Таких, хто не захотів би заходити в Донецький аеропорт, не було – «кіборг» Юрій Величко

«Кіборг» Юрій Величко з позивним «Монгол», боєць третього батальйону 80-ї аеромобільної бригади, розповів Радіо Свобода про те, як брав участь в обороні диспетчерської вежі Донецького аеропорту і як йому врятував життя побратим Іван Білий.

– Мене звуть Юрій Величко. Я народився на Волині. Зараз мені 28 років. Мене призвали третьою хвилею мобілізації. Ну... як призвали? Я просився сам, ходив до них, казав: «заберіть». У військкоматі взяли мій номер телефону і сказали: «Ми Вас почули, записали, як будете нам потрібні –зателефонуємо». І потім сім разів смикали: то приїдьте і пройдіть комісію, то прийдіть і ще раз пройдіть, то якийсь папірець занесіть». Це вже так напрягло, що я їм сказав: «Або беріть, або відчепіться».

І що Ви думаєте, вони мені подзвонили тоді, коли у мене була рука опухла. Так, «виробнича травма» – за дівчину заступився. Тож військкомат мене забрав, а лікарі на Яворівському полігоні забракували, мовляв, «ніхто тут не буде з Вашою рукою гратися, їдьте додому, заживе, назад приймемо».

Тиждень посидів ще удома, а далі знову – військкомат і на полігон. Потрапив я у роту вогневої підтримки. Толком нас там нічому не навчали, а вчили тому, що нам і не знадобилося. Кулемета я вперше побачив перед відправленням у зону АТО. Я до того з нього не стріляв ні разу.

9 жовтня 2014-го ми направилися у Костянтинівку. Нашу окремо роту відправили у Дружківку на базу. Там була закинута школа, то ми позабивали вікна і зробили, що могли, щоб пристосувати її для проживання.

16 чи 17 грудня прийшов наказ, що ми маємо висунутися у Піски, а потім і у Донецький аеропорт. З мого взводу відразу відібрали шестеро кулеметників. Нас відвезли у Костянтинівку, провели інструктаж і на другий день зачитали нам наказ.

Перед строєм вийшов комбат і запитав, хто відчуває, що не може з якихось причин заходити у ДАП, хто відчуває, що там його щось чекає не те, то можна вийти зі строю і не поїхати.

Ну, таких, звісно, не знайшлося, хто захотів би вийти зі строю. Там же ж хлопці вже стільки часу сиділи – їх треба було поміняти. Хлопці ж чекають на ротацію, відпочити ж їм треба. Хоч і «кіборги», але зроблені з плоті, як і всі люди. Хочуть відпочити, відігрітися, помитися, зрештою. І замінити їх там треба.

Аеропорт. Як це було (відео)

До цього моменту в нас було десь 3-4 тренувальні виїзди на кар’єр, де ми побачили хоч з якою зброєю ми будемо воювати. Там ми перший раз з такої зброї постріляли, з якою мали заходити в аеропорт. Я хоч і служив строкову службу, але там також було 3 патрони на тиждень. Особливо не постріляєш.

«Я розумів, що це може бути дорога в один кінець»

– Я дуже-дуже прекрасно розумів, що це може бути дорога в один кінець. Я розумів, що це може бути кінець. І відчуття якесь було нехороше всередині. Але ж нічого, зібрався, бо треба їхати – хлопцям допомагати. Якщо не ми, то хто ж тоді? Наш девіз: «Ніхто крім нас!».

Ми ще як у Піски заїхали, то почалася стрілянина. Одразу стало ясно, що ми вже на війні. Тиждень посиділи у Пісках, щоб звикнути до того всього.

Заїжджали ми на вежу разом з «Гріном». Я їхав з ним в одній машині. Люди були розподілені одразу: ті, хто на вежу, окремо, і ті, хто безпосередньо у термінал.

Заїжджали ми 23 грудня через блокпост сепаратистів. Пам’ятаю, під’їжджаємо до їхнього блокпосту, а там стоїть так звана «ваєнная паліция». До нас відразу: «Що везете? Що перевозите?». Ми сказали: звісно, що нічого не провозимо, але хотілося б щось провезти. Хто мудріший був, то десь гранати позаховували, підствольники.

«Михалич» розстебнув бушлат, показує, мовляв, що нічого не везе. Він хотів провезти «гепешку» – підствольний гранатомет, але вони знайшли, відстебнули і сказали, що «нєльзя». Те, що ми надійно сховали – не знайшли. А те, що знайшли, довелося перевантажувати назад у «Джип» нашого комбата.

