(Рубрика «Точка зору»)
Якби можна було зафіксувати образ-картинку, яка є у головах більшості дорослих українців, то це були б руки бабусі, які дбайливо згортають зі столу у жменю крихти хліба.
О, ці наші бабусі! З їхнім наспівуванням на вушко «котиків-муркотиків», з їхніми казками і віршиками, яких не знайдеш у читанках, і з їхньою постійною тривогою, чи ти не голодний! Саме вони, не розповідаючи прямо про те, що довелося пережити, зуміли передати нам зневагу до брехливої влади і впевненість, що боротися за своє треба до кінця.
Скільки тих, хто юнками бачив, як у їхніх батьків забрали все, як від голоду помирали їхні сестрички і братики, потім – під час війни і після неї – у 47-му, зробили все, щоб їхні діти й онуки вижили. Вони зібрали в кулак усі сили, сконцентрували всю свою мужність, використали весь досвід виживання, щоб зберегти своїх.
Ось три пересічні історії. Таке було у кожному українському селі
Перша
Вона вийшла заміж у 18 за три роки перед війною. Чоловік жартував, що не знає, закохався у неї, чи у її вишиванки, бо таких ошатних сорочок та рушників справді годі було й шукати. Він загинув у 1941-му. Вона врятувала своїх двох малюків – доньку та сина, накривши їх своїм тілом під час авіанальоту. А потім ще тисячу разів їх рятувала, несучи на руках через лінію фронту, знаходячи прихисток і їжу у всіх лісах та садах, на всіх покинутих полях та городах. Здобуті під час Голодомору 30-х навички виживання: коли треба блискавично, здалеку, поки тебе ще не помітили, відчути хто перед тобою – людина чи двоногий звір; знання про усі їстівні «спориші», гриби і ягоди; уміння блокувати фізичну втому та біль – зберегли її і дітей. Діти виросли, співаючи українських пісень у вишитих сорочках. Отримали вищу освіту. У них є діти й онуки.
Друга
Єдиний син зник на фронтах Другої світової. Молодесенька невістка з трьома дітьми, меншому з яких ще не було 3 років, нічого не бачила і не чула від горя. Коли прийшло повідомлення від військкомату «пропал безвести», голова колгоспу, якого щойно прислали відновлювати радянську владу після відступу гітлерівців, прислав людей, і ті забрали все, що було доброго у хаті – «вилучили, як у родини можливого зрадника, який міг потрапити у полон».
Чорнявий, як і його тато, малюк сидів на вишитій подушці, то й ту висмикнули з-під нього. Вона інстинктивно потягнула до себе торбинку з пшоном, що лежала на припічку, й завченим у дитинстві рухом, затиснула її під пахвою, прикритою чорною хусткою. Усе це вже з нею було: це бухкання чужих чобіт за вікном, цей брутальний сміх, це відчуття безпорадності і жаху. Але тоді вона була дитиною, а зараз на неї дивляться переляканими очима її онуки.
Вона згадала, як робила сільця у 33-му. Вона накладала їх скрізь і на усіляку дичину, яку могла. І коли діти, весело стукотіли ложками по мисках із наваристою затіркою, вони лише промовляла, ковтаючи слину: «Їжте, діти! Їжте діти!». Плакала-стогнала тільки вночі, закусуючи до крові кулак і притискаючи до грудей фотографію сина. Його діти виросли. Співали на три голоси українських пісень і своїм дітям подарували на весілля вишиванки. А правнука потім, за три роки до «возвращения Крыма», відшукала свого діда у Росії – у братській могилі «павшим воинам».
Третя
Першим опух і вже не піднявся її чоловік. Високий був. Сильний. А на весні 33-го у неї одне за одним померли троє дітей. Вижила одна донька. Вона вже так за нею дивилася, так її берегла. У самої ноги як колоди, а вони ними все човгала то до лісу по їжака, то до копанки по жабу. Назад іде, за пазухою здобуте несе, і ще гілку за собою суху волочить, щоб у печі затопити. А потім на зміну «совєтам» прийшли гітлерівці й записали її доньку на роботу до Німеччини. Вона вчепилася у рукав старости і прошепотіла на вухо: «Я Марія, вона Марія. Я поїду. Мовчи, бо прокляну». І повіз її товарняк на захід, і працювала вона і на фермах бауерів, і на заводах у промисловців. Їла брюкву і спала на тапчані. А її Марічку догледіла бабуся. Пекла маторжаники на черені і годувала усіх своїх онуків. На запитання, з чого ж ті маторжаники, завжди відповідала винесеним ще з 30-х: «З нєту». Марія виросла, вишиваючи яскраві, мов молоде літо, подільські рушники. Її діти взяли ті рушники у рамки і розвісили як картини по стінах своїх осель.
Описане у цих історіях для України не дивина, а всюдисущність. Мільйони українців, які пройшли через Голодомор 1932-33 років, продемонстрували дивовижну здатність до виживання, збереження людської подоби й відтворення свого. Радіо Свобода збирає розповіді тих, хто був свідком масової страти українських селян голодом, організованої Сталіним та верхівкою Комуністичної партії. І у кожній розповіді проступає не лише моторошна реальність 30-х, а й подвиг тих, хто зумів зберегти цих дітей, дати їм можливість вижити, щоб вони продовжили рід, виростили своїх дітей і, нарешті, аж через сім десятиліть, змогли свідчити.
