Роберт Коалсон
Як правило, розповідь про завершення ери Радянського Союзу починається з перспективних реформ Михайла Горбачова та нездійснених сподівань Бориса Єльцина й закінчується авторитарною контрреволюцією Володимира Путіна. Але в контексті цієї розповіді історія Андрія Сахарова – фізика, захисника прав людини і лауреата Нобелівської премії миру 1975 року, який помер 14 грудня 1989 року, – одне з дражливих для уяви «якби».
«Якби бодай половину ідей Сахарова реалізували, ми жили б в іншій країні, в абсолютно інших умовах», – сказав Радіо Свобода у травні російський політолог Валерій Хом'яков.
Звертаючись до американського телебачення у лютому 1990 року, дисидент радянської доби і тодішній президент Чехословаччини Вацлав Гавел висловив думку, що «смерть Сахарова – це справжня трагедія для Радянського Союзу, для якого той міг би стати президентом». «Наскільки я бачу, він був єдиною постаттю в сучасному Радянському Союзі, здатною об’єднати», – казав Гавел.
Це було через кілька місяців після чехословацької Оксамитової революції – хвилі протестів проти однопартійного правління – й за лічені тижні до того, як перша з так званих відновлених держав проголосила свою незалежність за вже неминучого розпаду СРСР, що його чинний президент Володимир Путін назвав «геополітичною катастрофою століття».
Видатний герой соціалізму
Здобуття Сахаровим такого статусу здавалося малоймовірним. Його шлях до визнання розпочався в перші дні Холодної війни, коли він відігравав провідну роль у надсекретному проекті Радянського Союзу зі створення водневої бомби. В 50-х та на початку 60-х років йому вдалося накопичити безпрецедентну кількість відзнак за свою роботу – три нагороди Героя соціалістичної праці, чотири ордени Леніна, Сталінську премію 1953-го та Ленінську премію 1956-го.
У віці 32 років Сахаров став на той час наймолодшою людиною, обраною в Академію наук СРСР. На піку своєї кар'єри він мав більше статків і привілеїв, ніж більшість членів політбюро. Але робота над водневою бомбою стала серйозним поштовхом і для його дисидентської діяльності.
«Я тоді багато побачив і дізнався завдяки своїй тодішній позиції, – писав Сахаров у передмові до зібрання своїх творів англійською мовою у 1974 році. – Це змусило мене відчути свою власну відповідальність і водночас дозволило подивитися на всю цю збочену систему очима стороннього».
Андрій Сахаров під час заслання в Горькому (тепер Нижній Новгород) у 1980 році
Як і багато вчених в інших країнах, Сахаров був стурбований екологічними наслідками величезної кількості проведених ядерних випробувань. Він запевняв уряд Микити Хрущова, що вони були технічно недоцільними, і згодом зрозумів, що зброю насправді використовували для досягнення політичних цілей. Сахаров не відмовився від своїх переконань і став одним із провідних у Радянському Союзі поборників поглядів, що врешті знайшли втілення в Договорі про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою. Він також був одним із перших у Радянському Союзі, хто висловився за заборону протиракетних систем, – бачення, яке стало реальністю з Договором щодо протиракетної оборони (ПРО), підписаному в 1972 році.
Відстоюючи правду
Після завершення хрущовської відлиги у 1964 році Сахаров дедалі відвертіше висловлював свій спротив системі. Він засуджував спроби Леоніда Брежнєва реабілітувати репутацію диктатора Йосипа Сталіна й виступав на підтримку в'язнів сумління.
«У 1966 році я був одним із тих, хто підписав колективного листа про «культ» Сталіна, направленого 23-му з’їзду [Комуністичної партії Радянського Союзу], – писав Сахаров. – Таким чином, вперше моя власна доля переплелася з долею цієї групи людей – групи, яка була невеликою, але дуже вагомою в моральному (й – насмілюся сказати – історичному) плані і яка згодом отримала назву «дисиденти».
У 1968 році Сахаров здобув міжнародну й загальнонаціональну популярність після публікації свого першого маніфесту «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу».
«Я не можу пригадати іншої людини такого рангу в Радянському Союзі, яка б вирішила, що для неї правда важливіша за усі надані їй особисті преференції», – сказав про нього колишній радянський дисидент В'ячеслав Бахмін.
Коли книгу Сахарова опублікували за кордоном, держава відлучила його від усіх секретних проектів. Відтоді він став головно дисидентом, котрий невтомно нагадував радянському уряду про свободу слова, звільнення політв'язнів, необхідність відкритих судових процесів, а також права етнічних меншин. Він пожертвував майже всі свої заощадження з державних премій на благодійність, про що пізніше пошкодував, адже, як казав, міг би натомість витратити ці гроші на допомогу сім'ям політв'язнів та інших дисидентів.