Ніякого «Мотороли» там не було. Зате були військові у балаклавах, через проріз яких було добре видно, що це люди з Сибіру. Буряти, мабуть, чи удмурти. З такими очима, майже китайськими. Росіяни, одним словом.

Звісно, нам було не все одно з чим заїжджати. Вибачте мене, як з одним «ріжком» працювати у ДАПі? Це нереально!

Пам’ятаю, коли перед виїздом нас построїли, то комбат чомусь нас запитав, чи ми саперні лопатки побрали. Уявіть! Аеропорт і саперна лопатка! Я до цих пір не можу зрозуміти, для чого вона нам була там потрібна?

І неправда, що зброї на місці вистачало. Коли ми заїхали на вежу, то там було набоїв реально на 4 години бою, ну, максимум на 6 годин. І ми приїхали «голі і босі», без нічого. Чому таке відбувалося? Думаю, це було для того, щоб «зливати» потрошку той аеропорт.

«Все чорне, профілі «в решето», стовпи зрізані і запах горілого пінопласту»

– От ми поїхали. Я насправді навіть і не зрозумів, як ми заїхали до терміналу, бо так швидко все відбувалося. Розвантажили все моментально. Тоді ще з нами журналісти «1+1» заїхали, то теж усі речі хапали – чи своє, чи не своє, але старалися швидше розвантажитися. А вантажу багато було, речові мішки, їжа і все таке. Швидко-швидко все відбувалося.

А потім крикнули: «Хто на вежу? Поїхали». Їдемо і метрів за чотири від нас розірвався снаряд РПГ. Ми відразу з’їхали з дороги і почали переговори з тими, мовляв, «що це таке? що це за заїзди?».

А коли я побачив вперше вежу, то у мене було відчуття, що фільм жахів. Тут «сєпари», а тут ми заїхали і навколо все побите, пошкоджене, все чорне, обгоріле... Словами цього просто не передати. І цей запах горілої мінеральної вати, гіпсокартону... Ці профілі «в решето», всі стовпи кулями обтесані...

Фото з вежі – все обгоріле

Але нас там добре зустріли. Старшим там був «Лось» з 90-го батальйону. Він провів нам інструктаж: де ховатися у випадку танкового обстрілу, де нам краще перебувати, коли, що і як посилювати. Також хлопці нас попередили, що сьогодні буде «весело», бо «сєпари» новеньких завжди по-особливому «вітають».

Кажуть: «Так, буде вам тяжко. Буде все! Але, не дай Боже, хтось засне на посту. Прострелю ногу сам і скажу, що отримав поранення і вивезуть, евакуюють. Нам такі непотрібні. Всі зрозуміли?! То щоб не спали на постах». Це мені найбільше запам’яталося, бо я одразу зрозумів, наскільки все серйозно. Якщо ти не можеш не спати, то краще подзвонити по постах, щоб тебе хтось підмінив. Але насправді такого не було. Серйозно. Там спати не хотілося. Там такий адреналін, що не заснеш.

Я тоді зрозумів, куди я потрапив, але у мене «задня передача», як то кажуть, не включається. Ми були всі, як один кулак, ми один за одного трималися, слухали один одного і ловили кожне сказане слово. Зі мною був Ваня Білий. «Ведмідь» – позивний у нього. Простий хлопець, з села, 21 рік. То він мені життя фактично врятував.

Фото групове: Юрій Величко – крайній зліва, Іван Білий – другий зліва

«Куля розірвалася у мене в бронежилеті»

Я дістав поранення на Новий рік, на 1 січня. Був бій. Я сидів під стіною. Біля мене щось розірвалося, а коли прийшов до тями, то відчув, що лежу на бетоні у калюжі крові. Чую, щось гаряче в мене по шиї тече. Дивлюся, Ванька сидить. Я його прошу: «Подивися, чи в мене артерія не перебита». Він «раз, раз» – помацав і каже: «Ні. То з щелепи і з вуха кров біжить».

Виявилося, мене снайпер поцілив. Бронежилет роздерло, лямку перебило, каска злетіла. Пам’ятаю Іванові слова: «Давай, брате, в укриття! Там глянуть, що з тобою». І я, не розумів чому, на адреналіні, мабуть, побіг у зовсім інший бік – під обстріл, під вогонь. Ванька мене збив з ніг, придушив до землі, кричить: «Куди?!! Не в той бік». То я зірвався, рванув, а він на мені так і висів, і я з ним забіг у приміщення. Пам’ятаю, Ванька мені весь час мені повторював: «Тримайся, тримайся, тримайся...»

