«Кіно є зброєю ефективнішою, ніж автомат Калашникова» – Іллєнко

Про найуспішніші українські кінопрем’єри 2016-го року, про народження української кіноіндустрії, про зйомки фільму про оборону Донецького аеропорту та інші плани на майбутнє розповів Радіо Свобода голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко.

– Цей рік був наповнений виробництвом великої кількості українських фільмів. Більшість із них була запущена у виробництво наприкінці минулого року якраз коли збільшилося фінансування і вперше за півтора чи навіть 2 роки Державне агентство України з питань кіно отримало можливість запустити нові проекти.

Цей рік був наповнений роботою груп творчих, які працюють над цими проектами. І з осені сталася велика подія – українські фільми почали регулярно виходити в прокат. Зараз це – фільми, які були розпочаті ще в 2013-му році, а деякі ще значно раніше. Це – ті фільми, які пройшли дуже складний шлях у своєму виробництві. Їхні знімальні періоди припали на буремні події, найбільш драматичні. І дуже важко було довести їх до кінця. Сьогодні вони у прокаті. Сьогодні вони збирають глядачів.

І вже з наступного року, я думаю, ми перейдемо в режим, який назвемо, скажімо, так: українська прем’єра як звичайне явище в українському культурному, інформаційному і кінематографічному просторі. Тому що до того це були екстраординарні події завжди.

– Скільки фільмів у роботі?

– Зараз у виробництві перебуває 40 повнометражних ігрових фільмів і ще 4 повнометражні мультфільми, анімаційні фільми. Тобто це вже, можна сказати, є процес. Приблизно половина цих стрічок буде готова вже у наступному році. Деякі вже завершені, а над іншими щойно розпочали роботу. Найголовніше, що це вже постійний такий системний процес. Перестаємо працювати в режимі кризового менеджменту, починаємо вже планомірну роботу.

Звичайно, для цього треба вирішити деякі аспекти, і проблеми, і виклики, які є за межами компетенції Держкіно. Бо кінематограф дуже залежний від інших процесів – в економіці, в державі, в культурі, в інформаційному середовищі.

Фактично цей рік був першим, коли ми вже у серпні-вересні знали, який закладений бюджет на наступний рік, і могли виходити з цього. Це вже великий крок вперед.

Щоб нормально розвивалася індустрія кіно, треба знати бюджет на 3 роки вперед. Бо кіновиробництво, виробництво фільму від проходження конкурсного відбору до прем’єри, то це 2 роки мінімум, а то і 3 роки. Це – довготривалий, складний індустріальний процес.

Пилип Іллєнко: «Ми жили на окупованому інформаційному полі»

– А скільки фільмів українського виробництва вийшли у прокат цього року?

– Близько 30, включно з усіма різновидами фільмів, які виходили саме в кінотеатральний прокат. А також були окремі фільми, які виходили на телебаченні. Зокрема й деякі, які були створені за підтримки Держкіно. Ми фінансуємо деякі документальні фільми у тому числі, які створюються саме для телебачення. Тобто йдеться про формат хронометражу, який навіть не підходить для кінотеатрів.

Така кількість фільмів є рекордною за усі роки Незалежності. І сума, закладена у бюджет на 2017 рік, теж є рекордною. Це 500 мільйонів гривень. Це – абсолютний рекорд, як у гривневому еквіваленті, так і в будь-якій іншій валюті. Таку суму держава ще не виділяла на підтримку власного кіно.

І, оскільки ми вже маємо велику кількість фільмів у виробництві, це вселяє надію в те, що вони будуть завершені. Наступного року вони отримають вчасне і достатнє фінансування. Ми запустимо ще наступного року нові стрічки. І, дійсно, вже з перших місяців будемо мати прем’єру українських фільмів.

Я вже знаю, що в січні буде як мінімум одна прем’єра українського фільму. Він створений без державної підтримки. І це, до речі, теж нове таке явище для України, коли починають регулярно створювати і стрічки, не залежно від держави. Це теж дуже хороший знак. І це не може не радувати.

Це дуже складно робити. Практично там не йдеться про відбивання коштів поки що. Там якась позаматеріальна мотивація. Але те, що з’являються люди, які готові це робити і готові експериментувати, то це також вселяє надію в те, що в довгостроковій перспективі ми зможемо збудувати індустрію, яка буде зокрема вже і незалежною від державного фінансування.

– Що Ви бачите? Як глядач реагує на українське кіно?

– Як на щось абсолютно нове, таке, якого не було раніше. І, звичайно, як з’являється якийсь новий товар, то для глядача він є просто незвичним. Насправді, будемо говорити чесно, типовим глядачем зараз є глядач, який виріс і сформувався як особистість за відсутності українського кіно в інформаційному полі.

Фактично моє покоління – це, мабуть, наймолодше покоління, яке ще застало українське кіно того періоду, радянського, де були Іван Миколайчук, де був Брондуков, де був Олесь Сердюк, Дмитро Миргородський і багато-багато інших видатних зірок.

А сьогодні фактично необхідно відродити українське кіно від фундаменту доверху. Це означає вирішення всіх проблем одночасно.

Проте дуже цікавим зараз є те, що з 40 фільмів, які ми зараз підтримуємо, повнометражних, більш ніж половину знімають режисери, які знімають свій перший, максимум – другий, повнометражний ігровий фільм. Тобто це – люди, які не мали можливості професійної реалізації, які не мали цього досвіду. Вони знімали багато. Хтось знімав серіали, хтось знімав відеокліпи, хтось знімав рекламні ролики, а хтось знімав короткометражні фільми. А от саме повнометражний фільм для широкої аудиторії, який потім вийде у прокат, буде мати спілкування з глядачем, то більшість не мали такого досвіду.

І тому маємо всі долати проблеми росту, тобто як ті, хто творять фільми, так і ті, хто їх прокатують, так і ті, хто управляють кінотеатрами. І, власне кажучи, дуже сподіваємося, що глядач нас полюбить, полюбить наше кіно, яке для нього сьогодні дійсно нове.

Але є закони, які не можна скасувати – так, як не можна скасувати закони фізики.

– Наприклад, реклама?

– Є проблема реклами. На жаль, ми не можемо фінансувати промокампанії. Як правило, стандарт індустрії, що десь 25-30% від вартості виробництва необхідно напливти на рекламу. При чому робити це ще до того, як фільм знятий. Тобто в процесі фактично від початку роботи вже працювати над промо, над піаром, над рекламою.

– А чому не можете?

– Тому що це нам не дозволяють нормативно-правові акти, які регулюють. Не зважаючи на те, що наша бюджетна програма називається «Створення і розповсюдження національних фільмів», але на практиці ми можемо фінансувати тільки створення.

Ми добиваємося проявів інформаційних «всіма правдами і неправдами». Ми, до речі, дуже вдячні українським журналістам. Тому що вони не сприймають українське кіно поки що як суто комерційний продукт, і дуже багато допомагають у висвітленні і прем’єр, і якихось спеціальних подій, присвячених українському кінематографу.

Також, як правило, ми домовляємося з якимось із великих телеканалів перед прем’єрою кінотеатральною про те, що цей телеканал буде медіаспонсором виходу у прокат і надасть безкоштовно пакет рекламний у вигляді демонстрації рекламних роликів і за це отримає безкоштовно фільм для прем’єрного показу на телебаченні.

Також нам ще треба виростити власних кінозірок, які приведуть людей на свої імена, на свої обличчя в кінотеатри.

– А теми? Україна у дуже специфічний час творить своє кіно. І чи не може тема, вибір теми, вибір сценарію зробити фільм успішним?

– До певної міри, може. Але кіновиробництво – тривалий процес. От, наприклад, тиждень чи два підписали екранізацію роману Сергія Жадана «Ворошиловград», то він буде у прокаті, скоріш за все, вже у 2018 році, при чому десь восени. І це якщо піде без будь-яких фарс-мажорів. Тому що завершене виробництво буде до 31 грудня наступного року, потім, очевидно, якась фестивальна історія буде у першій половині року, а прокат – восени.

В принципі, це – закони просто виробництва. Це ускладнює дуже нашу роботу кінематографіста, будь-якого, тому що треба вгадати кон’юнктуру теми на 3 роки вперед. Коли наші кінематографісти писали сценарії і запускали фільми, які зараз у прокаті, то був 2012-й, 2011-й, 2010-й. І вгадати було неможливо.