У цей період Сахарова зосередився на правах людей, убитих в результаті більшовицької революції 1917 року і сталінського терору, що розпочався у 30-х роках.
«Дисидентський рух був в опозиції до всього, за що був тоталітаризм, і передовсім до того, що історик і соціолог Ганна Арендт назвала «руйнуванням моральної особи і руйнування суб’єкта права», – зазначив Володимир Тісманеану, професор порівняльної політології Мерілендського університету і колишній директор Інституту з розслідування злочинів комунізму в Румунії. – І моральна особа, і суб’єкт права були відроджені завдяки дисидентському руху в колишньому СРСР. І парадигматичним символом цього пошуку для реабілітації громадянина був, звичайно ж, Андрій Сахаров».
Сахаров та Боннер
Російський політолог Марк Урнов зазначав, що «у Сахарова була принципово інша точка відліку – гуманізація країни, гуманізація суспільства», що в радянському контексті було «іншим способом мислення».
Протягом багатьох століть російської історії інтереси держави завжди нівелювали права людини. Сахаров наважився сказати, що це було аморально і перешкоджало успішному розвитку країни.
«Протягом 56 років наша країна зазнала глибоких потрясінь, страждань і приниження, фізичного нищення мільйонів найкращих людей (як морально, так і інтелектуально), десятиліть офіційного лицемірства й демагогії, – писав Сахаров у 1975 році. – Ми все ще живемо в духовній атмосфері, породженій тією епохою».
Олена Боннер (ліворуч) та Андрій Сахаров (зняті в 1975-му) зустрілися в 1970-му
У 1970 році, стоячи поза залою суду в місті Калуга на знак протесту проти політичного судового процесу, Сахаров познайомився з дисиденткою Оленою Боннер. Вони одружилися у 1972 році й стали партнерами та союзниками на все життя.
«Найважливішим була її яскрава взаємна любов до Андрія Сахарова. Він був вольовою людиною, що не піддавалася тиску ззовні. Він був уважним і готовим вислухати різні точки зору – і зокрема й передовсім точку зору Боннер, – його можна було переконати, можна було вплинути на його думку. Але ви б ніколи не змогли змінити його. Боннер розуміла це, і вони жили разом у злагоді», – згадував фізик, дисидент і протеже Сахарова Сергій Ковальов у 2011 році, коли померла Боннер.
Окрім того, в 1970 році Сахаров і два інших дисиденти заснували Комітет з прав людини, який здійснював моніторинг ситуації у цій царині: «Таким чином, я був змушений мати справу з тим, що, мабуть, належить до найганебніших аспектів сучасної радянської дійсності: протиправністю і цинічним переслідуванням осіб, які виступають на захист основних прав людини», – писав Сахаров.
Ворог держави
Сахаров отримав Нобелівську премію миру в 1975 році за свою незмінну опозицію до «зловживань державної влади і всіх форми приниження людської гідності», а також відданість «ідеї, що уряд має функціонувати відповідно до верховенства закону», як зазначалося у зверненні Нобелівського комітету. Через рік під час закритого засідання офіцерів КДБ його керівник Юрій Андропов назвав Сахарова «внутрішній ворогом номер один».
У 1980 році після того, як Сахаров виступив проти радянського вторгнення в Афганістан, урядові урвався терпець. Він скасував усі його радянські нагороди й відправив у заслання в закрите місто Горький, що нині зветься Нижній Новгород. Під цілодобовим наглядом КДБ Сахаров мав прямий контакт тільки з Боннер.
Після семи років заслання у Горькому Андрій Сахаров повернувся у Москву 23 грудня 1986 року
На момент, коли Горбачов зміцнив свої позиції й почав впровадження реформ Радянського Союзу, Сахаров вже був міжнародним символом спротиву радянському гніту. 19 грудня 1986 Горбачов особисто зателефонував йому, щоб повідомити про звільнення і можливість відновити свою «патріотичну роботу» в Москві. Вірний своєму стилю Сахаров скористався нагодою, щоб виголосити Горбачову своє обурення станом справ інших політв'язнів. Він нагадав йому, що десять днів тому у радянській в’язниці після 90-денного голодування помер Анатолій Марченко.
Голос позбавлених голосу
Звільнення Сахарова було одним з перших сигналів радянському суспільству, особливо після декількох невдалих спроб впоратися з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС, яка трапилася за кілька місяців до того, що реформи Горбачова можуть мати серйозний вплив. Цей вплив досяг своєї кульмінації у 1988 році, коли Горбачов проштовхнув план створення абсолютно нового законодавчого органу, що називався З'їзд народних депутатів. Незважаючи на те, що вибори у березні 1989 року не були демократичними, вони все ж стали першими радянськими виборами зі справжніми конкурентними перегонами, в яких взяло участь кілька кандидатів, і в результаті яких до влади прийшли депутати з широким спектром політичних поглядів, включно з антикомуністами.
