Ми користуємося досвідом Української Гельсінської групи – правозахисники

Які підходи Української Гельсінської групи у боротьбі за права людини використовують сучасні правозахисники? Чи існує зв’язок «правозахисних поколінь»? Які нові завдання та виклики має перед собою нова «правозахисна генерація»? Про це Радіо Свобода розпитало правозахисників Андрія Діденка, Бориса Захарова та Марію Томак.

Андрій Діденко, експерт Харківської правозахисної групи:

– Правозахисники Української Гельсінської групи доносили до суспільства ідеї Гельсінських угод і те, що держава мусить їх виконувати, тобто поважати права людини. За це їх і переслідували, за це вони й страждали.

Андрій Діденко

Але сенс цих ідей – єднання, свобода, незалежність – виявився настільки сильним, що не лише об’єднав людей для боротьби, а й не дав задушити цей рух.

Зараз Українська Гельсінська спілка з прав людини працює над громадськими, адміністративними аспектами. Українські правозахисники розширюють вплив громадськості на державу через правові процедури.

Борис Захаров, керівник адвокаційного центру УГСПЛ, дослідник правозахисного руху в Україні:

– Я з дисидентської родини. Мій батько – дисидент Євген Захаров. Моя бабуся – Марлена Рахліна, поет-шістдесятник, вона ще за радянських часів друкувалася в американському журналі «Континент», через що її викликали на допити в КДБ. Батько допомагав сім’ям політв’язнів, був чи не найбільшим поширювачем самвидаву у Харкові і передавав інформацію до «Хроники текущих событий». Відповідно, у мене все дитинство пройшло «під ковпаком» КДБ, телефон прослуховувався, і правозахисна діяльність – це для мене природне явище, я себе не мислю в інших умовах, такою була моя родина ще з мого народження і до нього.

Борис Захаров: Досвід дисидентів важливий

Багато речей не треба вигадувати, бо їх вигадали дисиденти. Я був одним із координаторів Євромайдану в Харкові. За нами навіть зовнішнє спостереження велося певний час, телефон прослуховувався. І тоді, під час форуму Євромайданів у Харкові, ми записки писали одне одному, не говорили вголос того, що не треба було нікому чути, як мене вчив мій батько.

Спадкоємність прослідковується, як на мене, досить чітко. Але головне, що нас об’єднує – це цінності: те, що ми готові співпрацювати із державою, вчити її дотримуватися прав людини, взятих на себе міжнародних зобов’язань, власної Конституції, ухвалювати правильні з точки зору прав людини закони.

Борис Захаров: Ми готові співпрацювати з державою

Дисиденти називали табори «малою зоною», тоді як Радянський Союз був «великою зоною». Ще з самого початку, коли Гельсінський рух тільки заснувався, під час обшуків у Миколи Руденка «знайшли» долари, в Олекси Тихого «знайшли» гвинтівку, а в Олеся Бердника «знайшли» порнографічні листівки – звичайно, все це підкинули, щоб дискредитувати рух. І так відбувалося протягом всього часу.

Але чого досягли правозахисники: всі дипломатичні зустрічі на найвищому рівні починалися із «розбору польотів», що відбувається із радянськими дисидентами. Таким чином, СРСР під час Холодної війни та економічної гонки, якої він не витримував, опинився ще й під міжнародним тиском через порушення прав людини. На жаль, багатьом це коштувало життя. Але завдяки цим людям і організаціям виросло громадянське суспільство в Україні».

Марія Томак, координаторка «Медійної ініціативи за права людини»:

– «Коли я тільки починала займатися цією діяльністю, у мене поняття правозахисту асоціювалось якраз із першим поколінням Гельсінського руху, радянськими часами й відповідними викликами, про які нам усім добре відомо. І досі, коли ми кажемо «правозахисники», для мене саме вони є такими еталонними прикладами.

Після етапування Гени Афанасьєва, який сьогодні, на щастя, вже на волі, виявилось, що та колонія у Сиктивкарі, куди його спершу привезли, раніше була частиною ГУЛАГу. І нам треба розуміти, що дисидентський досвід, досвід написання листів підтримки цих людей і їхніх родин, є дуже актуальним сьогодні.

Ми сьогодні використовуємо досвід радянських правозахисників у кампаніях на захист людей, які перебувають у незаконному ув’язненні. Так само у радянські часи намагалися використовувати міжнародний тиск, зверталися до ООН. Як правило, це було не зовсім результативним, але в сумі воно дозволяло в окремих випадках досягати якогось результату. Тобто тиск на уряди (на сьогоднішній день – це Росія, наприклад, але й Україна так само), використовуючи міжнародні механізми і якісь авторитетні політичні фігури, залишається і досі актуальним.

Марія Томак: Тиск на уряди через міжнародні інституції досі актуальний

Але мені здається, що сьогоднішнє правозахисне середовище, порівняно з радянським, посунулося у лівий ідеологічний спектр. І це природно, тому що, все ж таки, для покоління шістдесятників першою метою було здобуття Незалежності України, і нам сьогодні це дуже добре зрозуміло і це нас об’єднує – усвідомлення того, що без незалежності говорити про дотримання будь-яких прав людини в Україні неможливо.

І це є своєрідним викликом для українського правозахисного середовища: з одного боку, в нас є виклик для існування країни і, автоматично, виклик для існування прав людини, але з іншого боку, є необхідність у цих умовах, все ж таки, продовжувати захищати і обстоювати цінності прав людини, і це не завжди одне й те саме.

Сьогоднішня пострадянська, але сформована в умовах ринку реальність – несприятлива для прав людини. Це інші виклики, ніж у СРСР, інші, ніж у сучасній Росії, де існує суцільна централізація. Нові виклики, що виникли у зв’язку зі збройним конфліктом в Україні, і, на жаль, в тому числі – порушенням прав людини з боку сил АТО, ці моменти є.

Я прекрасно розумію, у чому відрізняється українська ситуація від російської, і мені здається, що, попри надскладні умови, попри війну де-факто на сході України і часткову окупацію української території, з точки зору прав людини протягом останніх років є поступ. І він дуже помітний.

Майдан, звісно, попри очікування деяких людей, ніяких проблем автоматично не вирішив, але він дав вікно можливостей для вирішення цих проблем. І наскільки ми ефективно використовуємо це вікно можливостей, це залежить від нас».