всіх поклали рядком на правий бік, а якщо хтось піднімався – розстрілювали. Тоді я подумав, оце я попався.

Зранку всіх вишикували в шеренгу. Із 6-ї до 11-ї проводили зарядку: один падає, витягає руки, на нього – ще двоє. А хто не встигав за командою встати – їх відводили у куток. Туди ніхто не дивився, бо боялися. Одного разу я розтулив пальці і побачив як молодого, худорлявого чоловіка поклали на підлогу. Один поліцій став йому на руки, інший – на ноги. І починають його бити пліткою та лити на голову воду. У тій кімнаті вся підлога завжди була в крові.

Після «зарядки» усіх нас відправляли в «морозильну» баню на 15 хвилин. І аж тоді давали добовий пайок – 100 грамів хліба і стакан холодної води.

Ну, думаю, все – потрапив чудовиську в зуби. Я помолився, перехрестився. Виходу, здавалося, немає, але виявилося, мене увесь час беріг янгол.

​Шлях в Україну

– Через п’ять діб до мене підійшов вартовий і наказав йти з одягом на вихід. Я заходжу в тамбур, а там сидить німка. Вона прийшла, щоб взяти робочого і чудом витягла саме мою папку. Вона розпитала, що я вмію, повела до лікаря, він подивився і сказав, що з мене буде хороший працівник. Тільки попередив, щоб їсти багато не давала, бо помру.

Як виявилося, у цієї німкені вже працювали чотири українці і одна полячка на кухні.

Вона привела мене додому, одразу дала коня і ми пішли обгортати картоплю. Я пройшов одну борозду і я втратив свідомість. Відкрив очі вже в будинку. Вона мені розгорнула перину, дала подушку. Я ліг – і відчув себе, ніби на небесах у раю, бо спав увесь час на підлозі.

Згодом я поправився і став до роботи: яйця збирав, дрова носив. Одного разу кухарка-полячка похвалилася, що вже два рази їздила у відпустку. У мене знову з’явився план. Я беру буханець хліба, масло в торбинку і прямую на залізничну станцію. І відтіля без жодної зупинки приїхав аж у Польщу.

Там знайшов завантажений молоддю ешелон і питаю, куди ж вони їдуть? Вони кажуть, що додому – в Україну. Я аж здивувався: як це везуть з Німеччини в Україну. Виявилося, що це всі комісовані хворі: у кого чесотка (короста – ред.), у кого травма. Я до них причепився і приїхав до Києва. А з Києва пішки попрямував в рідне село.

Якби не ця німка... Вона врятувала мені життя. Я після війни намагався її розшукати, писав у Німеччину, але марно. Думаю, її діти мають знати, що такого-то чоловіка їхня мати забрала з тюрми.

А в Німеччині тим часом за мною вже організували погоню, бо ж тікав я зі стратегічного військового заводу. Тому увесь 1943 рік я змушений був переховуватися в сусідньому селі.

Спочатку був партизаном, потім воював у складі армії. Звільняючи Україну, від Києва дійшов до самої Праги. У 1944 -му отримав поранення.

Мирне життя

– Остарбайтерство зламало життя, у нас просто забрали життя. Я фактично молодості своєї не знаю. Я тільки горе знаю, більше нічого.

Це наклало відбиток на все моє життя. Мій син хотів вступити у внутрішні війська, але через те, що батько був на окупованій території в Німеччині, його не взяли. У мене це не вкладалося в голові, тому що я пройшов війну і був нагороджений…

Молодь, яка нині каже, що погано живеться і сумує за минулим – не знають, що таке погано. Хто не знав горя, той не знає й добра. Та людина, яка жила при радянській владі і зараз – відчуває різницю. Люди боялися говорити, вони один боялися одного. Тільки що – НКВС приходить і одразу в заслання.

Тоді люди були закріплені за селом, паспортів не давали, виїхати було неможливо. З документів – трудова колгоспна книжка і все, більше нічого. І з цією трудовою книжкою ти можеш тільки у своєму колгоспі працювати, а в інший піти не можеш.

Тому всі ці розмови про те, щоб відтворити Радянський Союз… Я кажу – у жодному випадку. Україна має бути самостійною! Треба історію читати, вчити і не забувати. Ми 70 років прожили під гнітом радянської влади. Завжди так було: якщо Україна хоче щось зробити, Москва повинна дати дозвіл. Куди воно годиться?

Тому, щоб змінити країну, я виходив на Майдан. Мені справді хотілося там бути, де народ, я відчував цей настрій.

Усе те, що зараз відбувається, війна – зробив Янукович. Путін його завербував, вони хотіли знову зробити Радянський Союз. Це він і досі планує зробити. Але йому це не вдасться. Путін справжній фашист. Він виконує роль Гітлера.

Я писав президенту Порошенку листа, в якому пояснив – щоб виграти цю війну, Україна має виробляти техніку, тоді зможемо відстояти свою територію і заставить окупантів їх залишити.