Інтернатів не має бути взагалі – Кулеба

Київ – Приблизно 106 тисяч дітей в Україні сьогодні живуть у різних інтернатних закладах. Проте серед них тільки 8% дійсно не мають батьків та інших родичів. Такі дані наводить Маріанна Онуфрик, керівник суспільних програм Інституту суспільно-економічних досліджень, який, серед інших, входив у робочу групу щодо реформування системи опіки при Адміністрації президента. Нині за участі громадських організацій розроблена стратегія деінституціалізації догляду та виховання дітей, яка передбачає поступове скорочення кількості інтернатів, і зараз експерти очікують на її затвердження.

Право на дію | Чи готові українці усиновлювати і що буде із сиротинцями після реформи?

Основними причинами, чому дітей віддають у такі заклади, за словами Маріанни Онуфрик, є бідність сім’ї та особливості розвитку дитини, зокрема її інвалідність: «Відповідно батьки надають перевагу віддавати дітей на виховання державі, вважаючи, що такі послуги і такий достатній рівень добробуту, який виражається в одязі і харчуванні, дитина отримає в інтернатних закладах. Але якщо подивитися на фінансування, то виділяється 7 мільярдів гривень на рік на утримання інтернатних закладів, лише 15% цих коштів виділяється безпосередньо на потреби дитини: лікування, харчування, одяг. Решта – 85% – це кошти, які виділяються на утримання самих інституцій, тобто інтернатних закладів: це житлово-комунальні послуги, оплати праці фахівців».

Яка зараз ситуація із умовами для життя і дотриманням прав дитини в інтернатних закладах, і що буде з ними після реформи, Радіо Свобода розповів уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба:

Микола Кулеба

– Система інтернатних закладів у всьому світі вважається місцями несвободи. І якщо ми говоримо, що Україна – європейська держава, то ми маємо дотримуватись міжнародних норм, в тому числі – догляду дітей, які залишись поза сімейним оточенням. А теперішня система інтернатних закладів – це радянська система, яка стимулює до того, щоб дитина жила поза сім’єю.

І нам потрібно сьогодні якомога швидше починати створювати послуги на рівні громад. Ми зараз все робимо, щоб провести адміністративну реформу і дати більше повноважень громадам, більше відповідальності – громадам, так от ці повноваження і відповідальність мають бути, перш за все, у ставленні до дитини і сім’ї. Не стільки ремонт у школі вирішить ситуацію із неблагополуччям, як особиста відповідальність представників громади і їхнє втручання у сімейне неблагополуччя. Втручання може бути різним, і різні послуги можуть бути створені.

– Але діти потрапляють сьогодні до інтернатів не тільки через бідність. Що робити, наприклад, якщо залишатися з батьками для дитини небезпечно?

– А якщо така родина неналежно виховує дитину, то тут органи опіки мають прийняти рішення: або яку допомогу надати, щоб батьки могли виховувати, а якщо це неможливо, то захистити таку дитину, позбавивши таких батьків батьківських прав і знайшовши нову сім’ю для цієї дитини. Але скільки тисяч дітей із інтернатів де-факто не мають сім’ї – цього вам ніхто не скаже. Тому що цю ситуацію ніхто не моніторить.

– Зараз вже розроблена стратегія щодо деінституціалізації догляду та виховання дітей в України. На скільки часу вона розрахована і що передбачає?

– Ця стратегія – на 10 років, і, як я вже сказав, вона передбачає створення соціальних послуг на рівні громад.

Інтернатів не має бути взагалі. Чому? У нас сьогодні в основному це – школи-інтернати, де дитина живе і навчається. Це – «резервації», де вона може роками сидіти, більше ніж 50% дітей знаходяться там більше від трьох років – і це не є нормально.

Якщо дитина опиняється із певних причин поза сімейним оточенням, мають бути альтернативні форми створені – це невеличкі заклади, які є по всьому світу. Якщо кажуть, що, от, на Заході також є інтернати – то в тому сенсі, як у нас вони є, на Заході їх немає. На Заході – це альтернативні форми догляду дітей, як правило, на шість-вісім-дванадцять дітей, де вони не живуть в закладі, де отримує всі послуги, а живе у будиночку, де створені сімейні умови, і вона, як всі інші діти, отримує послуги, що їх надає тамтешня громада.

Ми не говоримо зараз про закриття закладів. Ні. Коли ми говоримо про реформу інтернатів, то зараз мають створюватися послуги – і це має стати основою і підґрунтям закриття закладів. А не те, що от ми позакриваємо інтернати, і діти поїдуть у свої неблагополучні родини – і будуть там зазнавати знущань і насильства.

