(Рубрика «Точка зору»)
Дейвід Саттер
Мозок людини має певний «моральний центр», стверджують вчені. Його пошкодження може призвести до того, що людина асоціалізується – ймовірно, безповоротно. А чи є такий «моральний центр» у нації? Чи можливо його зруйнувати і що це спричинить? Американський журналіст, публіцист Дейвід Саттер вважає, що можливо, а майстром із руйнування таких орієнтирів був Радянський Союз. Про глобальні наслідки такого масштабного експерименту він розмірковує у книзі «Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу», переклад якої українською мовою вийде друком навесні у видавництві «Дух і літера». З дозволу автора Радіо Свобода публікує вступ до видання.
Не дуже давно американські науковці знову звернулися до випадку Фінеаса Гейджа, чия дивна доля змусила порушити питання про існування в головному мозку такого собі «морального центру».
13 вересня 1848 року Гейдж – 25-річний майстер-будівельник залізничної компанії Ратленда та Берлінгтона – брав участь у прокладанні залізниці в сільській місцевості штату Вермонт, яке супроводжувалося підривами скельних порід для вирівнювання поверхні під залізничну колію. Там із ним сталася неймовірна пригода. Щоб здійснити вибух, необхідно було просвердлити отвір у камені, частково заповнити його порохом, а порох прикрити піском; для підриву породи застосовували запал і важкий залізний лом – трамбівку. Того дня Гейдж через неуважність почав трамбування раніше, ніж помічник встиг присипати порох піском. Це призвело до потужного вибуху, гострий лом миттєво пробив Гейджові обличчя, череп і мозок — і вилетів назовні, приземлившись за багато ярдів звідти.
Це нещастя приголомшило свідків, однак Гейдж втратив свідомість лише на мить — він швидко отямився й невдовзі вже міг розмовляти й навіть дійти до лікаря у супроводі своїх колег. У наступні тижні він залишався працездатним, не втративши ані здатності рухатися, ані пам’яті, ані мови. Здавалося, він лишився таким самим, як і до інциденту, проте дуже скоро з’ясувалося, що його особистість радикально змінилася.
Раніше Гейдж користувався симпатією та повагою тих, хто його знав, але тепер він втратив будь-яку повагу до норм спілкування, став лайливим і брутальним. Роботодавці, які називали його колись «найкориснішим і найкмітливішим» серед усіх робітників, мусили вдатися до звільнення – він не міг більше виконувати свої обов’язки. Джон Гарлоу – лікар Гейджа, – констатував, що постраждалий втратив «рівновагу, або баланс, так би мовити, між інтелектуальними здібностями й тваринними властивостями». За словами друзів і знайомих, «це був уже не Гейдж».
Надалі Гейдж вів мандрівне життя й зрештою, через дванадцять років, помер у Сан-Франциско, де перебував під опікою родини. І хоча свого часу статтями про «випадок із Гейджем» рясніли перші шпальти усіх газет, його смерть залишилася майже непоміченою. Гарлоу дізнався про неї лише через п’ять років і звернувся до родини Гейджа за дозволом на ексгумацію тіла, аби вилучити череп і зберегти як медичний експонат. Дозвіл було дано, і череп разом із трамбівкою відтоді перебуває в експозиції Анатомічного музею Воррена у Гарвардському університеті.
1994 року група американських нейроанатомів узяла череп Гейджа й за допомогою сучасних методів обробки зображень зробила трьохвимірну реконструкцію його мозку, аби точно визначити місце входу та виходу залізного лома, а також якомога точніше з’ясувати, які частини мозку постраждали від нещасного випадку. Науковці дійшли висновку, що трамбівка вразила вентромедіальну область обох лобних долей, не зачепивши структур, пов’язаних зі здатністю впізнавати простір, предмети, розмовляти, рахувати. Оскільки роль лобних долей досі повністю не досліджена, нейроанатоми вирішили, що випадок із Гейджем доводить — людина має певний «моральний центр», пошкодження якого призводить до руйнування моральності, але який – принаймні теоретично – піддається лікуванню, дозволяючи сподіватися, що аморальність можна «вилікувати».
Коли я дізнався про новий інтерес до Гейджа та до тієї моральної проблеми, що стала наслідком його унікальної долі, — мені стало цікаво, чи знали нейроанатоми, які займалися цим питанням, історію Радянського Союзу, котру фактично можна тлумачити як спробу зруйнувати моральний центр цілої нацiї. Радянські керівники не шукали фізіологічного морального центру, натомість психологічно калічили людей, створивши герметично замкнений простір, де марксизм-ленінізм вважався найвищою формою істини.
Радянський Союз – це було щось нове. Він став першою в історії державою, що відверто спиралася на атеїзм і компенсувала відсутність абсолюту, наділяючи саму себе якостями Бога. Якщо попередні уряди визнавали над собою хоч якусь владу (навіть нехтуючи нею на практиці), то радянський режим не рахувався з жодною силою, вважаючи власні дії реалізацією своєї ідеології як істини в останній інстанції.