Ми зараз будемо запускати фільм, який присвячений обороні Донецького аеропорту. Це фільм «Кіборги». Він буде зніматися цієї зими вже. Режисером буде Ахтем Сеїтаблаєв. Прем’єра, очевидно, буде вже десь у грудні наступного року. Це максимальна швидкість, яку дозволяє кінематограф. І це вже порушення навіть деяких, мабуть, індустріальних стандартів.

Насправді я розумію усі ці розмови. Глядач не робить знижки на те, як насправді робився продукт, чому він такий, яким він є. Скажімо, глядача не має торкатися, що один із головних акторів фільму «Гніздо горлиці» – Віталій Лінецький трагічно загинув. І це змінило весь фінал фільму.

Глядачу не поясниш, що фінансування цього фільму було перервано приблизно на півтора року й у зйомках була перерва відповідно. Глядачеві не поясниш, що не було грошей їхати в Італію, і кожен член знімальної групи виконував додатково по чотири функції. Тобто продюсер був ще й буфетником, другий продюсер був ще й водієм тощо. Це все не цікавить глядача. Глядачу цікаво те, що він бачить на екрані. Всі ці виправдання нікому не потрібні.

Але якщо ми говоримо серйозно про розвиток індустрії, то ми дійсно її будуємо, відроджуємо майже з нуля. Якість не народжується, якщо ми будемо знімати два фільми в рік і очікувати, що вони будуть видатними. Коли з’явився фільм «Тіні забутих предків», то студія Довженка на рік знімала приблизно 20 фільмів!

Цього всього у нас не було майже 25 років. Ми маємо окремих митців, але не мали кінопроцесу. Наприклад, той же Мирослав Слабошпицький, який зараз в Європі є найбільш відомим з сучасних українських кіномитців, дебютував у 40 років зі своїм першим повнометражним фільмом. Це дуже пізно.

Олесь Санін має тільки два повнометражні фільми. Це – ганьба для держави, в якій він живе! Це не його вина, це йому не дали просто вчасно зробити ще 10 фільмів.

Щоб мати свою кіношколу, треба постійно знімати. Ми фактично тільки рік цим займаємося.. І те, що за цей рік сталося, я вважаю, що це дуже хороший результат.

Пилип Іллєнко: «Мій батько ніколи б не досяг того, чого досяг, якби був один»

– Хтось навіть це називає «стрибком».

– До цього «стрибка» були певні передумови, які склалися кілька років тому, коли збільшилося фінансування. Потім була перерва, коли все зникло у 2014 році, і можна когось звинувачувати, але не в Україні.

І те, що нам вдалося переконати всіх, від кого це залежить, що кіно необхідно підтримувати, що кіно – це така ж зброя, як і автомат Калашникова, навіть, насправді, ефективніша.

Те, що сталося в нашій країні – результат того, що ми не мали власного кінематографу, не мали власного культурного дискурсу, не мали власних культурних символів, історичних міфів, які не роздирали б країну, а, навпаки, були б спільними, і цим ніхто не займався. Ми жили на окупованому інформаційному полі. Це – інформаційний простір, який був повністю окупований Росією. Ми й досі жартуємо цитатами з радянського кіно.

От найголовніше патріотичне кіно (ми говорили про теми) буде залежати не від теми. Найбільше користі для формування української нації зробить фільм незалежно від теми і незалежно від жанру, а я прогнозую, що це буде насправді комедія, цитатами з якої почне розмовляти молодь в барах і на дискотеках. От тоді це буде дійсно прорив в українському кіно. І вже скоро, я сподіваюся, це з’явиться.

– І на завершення. Який український фільм Ви можете назвати найуспішнішим фільмом 2016 року?

– Якщо говорити про касові збори, то це анімаційний фільм «Микита Кожум’яка». Якщо говорити про фестивальні успіхи, то тут дуже серйозна конкуренція. І не можна виділити один фільм. Але і «Гніздо горлиці», і «Моя бабуся Фані Каплан», і «Жива ватра», і інші деякі фільми здобували цього року престижні нагороди на різноманітних міжнародних фестивалях. І це говорить про реальну творчу конкуренцію. А конкуренція – це завжди прогрес.