Незважаючи на різке погіршення здоров'я, Сахаров здобув мандат, обраний як представник Академії наук, чим він здивував багатьох своїх колег.
«Сахаров увійшов в уряд, знаючи, що людина його рівня спроможна вплинути на прискорення процесів, які потім відбудуться в країні, – сказав колишній дисидент Бахмін. – Він розумів, що все, що він міг сказати з трибуни, – і десятки мільйонів людей в Росії і за кордоном це слухали – ніхто, окрім нього, не сказав би».
Аналітик Урнов зазначив, що з'їзд «запровадив стиль відносин з урядом». Звертаючись до Горбачова і комуністів, «Сахаров діяв, як криголам».
Він «став голосом для тих, хто протягом десятиліть був позбавлений голосу», зауважив Тісманеану.
Андрій Сахаров на з’їзді народних депутатів СРСР
Головною вимогою Сахарова було скасування статті 6 Конституції СРСР, яка забезпечувала політичну монополію Комуністичної партії. Виступаючи з трибуни з'їзду, Сахаров виклав свою політичну програму: «Я представляю проект тексту декларації про владу, який пропоную ухвалити, – звернувся він до присутніх. – На основі принципів народного уряду з'їзд народних депутатів заявляє: по-перше, стаття 6 Конституції СРСР скасовується; по-друге, ухвалення законів СРСР є виключним правом з’їзду народних депутатів СРСР. На території союзних республік закони СРСР отримують правовий статус після того, як їх затвердить вищий республіканський законодавчий орган».
Зараз знадобляться певні зусилля, щоб згадати, яким радикальним це було кроком для постсталінського й постбрежнєвського Радянського Союзу, якої мужності вимагало виголошення таких вимог.
Вимога покласти край монополії Комуністичної партії на політичну владу була врешті втілена в березні 1990 року, коли Конгрес оголосив всі політичні партії рівними, що відкривало шлях до багатопартійної демократії.
Те, що могло би бути
Утім на момент, коли рух змін почав набирати обертів, Сахарова не було серед живих. Він помер від серцевої недостатності 14 грудня 1989 року у віці 68 років, якраз перепочиваючи незадовго до ще однієї промови перед конгресом. (Через два тижні, 29 грудня, Вацлав Гавел став першим вільно обраним президентом Чехословаччини.)
У останню подорож Сахарова проводжали сотні тисяч радянських громадян, включно з Горбачовим та всіма членами політбюро.
Чехословацький президент Вацлав Гавел відвідав Олену Боннер (ліворуч) у Москві 27 лютого 1990 року
Після цього задавати тон антирадянської опозиції почав Борис Єльцин, харизматичний популіст і депутат конгресу, який згодом став главою російської радянської республіки, а пізніше першим президентом Росії.
«Єльцин не розглядав основні питання демократизації як інституційний проект, – зауважив Тісманеану, припускаючи, що основним мотивом для нього було передовсім прагнення влади й особистий конфлікт з Горбачовим. – Андрій Сахаров і деякі люди його кола розуміли, наскільки важливо мати інституційні гарантії, щоб унеможливити повернення до старого порядку».
Радянський Союз, звичайно, був великим і складним утворенням з болісною історією. Неможливо порівняти «що могло би бути» там із тим, що, приміром, відбулося в Чехословаччині, Польщі та інших країнах радянського блоку. «Але я вважаю, що якщо Сахаров дожив би до 1991 року, він був би нашим президентом, – припустив колишній дисидент Валентин Гефтер. – Але нам не пощастило. Він помер у 1989 році й рівноцінної заміни йому – з такою ж репутацією і авторитетом – не було».
«Існує щось, що я дізнався протягом багатьох років вивчення історії тоталітаризму і дерадикалізаціі марксистських режимів. Це – роль особистості, – вважає професор Тісманеану. – Це щось, чого не перебільшиш. Простіше кажучи, якщо б не Горбачов, гласність та Сахаров, на правозахисний руху в колишньому Радянському Союзі чекали б дуже важкі часи».
«Нині й надалі, – наголошував Сахаров у своїй промові під час отримання Нобелівської премії у 1975-му. – Я маю намір непохитно стояти за віру в приховану силу людського духу».
Про Андрія Сахарова читайте також у публікації «Через 25 років після смерті Андрія Сахарова його слова видаються пророчими»