Це дуже сильна риса – зберігати потомство попри все. Це дуже сильний народ, який тотально нищили, закривши у глухій ізоляції, інформаційній і фізичній – через кулеметні заслони на усіх шляхах та спеціальні загони на усіх вокзалах, а він все одно вижив. Затяту боротьбу, як шило у мішку, не сховаєш. Якось же вирвався той чоловік із вимираючого села й втрапив до потяга, в якому його побачив Ґарет Джоунз. І Ґарет зумів все побачити на власні очі і пробив інформаційну ізоляцію своїм повідомленням у медіа у 1933 році, а потім справу довершив, аж через понад п’ять десятиліть, ґрунтовними дослідженнями та затвердженням звіту про Голодомор у Конгресі США – Джеймс Мейс.
Повернення пам’яті про Голодомор 1932-33 років стало шоком і стимулюючим фактором для України. Мільйони людей раптом усвідомили, що вони все це «якось» знали. Ні, їм не розповідали, але воно, те знання, просочилося через недоказані фрази, недоспівані частівки, через постійне заклинання: «аби голоду не було». Так дещиця, якісь зітхання важкі, якісь слова, і оті бабусині руки, що до крихти визбирують хліб на столі.
Ох, ці бабусі! Це вони, проводжаючи прищуреним оком міліцейського бобика, шепотіли: «О, бандюги поїхали!». Це вони, побачивши з вікна директора чи голову колгоспу, схвильовано казали: «Поховайте все, бо НКВД суне». Це вони, дивлячись телевізор, криво посміхалися: «Даа, ви, партєйці\камсамольці, нажнивуєте\набудуєте». А чого варті прабабусині ремарки на кшталт: «То та Ювгина, шо комісари її чоловіка убили ще коли востанніє проти колхозу було». Ці стиха, часто скоромовкою, мовлені слова руйнували усю радянську ідеологічну парадигму і навіть, пущені повз вуха, потім дали можливість разом зрозуміти все.
Тож закономірно, що навіть ті діти, онуки та правнуки цих бабусь, які внаслідок цілеспрямованої русифікації, однією із завдань якої, зокрема, було і тотальне витирання пам’яті про штучний голод, люди, які вчилися у російських школах, закінчували російські виші, і зараз розмовляють російською, раптом, у момент коли усвідомили небезпеку для своїх дітей від того самого «тоталітарного чобота» – піднялися на Майдан й зупинили «русскую весну» на східних рубежах.
Оте мамине-бабусине-прабабусине виявилося сильнішим від тотального пограбування й голоду, від усіх репресій, від чорного горя й несправедливості, від війни та русифікації, виявилося незнищенним.
Чим ще можна пояснити, що оборонці Донецького аеропорту, оперативною мовою яких була російська, називали себе козаками?! «Кіборги» ДАП казали, що їм допомагає триматися під цілодобовим обстрілом козацький дух і змогли довести агресору й світу, що Україна є і здатна оборонятися.
І знову, як прес-реліз Ґарета у 30-і, репортаж з Донецького аеропорту у Los Angeles Times Сергія Лойка у 2014-му, пробив діру в багатомовній інформаційній навалі Russia Today, і риторика щодо необхідності підтримати Україну почала переходити у дії.
Те, що Україна і українське виживає і відроджується після багаторазових спустошень, проривається через кількавікове намагання «русского мира» у всіх його державних формах – від царства до «керованої демократії» – підмінити українське «малоросійським», беззаперечно доводить лише одне: українська мова, українська культура мають могутній потенціал, що дозволив протриматися без державності кілька віків, і силу самозбереження.
Ця, передана через потиск руки і проспіване слово, Україна проростає там, де вже давно або й ніколи не оралося, проявляється у формах, які сприймаються як модерн.
Вже немає таких предметів одягу чи інтер’єру, які б не прикрашали вишивкою. Уже паради вишиванок сприймаються як традиційне щорічне дійство, до якого готуються заздалегідь, щоб «і себе, і дітей показати». Уже деякі російськомовні демонстративно переходять у Facebook на українську. Вже є українські поети і письменники – наші сучасники, від яких перехоплює подих. Вже знімається українське кіно. Вже радіостанції ставлять в ефір українські пісні, хоч часто музредактори спеціально підшукують найпримітивніші з них, щоб висловити свою нехіть до «квотування». Вже комунікують і вирішують реальні завдання люди, яких об’єднало бажання гідно жити й забезпечити достойне життя своїм дітям – у демократичній і розвиненій Україні.
І кожну останню суботу листопада більшає свічок …
Your browser doesn’t support HTML5
Українці пам’ятають про загиблих від Голодомору (відео)
Запалює свічу і директор миргородського музею пам’яті Голодомору Олександр Джунь. Колись малим він грався з однолітками на руїнах козацької фортеці. Раптом стіна завалилася і з-під неї кісточки посипалися.«Батько ввечері додому прийшов, а я під ліжком ховаюсь. Вночі ми разом з ним зробили перше перепоховання. Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху та копав яму». Це було у 1958 році. Джунь разом із батьком шукав свідків і дізнався, що на тому місці у 30-х роках за колючим дротом був концентраційний табір для дітей, чиї батьки померли від голоду. Діти вмирали щодня, і їх скидали до тієї ями. Зібрані свідчення видані у книзі. Історію цю переповіли у текстовому та відеоматеріалі полтавські кореспонденти Радіо Свобода Есміра і Олег Інзики.
Your browser doesn’t support HTML5
Батько вибирав кісточки, а я носив їх у лантуху та копав яму» – Олександр Джунь (відео)
Зараз ця правда про Голодомор 1932-33 років сприймається гостро і звучить як застереження не припиняти опір. Адже по вулицях Москви знову носять великі портрети Сталіна, а президент Російської Федерації жартує, що «кордони Росії ніде не закінчуються».
Ірина Штогрін – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції