Хвиля євроскептицизму докотилася до України. Дедалі більше українців усвідомлюють, що вступ до Європейського союзу стає дедалі примарнішою перспективою, і готуються до життя «між Європою і Росією». Про те, чому через три роки після Євромайдану та Революції гідності, коли українці гинули за європейські цінності, дедалі менше українців бачать майбутнє України в об’єднаній Європі, ми говоримо з українським філософом та публіцистом Володимиром Єрмоленком.
Головний виклик – це втрата Європи віри в саму себе. І тут дуже важливо в наступні роки цю віру віднайти
– Головний виклик – це втрата Європи віри в саму себе. І тут дуже важливо в наступні роки цю віру віднайти. Факт є той, що зараз ліберальна програма, дії, ліберальні ідеї стикаються з дуже великими супротивниками. Це новий авторитаризм. Він стає дедалі сильнішим. І людям, які відстоюють ліберальні цінності, треба просто згуртуватися й розуміти, що це серйозно. І що це може бути надовго.
Майдан був одним із останніх ліберальних повстань, повстань за ліберальні цінності, проти авторитарної системи. Європа може стикатися з цим у наступні роки
Під цим кутом зору треба дивитися на всі європейські події: і на вибори у Франції, і на вибори у Нідерландах, і на вибори в Німеччині. Мені здається, місце України тут дуже важливе. Тому що фактично Україна, Майдан був одним із останніх ліберальних повстань, повстань за ліберальні цінності, проти авторитарної системи. Європа може стикатися з цим у наступні роки. Це дуже парадоксальний момент, але мені здається, що український досвід тут трішечки випереджає європейський. Ми бачимо процеси в Польщі, і ми можемо бачити подібні процеси у Франції і в багатьох інших країнах.
– Майдан все ж таки був внутрішнім явищем, вже пізніше настала війна. Чи європейці знайдуть у собі внутрішні сили? Чи доведеться згуртовуватися і шукати свою нову ідентичність під впливом зовнішніх обставин?
Важливо зрозуміти, що такі цінності як безпека, як демократія не є чимось таким, що остаточно перемогло
– Мені здається, проблема європейських країн полягає у тому, що вони сприймають ліберально-демократичні цінності як щось дане, як щось уже здобуте, як щось, що ніхто не буде піддавати сумніву. І це небезпечно. Тому що ми бачимо сили, які зсередини Європи і ззовні Європи піддають ці цінності сумніву. Важливо зрозуміти, що такі цінності як безпека, як демократія не є чимось таким, що остаточно перемогло.
У дев’яностих роках скрізь було відчуття, що ліберальні цінності перемогли у світі. Зараз цього відчуття немає. Мені здається, що зараз ми стикаємося з новою епохою, де переможець невідомий. Тобто це нова битва між ліберальними цінностями й авторитарними цінностями. Ці сили, які ставлять під сумнів цінності ліберальні, тобто цінності свободи й рівності, толерантності, вони перебувають і всередині Європи і зовні неї.
– Багато українців відчувають за цей рік принаймні розчарування в Європейському союзі, дивлячись на складні, незрозумілі процедури, що проходить кожне рішення в ЄС, зокрема ті, що стосуються безвізового режиму для України чи ратифікації Угоди про асоціацію. Чи, на Вашу думку, наступний рік ще сильніше посилить ті розчарування українців?
– Тут дуже багато залежить від дуже конкретних, практичних речей, наприклад, ці процедури європейські щодо «безвізу» до французьких виборів. Це дуже ключовий момент. Бо якщо його затримають, то є всі шанси, що нова французька влада, наприклад, якщо це стане Ле Пен або Фійон, вони це рішення заблокують. Тому тут Європі треба бути швидшою. Насправді, я вважаю, що для українських громадян це дуже символічне значення – безвізовий режим. Бо це в умовах, коли перспектива членства дуже туманна, це хоча б якась морквинка, хоча б якийсь позитивний сигнал.
Для українського суспільства безвізовий режим – це дуже важливий символічний феномен
Звичайно, ми намагаємося всередині українського суспільства пояснити громадянам, що європейська інтеграція – це процес внутрішніх змін у бік більш ефективного, більш відкритого, більш інклюзивного суспільства. Суспільства, де більшість людей мають можливість для самореалізації. Але все ж таки для українського суспільства безвізовий режим – це дуже важливий символічний феномен.
– Українські реформи для одних здаються дуже повільними. Інші пояснюють, що такий обсяг реформ, коли потрібно перезапустити практично всю систему, і не може рухатися швидше, особливо в умовах війни. Але мало хто зараз говорить про те, що головною запорукою успіху модернізаційного проекту є достатня кількість людей, які самі беруть на себе і ініціативу, і відповідальність за своє майбутнє, за добробут усієї своєї країни. І, власне, через це зазнали краху модернізаційні проекти, наприклад, у Туреччині чи в тому ж Радянському Союзі. Чи має Україна, на Вашу думку, зараз цей головний потенціал модернізації?
Ліберально-демократична модель перебуває під загрозою з боку нового авторитаризму. Українська ситуація є ключовою
– Так, вона має. Тому що епоха зараз є іншою, ніж епоха початку дев’яностих років. Коли трансформацію проходили Чехословаччина, потім Чехія, Словаччина окремо, потім Польща, Угорщина та інші країни. Чому вони інші? Тому що тоді у світі приблизно був консенсус щодо того, хто є переможцем глобально. Переможцем була ліберально-демократична модель. Питання було тільки в часі. Тому було це питання – головне слово тодішньої доби, питання transition, питання переходу. Зараз переможець невідомий. Тобто ліберально-демократична модель перебуває під загрозою з боку нового авторитаризму. І ми не знаємо, хто переможець у цій новій битві. Тому українська ситуація є ключовою. Тому що це якраз та країна, де певною мірою відбувається ця боротьба.
В Україні є дуже активна, дуже енергійна меншість, це меншість, але вона дуже активна і енергійна. Зміни в суспільстві завжди виробляє меншість. Вона їх формулює, вона їх здійснює. В Україні ця меншість існує. І це те, що відрізняє Україну, наприклад, від Росії, де цієї меншості не існує. Тому що, Україна і Росія ціннісно в багатьох питаннях, як показують дослідження, схожі. Але є грандіозна відмінність у тому, що в Україні є ця активна меншість, яка створює порядок денний, яка рухає країну вперед. Поки що ця меншість не розчаровується. Поки що ця меншість продовжує бути на коні і через співпрацю з міжнародною спільнотою, штовхати українські реформи.
Якщо ми подивимося на 2016 рік, то, як це не дивно, він досить прогресивний для України. Було запущене електронне декларування, було закінчене створення антикорупційних органів, хоча й не довершене, але все ж таки воно є. Нарешті Україна має якісь позитивні результати торгівлі з ЄС. Тобто є позитивні речі. Ми подивимося, що буде відбуватися далі. Я вважаю, що, порівняно з Помаранчевою революцією, ці три роки показали, що в України є певний запас міцності, певний запас енергії для того, щоб здійснювати реформи.