Зображення себе носієм якогось абсолюту мало свої переваги — воно надало системі цілеспрямованості, аморальності та сліпого фанатизму, якими завжди супроводжується абсолютизація політичних цілей.
Водночас залежність режиму від комуністичної ідеології зробила його вкрай вразливим. Марксизм-ленінізм претендував на звання історичної науки й стверджував, що його аналіз минулого можна спроектувати на майбутнє. Релігія же шукала істину в трансцендентній сфері. Тому саме радянська ідеологія, а не релігія, могла бути поставлена під сумнів історичними подіями, які спростовували її засадничі припущення.
Зрештою, природу домінування держави визначала саме вразливість її головних ідей. Радянська ідеологія провіщала, що перемога комунізму призведе до досконалої демократії, яка відзначатиметься добровільною одностайністю та нечуваним рівнем добробуту. Коли після захоплення влади комуністами утопія не справдилася й ця інтелектуальна невдача загрожувала політичними наслідками, – влада взялася змінювати дійсність силоміць.
Прагнення творити реальність перетворило радянське життя на якийсь маскарад. Важливою стала не правда, а те, що можна було видати за правду, тож структуру фактичної реальності замінила організована фальсифікація, аби реальне життя могло (хай і постфактум) виглядати відповідно до радянської ідеології.
Ошелешений зовнішній світ спостерігав, як Радянський Союз стає сценою для розгортання цілої низки схожих на міраж імітацій демократичних інститутів: профспілок, що захищають керівництво, газет, де немає жодної інформації, судів, до яких не можна звернутися за захистом, і парламенту, який завжди одноголосно підтримує уряд.
Цей обов’язковий ментальний світ режиму було нав’язано громадянам СРСР, і він розколов їхню свідомість, спричинивши явище, відоме як «подвійна свідомість» – те, що Джордж Орвел назвав «двоєдумністю» (doublethink). Подвійна свідомість відокремлювала ідеологічні конструкції режиму від звичайних стандартів сприйняття та моральних суджень кожної людини, що дозволяло кожному в потрібних ситуаціях автоматично діяти згідно зі своєю ідеологічною роллю, водночас чітко усвідомлюючи реальність.
Здебільшого таке роздвоєння особистості призводило до ототожнення себе з нав’язаною їй роллю. «Призвичаївшись за довгий час до своєї ролі», — писав Чеслав Мілош, — «людина так зростається з нею, що вже не здатна відокремити своє справжнє “я” від удаваного... Ототожнення себе з роллю, яку доводиться грати, приносить полегшення й дає змогу перепочити від постійної пильності. Належні рефлекси у належний момент стають справді автоматичними».
Були й такі (особливо серед посадовців, які мали справу з іноземцями), що, цинічно ставлячись до офіційної версії реальності, знаходили джерело певного внутрішнього задоволення у постійному вимушеному лицемірстві. «Називати щось білим, вважаючи його чорним, – зазначав Мілош, – посміхатися в душі, залишаючись зовні серйозним, ненавидіти, демонструючи любов, знати, удаючи, що не знаєш, і в такий спосіб виставляти супротивника дурнем (навіть коли він робить те саме) – все це спонукало цінити власну хитрість понад усе».
Досить часто радянські громадяни просто звільняли себе від відповідальності за свої публічні висловлювання й намагалися зберегти простір інтелектуальної свободи у власній голові. Коли Сергій Замазчиков, комсомольський лідер із латвійської Юрмали, вранці дивився на себе в дзеркало, він розумів, що бачить єдину в світі людину, з якою може безпечно спілкуватися. Протягом дня він дивився на інші обличчя – в міськкомі партії, в ЦК комсомолу Латвії, в ЦК Комуністичної партії Латвії, – але ці обличчя були ледь кращими за маски. Він припускав, що за ними приховувалися цілком запрограмовані погляди, але переконатися в цьому не було можливості. Зрештою, коли він був разом зі своїми партійними колегами, його обличчя теж ставало маскою.
Хоч яким би хистом до пристосування не були б наділені люди, розкол особистості має неуникні наслідки для моральних принципів, адже їх необхідно у всіх ситуацій однаково. Спроба силою нав’язати заміну емпіричної реальності, здійснюваної впродовж 74 років існування СРСР, породжувала окремі приклади сміливості та шляхетності, але назагал вона затягувала замордований народ в нові глибини злиднів і деградації.
Держава може скасувати Бога, проте намагання підмінити собою відсутній абсолют спричинить трансформацію людської природи – в умовах, коли свідомість розколота, а загальна брехня знищує «моральний центр» цілого народу.
Дейвід Саттер – журналіст, публіцист (США)
Переклад з англійської – Наталя Комарова, редагувала Оксана Жмир
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода