Львів – У 2001 році львів’янка, художник за фахом Олеся Саноцька взялась за створення спільноти взаємодопомоги «Оселя». Міжнародний рух «Емаус», до якого і входить «Оселя», об’єднує понад 360 спільнот безпритульних у сорока країнах світу. Це не просто притулок для безхатченків у Винниках, передмісті Львова, а місце, де люди об’єднались, щоб допомагати ще біднішим. Олеся Саноцька відійшла у вічний світ наприкінці квітня цього року. Але її добра справа живе.
Your browser doesn’t support HTML5
Безхатченків зігріває «Оселя» (відео)
«Спільнота «Оселя», слухаю вас», – відповідає на дзвінки упродовж дня 60-річний Андрій Бірбан. Чоловік мешкає у спільноті з 2012 року. Тоді його прийняла і повірила йому Олеся Саноцька. І мала рацію. Нині чоловік тут незамінний: відповідає на телефонні дзвінки, організовує транспорт, щоб привезти допомогу в спільноту – одяг, меблі, продукти, веде чіткий облік усього. Андрій Бірбан є голосом спільноти. А у скрутну ситуацію потрапив у 1993 році, коли залишився без даху над головою. Працював водієм, був на заробітках у Росії, а повернувся і опинився на вулиці.
«Я, коли їхав працювати у Владивосток, то виписався з хати. Тоді моя мама ще жила. Виписався і поїхав працювати, мав договір на 5 років. Коли повернувся, то сестра не дала згоду на прописку. Бо я одружився з жінкою із двома дітьми, а вона мені ще одну доньку народила. Знімали хату, поки були гроші. У 2004 році дружина померла, я запив. Не спілкувався з дітьми. Тепер почав спілкуватись з донькою», – пригадує своє минуле Андрій Бірбан.
Він ночував на вулиці, у нічліжках, де і зустрів одного чоловіка, який порадив прийти в «Оселю». «От поставив собі крапку. Олеся дуже мені багато допомогла змінити життя. Я з цієї чорної смуги став на білу. От буде 5 років і я з цієї білої смуги не хочу сходити. Є дах над головою, я чистий, сухий, це не так, як було, що о 8-й виходиш і о 8-й вечора приходиш, шукаєш, де притулитись, щоб не бути геть мокрим».
Живи сам і дай жити іншому – ці слова об’єднують понад двадцять мешканців «Оселі». А ще тут діє правило: те, що я вмію роботи, що хочу, і чого потребує спільнота. Її мешканці працюють на кухні, займаються перевезенням вантажу для осередку, сортують одяг і приводять його до ладу, продають у благодійних крамничках у Винниках та Львові, а ще ремонтують меблі, які віддають їм люди, і продають. Вживані речі тут отримують нове життя. Всі зароблені гроші скеровують на потреби спільноти.
«Я сюди прийшов, робив рами для картин, а тут навчився столярки. Що нам дає «Оселя»? Живемо, працюємо, як нормальні люди. Те, що я – людина – завжди відчував, просто була ситуація, що я загубив хату, прийшов сюди. Так само колись працював, жив. Тут є всі необхідні умови для життя. Є в мене родина, у кожного все життя», – розповідає Ігор Думич, який три роки живе в спільноті.
Допомагають тим, кому важче
Через «Оселю» за всі роки пройшла понад тисяча людей. Хтось пішов сам, бо не прижився, а хтось влаштував власне життя.
«Дуже багато людей у нас було, багато знайшли собі роботу, одружились, приїжджають. Відчуття потрібності для людини – це надважливо. Люди відчувають, що ми даємо тепло і до нас так ставляться», – зауважила Леся Жук, одна із перших мешканців «Оселі», де живе разом із донькою в окремій кімнаті.
А ось 48-річний Олег Мельник прийшов у спільноту рік тому, але за цей короткий час «Оселя» стала його домівкою. Тут чоловік ремонтує меблі, а навики шиття йому дуже знадобились.
«З жінкою не склалось, розлучився, залишився на вулиці. Вигнали з хати, бо я написав довіреність на сестру, приїхав з армії, 1987 рік, і в мене – нічого. На вулиці жив, по заробітках їздив, тяжко було. 7-8 років повністю жив на вулиці, отак і виживав. Я сам із Рівного. У сильні морози нас пускали у нічліжку. Отак потихеньку і живу тут, мене тут підтримують, хто як може, так і працює, допомагаєм людям, які на вулиці. Бо я сам так жив і розумію цих людей», – каже Олег Мельник.
Мешканці спільноти зобов’язані допомагати тим, хто у скрутнішій ситуації, аніж вони. Частину зароблених грошей скеровують саме на підтримку бідним. Готують обіди для безпритульних і щочетверга роздають їх у Львові. А також для бездомних щороку влаштовують різдвяну вечерю і великодній сніданок. Турботі про інших людей присвятила своє життя засновниця львівської «Оселі» Олеся Саноцька. Бо розуміла, що людина повинна почуватись потрібною і отримати ще один шанс у житті, навіть, якщо впала низько і боляче.
«Вона точно знала, що люди хочуть бути щасливі. Але потрапили у різні обставини з різних причин, чи то хвороби, чи інших. Леся завжди хотіла, щоб інші люди, яких часто суспільство не сприймає, бо, мовляв, самі винні у цьому, але Леся відчувала, що людина не може бути щасливою у світі, коли поруч голодні люди, ті, хто мерзне. Вона це знала від самого початку, що це переросте у великий дім із такими різними виявами, сама не думала, що на таке спроможна», – говорить член Ради громадської організації «Спільнота взаємодопомоги «Оселя» Наталія Саноцька.
Найбільша пам’ять про людину – це продовжити її справу, а тим паче, коли вона рятує і допомагає тим, хто потрапив у біду. Так вирішили друзі Олесі Саноцької, які з нею працювали і співпрацювали. Зрозуміли, що не можуть знайти заміну Олесі як керівникові, тому організували ініціативну раду при «Оселі», яка взяла на себе відповідальність за «Оселю» і проекти. Група людей розподілила поміж собою обов’язки і спільно вирішує всі проблеми і завдання.
За роки існування «Оселі» дещо вдалося змінити ставлення у суспільстві до людей потребуючих. Однак донині ще немає в Україні розуміння милосердя як вияву побачити в іншій людині – людину, попри те, що вона безпритульна, неохайна чи не дає собі раду з дітьми.