– Хто надаватиме ці послуги? Це буде якесь перепрофілювання працівників теперішніх інтернатів?

– Перш за все, так. Адже десятки тисяч людей можуть залишитися без роботи. І вони мають пройти перепідготовку і ставати соціальними працівниками, асистентами вчителя у школах для дітей із особливими потребами. Вони мають отримати можливість працювати у громадах і надавати дітям послуги.

Польща, Румунія, навіть Молдова вже відмовляються від інтернатів і зменшили вже в рази кількість дітей в інтернатних закладах, а ми ще досі чіпляємось за цю систему, тому що іншої не збудували.

– І за десять років можна цю реформу провести?

– Я думаю, що так. В Румунії вже 16 років триває ця реформа і має досить гарні результати. Але Румунія стартувала, коли у них також було більше сотні тисяч дітей в інтернатах, а ми стартуємо взагалі з іншої ситуації: коли у нас вже є досить розвинута система охорони дитинства, вже є різні форми сімейного влаштування, соціальні служби і працівники – нам просто треба вдосконалити цю систему і скоординувати цю діяльність.

– Щодо пошуку нових батьків. Наскільки люди готові всиновлювати? І чи може держава якось мотивувати сім’ї це робити?

– Якщо ще 10 років тому суспільство ставило під сумнів, чи потрібно взагалі всиновлювати, тому що було погане ставлення до дітей-сиріт. Держава може заохочувати створення такої системи, яка професійно готувала б сім’ї усиновлювачів, працювала б із ними.

Тому що там дуже багато міфів з боку сімей. Дуже важко насправді сьогодні сім’ї в процесі усиновлення. Документально не дуже складно оформити і стати кандидатом в усиновлювачі, але далі у родини починаються тортури. Вони прийшли у службу: як дитину підібрати, хто нам допоможе? Або починають когось кудись направляти, і немає адекватної інформації про дитину, про її стан здоров’я. Батьки мають стояти в черзі у районі, поки їм дадуть цю дитину – і це теж потрібно змінювати.

Далі ще більші проблеми починаються, коли вони прийняли дитину –півроку-рік триває адаптація, і ти не знайдеш професіонала, який може допомогти, як не допустити помилок, які можуть травмувати дитину. І тут – дуже багато професійних запитань, на які сім’я не має відповіді. Інколи це призводить до відмови від дитини.

Тобто держава досі не запровадила систему підготовки і супроводу усиновлювачів: на рівні міста Києва це вже працює 6-7 років, але на загальнодержавному рівні – взагалі не працює. Треба знімати таємницю усиновлення, що унеможливлює контроль з боку держави, і працювати з цими сім’ями.

– Цього року завершується термін плану дій на виконання Конвенції ООН з прав дитини, і Мінсоцполітики має розробити новий, розповіла Радіо Свобода Оксана Москаленко, координатор програм із захисту прав дитини «Жіночого консорціуму України», яка входить у коаліцію «Права дитини в Україні»:

«Концепція затверджується на рівні Кабінету міністрів, а не на рівні Верховної Ради чи президента. Це стає найбільшим викликом, оскільки зараз відбувається також реформа децентралізації, тобто дуже багато буде залежати від громад. На думку коаліції «Права дитини», такі документи мають мати вищий статус, не бути просто наказом».

Це експерт оцінює як зниження пріоритету сфери захисту прав дитини в українській політиці. Чому було вирішено зробити саме так?

– Головне – щоб воно виконувалось. Але давайте подивимось: був у нас закон 10 років – і що, щось виконувалось? На 5%, можливо.

– А чому не виконувалось?

– У нас багато законів не виконуються, бо під кожен закон має бути фінансування і чітка відповідальність. Тому тут мене менше турбує, це буде закон чи розпорядження Кабміну, ще немає концепції. Проблема – в іншому: наскільки Кабінет міністрів буде виконувати чи цей закон, чи це розпорядження і скільки грошей буде виділено. А оскільки цієї концепції ще немає, а бюджет вже затвердили, то ми розуміємо, що на наступний рік не будуть виділені фінанси на реалізацію цього закону чи концепції.

Але ми маємо говорити про те, що там буде, наскільки воно може дійсно змінити ситуацію в охороні дитинства, і наскільки органи державні, які відповідають за виконання цього документу, будуть спроможні це зробити і дійсно захистити дітей.