(Рубрика «Точка зору»)
«Історія культурних зв’язків між Україною і Росією – це історія великої і ще не закінченої війни», – писав Юрій Шевельов в есеї «Москва, Маросєйка» у 1954 році, коли в СРСР помпезно відзначали 300-річчя Переяславської ради як «свято возз’єднання» України з Росією. Натомість Шевельов мав інший погляд на цю подію: «Переяслав у перспективі трьох сторіч уявляється нам початком великої трагедії».
Війна на полі культури супроводжує й нинішній, уже збройний наступ Росії на Україну.
Підтвердженням цього є відкриття в центрі Москви пам’ятника Київському князю Володимиру Великому.
Урочистий характер події визначив і день, обраний для неї, – 4 листопада, який в Росії святкують як День народної єдності, і участь у ній найвищих осіб – президента Путіна і патріарха Московського Кирила.
Під час відкриття у Москві пам’ятника Київському князю Володимиру Великому. Зліва направо: президент Росії Володимир Путін, патріарх Московський Кирило і російський прем’єр Дмитро Медведєв, 4 листопада 2016 року
Ідея народної єдності була провідною і у виголошених промовах. У виступі Путіна Київський князь Володимир постав як «збирач і захисник руських земель, як далекоглядний політик, який створив основи сильної, єдиної, централізованої держави, яка об’єднала в результаті в одну величезну сім’ю рівні між собою народи, мови, культури і релігії».
На єдності народів, буцімто об’єднаних князем Володимиром, наголошував і патріарх Кирило, дещо змістивши акценти. Він назвав Київського князя «символом єдності всіх народів, батьком яких він є, а це народи історичної Русі, які нині проживають у межах багатьох держав. Пам’ятник батькові може бути скрізь, де живуть його діти, в цьому немає жодного протиріччя. Але погано, коли діти забувають, що у них один батько».
Як бачимо, Московський патріарх намагався згладити когнітивний дисонанс, спричинений тим, що пам’ятник Володимиру Великому встановлено в Москві, на місці якої в часи його правління була лише болотиста річка, а Московське царство виникло через кілька століть після його смерті. Відтак Володимир не міг бути «збирачем земель руських» у тому геополітичному значенні, яке вкладає в це поняття очільник Кремля.
Довоєнне фото, 2009 рік. Акція протесту проти візиту до України патріарха Московського Кирила
Цей новітній артефакт російської монументальної пропаганди свідчить про те, що імперське трактування Київської Русі як «колиски трьох братніх народів – російського, українського і білоруського» – лишається в Російській Федерації канонічною історичною схемою.
Варто нагадати, що саме завдяки концепції «спільної колиски» Росія привласнила стародавню Українську державу, її писемну спадщину і навіть її назву, замінивши первісне наймення росіян «московити» на дивне прикметникове утворення «русскіє».
Натомість для українців і білорусів «колиска трьох братніх народів» загрожує перетворитися на труну, бо один із «братніх народів», подібно до клептопаразитичного птаха, робить все, щоб викинути із гнізда його справжніх господарів і посісти їхнє місце.
Концепція «общерусского языка» Олексія Шахматова
Претензії Росії на Київську Русь обґрунтовувала спеціальна лінгвістична теорія походження мов «трьох братніх народів». Її творцем був російський мовознавець Олексій Шахматов. Згідно з його концепцією, російська, українська і білоруська мови певний період існували у формі єдиної спільної мови (в російській термінології – «общерусского языка»). Як самостійні мови вони буцімто сформувалися уже після розпаду цієї спільної мови лише у ХІІ – ХІV століттях.
Аргументація Шахматова була доволі плутаною, у час своєї появи вона викликала дискусію і була прийнята далеко не всіма вченими. Але ті переваги, які вона надавала для виправдання російських претензій на Київську Русь, повною мірою використав совєтський тоталітаризм. Більшовики впровадили схему Шахматова як догму в усі гуманітарні науки. Концепція єдиного для українців, росіян і білорусів «общерусского языка», яка фактично продовжила втілення імперського проекту формування «триєдиного російського народу» стала ефективним інструментом зросійщення й винародовлення українців і білорусів з перспективою остаточного їх розчинення у російській етнічній спільноті.
Плакат «Мова – це надбання тисячоліття» під час футбольного матчу між збірними України і Чехії, 2012 рік
Показово, що в російській «Вікіпедії» назву «Київська Русь» замінили на «Древнерусское государство», а стаття «древнерусский язык» тлумачить цю мову у відповідності до концепції Шахматова як мову східних слов’ян, що є «спільним предком білоруської, російської та української мов». Порушуючи принцип енциклопедичної об’єктивності, російська «Вікіпедія» не наводить іншу теорію, яка спростовує існування такої спільної східнослов’янської мови.
Дослідження Шевельова про походження української мови
Хиткість теоретичних побудов Шахматова і помилковість його висновків довів Юрій Шевельов у дослідженнях з історії слов’янських мов, які завершились його фундаментальною працею «Історична фонологія української мови», що була опублікована англійською мовою у Гайдельберзі в 1979 році.
Видатний славіст на основі дослідження писемних пам’яток і діалектних фактів спростував теорію про існування єдиної мови східних слов’ян у середньовічний період і довів, що українська мова, як і інші слов’янські мови, почала формуватися як окреме мовне утворення безпосередньо із спільнослов’янської після її розпаду у VІ-VІІ століттях.
На це фундаментальне дослідження Шевельов витратив багато років своєї плідної наукової діяльності в еміграції. Попри те, що вченому належить багато досліджень у різних галузях філології, саме цю працю він вважав найважливішою справою свого життя.
Близька приятелька Юрія Шевельова Оксана Соловей згадувала: «Колись давно, коли ще незрушно стояла глуха стіна між еміґрацією й Батьківщиною, Юрій Володимирович промовив: «Те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови».
Дослідження з історії української мови зробили видатного славіста персоною нон ґрата в Совєтському Союзі. На батьківщині функціонери від мовознавства обкидали його ім’я, що на той час уже здобуло високий авторитет у колах зарубіжної славістики, брутальними лайками – «фашистський прихвостень», «гітлерівський прихвостень», «український буржуазний націоналіст».
Єдиною підставою для таких звинувачень були публікації Шевельова в харківських виданнях «Нова Україна» та «Український засів» у 1941-1943 роках. Жодних доказів колаборантства його науково-популярні статті з різних питань українського мовознавства та літературознавства не містили, але, оскільки ці видання у радянський час перебували у закритих спецсховищах, перевірити слушність обвинувачень ніхто не міг.
Нині завдяки зусиллям харківського мовознавця Сергія Вакуленка та його учениці Катерини Каруник, які розшукали в архівах та оприлюднили у 2014 році згадані публікації Шевельова в книзі «Дорогою відрадянщення», кожен, хто цікавиться спадщиною Шевельова, має можливість ознайомитися з текстами, що спричинились до паплюження його чесного імені.
Сергій Вакуленко у співпраці з Андрієм Даниленком здійснив також переклад «Історичної фонології української мови». Книга обсягом понад тисячу сторінок вийшла в 2001 році в харківському видавництві «Акта».
Значення цієї праці для поширення правдивих знань про історію української мови важко переоцінити. «Книга рішуче відходить від деяких кліше і не вкладається до офіційно прописаної схеми. – Писав Шевельов у передмові до неї. – Автор здає собі справу з того, що в наші дні провідна роль у ширенні певних наборів ідей належить атомовим бомбам, танкам, засобам пропаґанди та відвертому пристосовництву – як за доби Середньовіччя вона належала вогнищам інквізиції, пропаґанді та тому ж таки пристосовництву. І все ж хочеться вірити, що неперекручені факти й обґрунтовані думки зрештою вторують собі шлях».
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
На цю ж тему:
«Мовний закон» Ківалова-Колесніченка. Троянські коні Кремля
Українська мова і приціл Путіна
Учасники парламентських слухань «Тарас Шевченко як постать світового значення», 2014 рік