Ми спали з сокирами біля наших ліжок, готові були захищатися – Оксана Січко

Життя під постійним наглядом, під загрозою арешту або й фізичного знищення, обшуки й переслідування. І разом з тим, тепле відчуття дружної родини, затишок недільного дня, любов і самоповага. Все це про родину Січків, голова якої Петро Січко був багаторічним в’язнем радянських концтаборів, членом Української Гельсінської групи і затятим борцем за незалежність України. Про свою родину розповіла Радіо Свобода донька Петра Січка – Оксана.

– Батько з юнацтва боровся за вільну Україну. У 1942 році шістнадцятирічним вступив до Юнацької сітки ОУН, потім, за часів радянської влади, навчаючись на філологічному факультеті Чернівецького університету, створив підпільну «Організацію борців за вільну Україну».

Петро Січко. Архівне фото

Через таку активну діяльність батька заарештували і відправили у заслання, яке він відбував у Тайшетських таборах (ОЗЕРЛаг).

Восени 1949 року батька етапували в Магаданську область. Там батько познайомився і одружився з мамою – Стефанією Петраш, яка також перебувала у засланні.

У 1956 році у Магадані народився мій старший брат Василь. Після народження, батьки сповили у вишиту сорочку і сказали: «Ми тебе охрещаємо на боротьбу за Україну». Цими словами визначили усю його долю. Він боровся так, як зараз на війні російському агресору протистоять українські юнаки. Він боровся з величезною махиною, якою був Радянський Союз.

Оксана Січко. Брат Василь все життя боровся за Україну

Після повернення батьків на батьківщину – в Долину Івано-Франківської області, народилася я і мій брат Володимир. Ми з дитинства знали, що за нашою родиною слідкує КДБ і в будь-яку мить можуть прийти з обшуком.

«Система могла фізично знищити людину»

– За нашою хатою постійно стежили. Ми навчилися важливими новинами обмінюватися тільки на папері, а потім все спалювали. Ми знали, що радянському режиму нічого не вартує навіть знищити людину фізично, тому морально завжди були готові давати відсіч.

Коли ми лягали спати, то у кожного з нас біля ліжка була сокира. Це мабуть якось трохи психологічно нас заспокоювало. Ми просто знали: якщо на нас нападуть, ми будемо захищатися. Інколи вночі собака загавкає, виходиш надвір і бачиш – місяць світить, а «КДБісти» навколо нашої хати ходять.

Оксана Січко: ми спали із сокирами біля ліжка

Був випадок, коли батько і брат були у в’язниці, а нам з мамою чудом вдалося врятуватися, бо до хати прийшли з наміром нас убити.

Брата Василя, як сина колишніх політв’язнів, не прийняли на журналістський факультет Львівського університету. Йому вдалося поступити до Київського університету, але вже з другого курсу його безпідставно виключили. Василь на знак протесту оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства і вийшов з комсомолу. Тоді влада спробувала запроторити його до психлікарні. Родина підтримувала Василя.

«Якщо ти член Гельсінської групи, чекай на обшук»

У 1978 році брат Василь, а потім і батько стають членами Української Гельсінської групи з сприяння виконанню Гельсінських угод.

Родина Січків. Архівне фото

Батько 7 листопада 1978 року виступив із заявою «Про порушення прав людини в СРСР» на прикладі нашої сім’ї, а у 1979 році подав заяву про геноцид українського народу і теж зрікся радянського громадянства.

Членство у Гельсінській групі означало, що якщо у когось із членів був обшук, то ми знали, що обшукуватимуть всіх.

Пам’ятаю, я була здається в дев’ятому класі, зранку збираюся в школу, а до хати під’їжджає десь 15 машин. Із них виходять зо два десятки чоловіків у шинелях і починають обшук.

Ми вже сміялися, якщо не могли знайти якусь річ, то казали: «Прийде обшук та знайде пропажу».

Оксана Січко: якщо хтось із УГГ піддавався обшуку, обшук проводили у всіх

Обшукували все і всіх. Приїжджала спеціально жінка, яка нас з мамою роздягала догола і обшукувала. Але батько тільки ходив по хаті і молився за цих людей.

Важкі випробування випали на долю батька і брата – допити, арешти, ув’язнення, але це не зламало їхній дух. Вони виступили у 1979 році на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі у Львові на могилі Івасюка, звинувативши владу в убивстві композитора і закликали присутніх підтримати діяльність Української Гельсінської групи. Після цього проти брата і батька була порушена кримінальна справа.

Україна і Латвія нерозривно з’єднані для родини Січко

Брат Василь був не тільки громадським діячем, але й поетом, художником. Помер він при нез’ясованих обставинах під час перебування в Америці. У цьому році йому б виповнилося 60 років.

Я дуже хотіла б видати книгу віршів брата. Один із віршів, написаний братом Василем у травні 1976 року, розповідає про стосунки батька і сина й свідчить про справжнє родинне щастя Січків, не зважаючи на усі випробування, які випали на долю нашої сім’ї.

Проста сім’я, здавалось, нічим не відрізнялася від інших. Мама з татом ходили на роботу, ми в школу. В неділю обов’язково в церкву, відзначали усі релігійні свята. Мама ніколи в неділю не працювала, на свята усе було прибрано, спечено, приготовлено. Здавалось би, звичайна родина, але зараз я розумію, що у нас була кріпка сім’я, велика єдність була, ми усі жили одним духом.

Оксана Січко: наша сім'я жила єдиним духом

Стефанія Січко (дівоче прізвище Петраш). Архівне фото

Я мріяла стати лікарем. Вступити в українські навчальні заклади для мене, як дочки репресованих, було досить важко. Тому я поступила спочатку в медичну школу в Ризі, а потім закінчивши її відмінно, поступила в латвійській медінститут. Тепер працюю лікарем-невропатологом, а ще я акторка і продюсер Ризького українського народного театру.

Оксана Січко у ролі Секлити. Вистава Ризького українського народного театру «За двома зайцями»

Батько часто приїздив до Латвії.

У Ризі, перебуваючи у мене в гостях, він і помер. Дві країни – Україна і Латвія – нерозривно з’єднані для Січків.

Лінію нашої родини продовжує син Василя Січка – Петро. Він був активістом на Майдані у Києві, на сході України боровся з ворожою навалою. А зараз проживає у родинній хаті в Долині Івано-Франківської області.