Вийшло, що куля розірвалася у мене в бронежилеті, обгоріло плече і вухо. Як у Чебурашки було – велике і чорне. Так напухло. І щока – пройшло «касатєльне», осколки трохи... Пару сантиметрів і... я думаю, з Вами вже не говорив би.

Мене вивезли. Хоч я просив, щоб залишили. Кажу: «Вадиме, я не поїду, я зі всіма заїхав – і виїду з усіма». А «Грін» каже: «Поїдеш. Дрова треба привезти». Тоді було мінус 27, ми весь час на бетоні, а у нас не було чим палити. Все, що було, уже спалили. Вадим весь час просив дров і сподівався, що цією машиною, яка за мною приїде їх привезуть.

Однак не привезли. Таке ж і з мішками було. Кілька ротацій просили, щоб передали мішки, щоб у них зірвану плитку збирати і укриття робити. Але не передавали. То ми у ті, що з-під їжі були, згребли трохи. Проблема була з мішками, які коштують одну гривню, але можуть врятувати життя!

Правда, потім передали нам мішків, тільки було пізно, бо все позамітало снігом і було вже мінус 27, то вдовбати щось вже було нереально.

А про евакуацію таки якось домовилися – однією машиною двох поранених і двох «двохсотих»: одного нашого, а одного їхнього вивезти. Перед цим у нас був бій і ми цих ворогів, так би мовити, вночі пару чоловік поклали. Нам сказали: не давайте їх забрати, бо завтра вже буде обмін. Виходить, що знову машина буде їхати через Донецьк, її знову «проведуть» до нас, і вона заїде і забере. На терміналі тоді був наш «двохсотий» – «Любчик» і один поранений, з осколком у нозі. Тоді вони мали їхати на вежу за мною і знову везти вже у сторону «ДНР».

От, 2 січня в обід дали мені дві гранати, поклали мене у бортовий ЗІЛ, кинули ще в машину того їхнього «двохсотого». Теж «не нашої» національності був. І ми поїхали у сторону Донецька. Не знаю, чи до моргу, чи куди нас привезли. Вони свого скинули, забрали, а потім нас супроводжували по «своїй» території, скільки могли. Ми приїхали на свій блокпост в Авдіївку, а звідти вже «Кроха» у реанімобілі відвезла нас у Селідове. Потім я потрапив у дніпропетровський госпіталь...

Парамедик «Кроха» – про подвиг Героя України Ігоря Зінича (відео)

Тож, як вежа упала, то я був у госпіталі. А Ігоря Зінича («Психа») я знав. Ми на полігоні буди разом і він у нашій роті навіть жив. Він завжди такий усміхнений був, розкаже завжди щось таке, настрій підніме. Толковий хлопець... Він був на терміналі. Його там завалило.

Там і Юра Ковальов, з сусіднього села – з Криничного, десь безвісти пропав. Казали, що він ще в аеропорту під завалами. Він тоді теж зі мною разом їхав одній машині – у миротворчий центр на це навчання на Яворівський полігон. Він попав у 7-му штурмову роту. І дальше він поїхав у Костянтинівку, а я був у Дружківці. Ми більше не спілкувалися, не бачилися. Але коли я вже трохи після поранень вичухався, то мені хлопці кажуть, що немає уже Юри – безвісти пропав.

Вже скільки його шукали... Але, знаєте, є люди гірші від тварин, вони батькам дзвонять і кажуть, що син у них у полоні і вимагають тисячі доларів. Батька Юриним ніби дзвонили о четвертій ночі і хтось плакав у слухавку, що, мовляв, заберіть мене. Незрозуміло, 10 секунд дзвінок і все. СБУ ніби потім «пробивала», то десь з території Ростовської області був дзвінок чи що. Не знаю, правда, чи чутки.

Але я думаю, що це «розводи» такі, що це можуть бути люди навіть зі своєї сторони, хтось із нашої території. Бо якби він був живий, то дали б батькам хоч слово сказати. Але факт, що на людській біді, на горі, хтось хоче нажитися.

Є хлопці, які кажуть, що ніби Юра сидів під тією плитою і так там і залишився... Але ж теж впевненості немає, усі виснажені, в диму все, в пилюці…Можна було і помолитися.

А я тепер на інвалідності. Але живий.